ЕКЗОТИЧНА ПРИНЦЕСА

Листівка, ще листівка, вітання словами, селфі від сина біля океану з написом: «У мене все зашибісь», знову вітання і смс від молодшої сестри: «Пополудні заїду з просеко, готуй десерт».

Зрадівши, що на Різдво вона буде не сама, Іруся спустилася в кухню, заколотила десерт з яєчного білка та цукру, між іншим випила каву й поставила безе в духовку на три години за низької температури. Перевірила в холодильнику інгредієнти на крем і зрозуміла, що треба змотатися в супермаркет по згущене молоко.

Якби не кучугури снігу у дворі, то, може, й швиденько б вийшло. А так, Ірусю, одягай теплу куртку та йди шукати в комірчині оту лопату, яка гребе і загрібає сніг.

Вшух-вшух. Звук чищення снігу заспокоював, якби просто його слухати, то можна і заснути. Але, звісно, не тоді, коли у твоїх руках важкий дерев’яний інструмент. Іруся втомилася і випросталася, зсунула вище шапку, щоб бачити вже очищену доріжку.

Ще трохи – і закінчиться цей рік.

Рік зради, випробувань, повного перезавантаження. Вона вже не домогосподарка, а рієлторка. Має нові знайомства та нові вподобання. Має неймовірну підтримку сестри. І ні, вона вже не чекає повернення Едика – ілюзії зникли того дня, коли показувала житло його штампованій чіці. А цікаво, як поживає її рятівник? Здається, Юрій. Хм. Після їхньої зустрічі Іруся чекала на його дії. Втім, чекала, щоб сказати йому «ні», бо нічого не тенькнуло тоді. Ну, може, тільки ота усмішка…

За воротами почувся звук гальм автівки, а в кишені куртки задзеленчав телефон.

– Так, – почала розмову жінка з невідомим абонентом, – так, це моя адреса. Я зараз вийду.

Іруся відчинила ворота і побачила кур’єрську автівку. З машини вийшов юнак, який витягнув із заднього сидіння велику картонну коробку та кошик з фруктами, печивом і банкою згущеного молока (супер – їхати нікуди не треба), над смаколиками стирчав верх пляшки вина. Жінка аж напружилася. Тільки вирішила, що Едика в її житті більш немає, а він ось. Знову. З’явився з «подачками».

– Добрий день, – хлопець поставив усе біля воріт і простягнув зошит: – Пані підпишіться, будь ласка, отут.

– А я можу відмовитися від оцього?

– Ні, – здивувався хлопець, – та й хто відмовляється від подарунків на Різдво?

І тут Іруся звернула увагу на пляшку з вином. Едик не міг забути, що вона не п’є червоного вина. Чи забув?

– А від кого посилка? – поцікавилася.

– В кошику є листівка, – відповів кур’єр, – подивіться.

Іруся витягла з кошика листівку й прочитала: «З Різдвом вас, Ірино! Запрошую завтра на каву. Після обіду заїду. Юрій Кривсун, номер телефону: хххххххххх».

– Ну що? Берете? – усміхнувся хлопець, але з обличчя жінки вже було зрозуміло, що бере.

За три години в таксі приїхала Олена з обіцяним просеко і з порога відразу із запитанням:

– А де святковий настрій? Чому ялинка у дворі без прикрас? – молодша сестра, як торнадо, влетіла в будинок сестри.

– Привіт, моя рідненька, і я тебе люблю! – Іруся заправила пасмо довгого волосся сестри їй за вухо і чмокнула її в щоку.

– Де наші келихи? Де наш десерт? – Олена побачила накритий закусками стіл, а в кутку вітальні коробку та кошик зі смаколиками. – А це те, що я думаю? Від зрадника? – вона хитро прижмурила одне око.

Іруся всміхнулася і відповіла:

– Ні, це не Едик, якщо ти подумала про нього.

Олена штучно заблимала очима, наче тупа лялька, потикала пальцем на кошик, але спочатку відкоркувала просеко. Такий святковий звук у вигляді «пшик» – і вино полилося в келихи. Все! Настрій чудовий.

– З Різдвом, Ірусю!

– З Різдвом, Оленочко!

Молодша сестра смакувала цей десерт, який саме так – ну дуже смачно – готувала лише Олена. Якщо безе купити в якійсь кондитерській – то це непогано, а ось у сестри – це неймовірно. Олена облизала свої пальчики, на яких залишилися білі крихти десерту, й попрямувала до кутка з коробкою та кошиком, бо жінку розбирала цікавість до невідомого. Вона спочатку витягла пляшку червоного вина, покрутила його, щоб почитати всі етикетки, і дійшла висновку:

– Ця людина тебе не знає. Так? – запитала вона сестру. – Бо не знає твоїх смаків.

– Так, моя міс Марпл, – усміхнулася старша сестра, – але більше нічого не скажу.

Олена почала шарудіти в кошику серед коробок цукерок та пакунків із фруктами й побачила листівку.

– Юрій Кривсун. Юрій Кривсун? Щось таке знайоме, – здивувалася вона.

Іруся теж підійшла до сестри і присіла поруч:

– Так це ж мій рятівник! З довгим сивим волоссям, пам’ятаєш? Я тобі розповідала про нього. Ну, це давно було. Та нічого особливого.

– А! – Олена подивилася вбік, наче щось важливе пригадує. – Стоп, – сказала й пішла до свої дублянки, яку залишила на вході на гачку, витягнула телефон і щось набрала в ютубі.

На екрані телефона з’явилося відео із журналістом у захисному шоломі та бронежилеті. На рукаві його звичайної чорної цивільної куртки була наліпка Press. Журнал розповідав українською про руйнування міста, про військових і волонтерів, про тварин, які потребують допомоги. За його спиною, неподалік, щось бахнуло і з’явився стовп чорного диму. Він обернувся на мить подивитися і продовжив далі свій ефір. Зверху екрана, у куті, напис «Журналіст Юрій Кривсун». Під відео – синхронний переклад англійською. Тобто відео для широкої авдиторії.

І тільки за його оксамитовим голосом Іруся впізнала рятівника Юрія:

– Нічого собі, – здивувалася вона, – а з першого погляду – звичайний.

– Нічого особли-ивого, звича-айний, – передражнила Олена старшу сестру.

Відео зупинилося, а дівчата все ще втуплювалися в екран, наче чогось не встигли розгледіти.

Олена потягнулася до закритої картонної коробки:

– А тут що?

– Та відкіля ж я знаю? – усміхнулася Іруся.

– Це теж від нього? – запитала молодша сестра і кивнула на екран телефона.

– Ну так, – все це доставили разом, – відповіла старша сестра і перша стягнула липку стрічку з коробки.

– Йо! Яка краса! – вигукнула Олена і витягла золоту крихку ялинкову кульку зі спеціальним гачком для кріплення на гілку. – Одягаємося і йдемо у двір прикрашати твою ялинку. Нумо швидше, бо за пів години по мене приїде коханий.

Дівчата, наче в дитинстві, копирсалися в коробці з іграшками. Штовхалися плечима, щось витягали, щось вибирали. Чіпляли на ялинку, оглядали збоку, шукаючи прогалини. Сніг під ногами де-не-де був рипким, де-не-де слизьким, і вони, балансуючи, їздили по доріжці. Сміялися та насолоджувалися святковим настроєм і гарним сніжно-морозно-сяйливим днем. Ялинка вже красувалася різнокольоровими кульками та сріблястою мішурою.

– Привіт, – почувся чоловічий голос біля входу.

Наче в індійському кіно, дів­чата повільно розвернулися на голос… Звуки навколо зупинилися… Герої завмерли, побачивши дикого слона, який рухається в дім, руйнуючи все своїми величезними ногами. Тільки це був не слон, це був… Едик.

– Привіт, – повторив зрадник. – А я ось тобі під ялинку привіз твоє улюблене новозеландське, – звернувся він до колишньої і дістав з кишені військової куртки пляшку «Мальборо Сан Совіньйон Блан».

Олена схрестила руки на грудях і запитала:

– А що так скупо? Чи всі гроші утікають на штамповану чіку?

Іруся з докором подивилася на сестру, яка бовтнула зайве: і про «скупо», і про «чіку».

– Штампована чіка? – по-справжньому здивувався Едик. – Це ви так охрестили мою Алю?

– Та хоч Шмалю, – не відступала молодша сестра, намагаючись захистити Ірусю. – Ти бодай здогадувався, що твоя дружина була вагітна, коли ти «кружляв» Алю-Шмалю?

– Вагітна? – знову здивувався Едик. – Від мене?

Після згадки про втрачену дитину в очах Ірусі застигли сльози, а Олена, якби мала зараз спис із металевим наконечником, пуцьнула б в оте, що стояло біля входу і ще місяць тому називалося «чоловік сестри».

– Забудь! – вигукнула молодша сестра. – Дитина не від тебе! Ти вільний!

Іруся аж розтулила рота. Жінка знала запальний характер сестри, але те, що вона авантюристка, дізналася лише зараз.

– Прощавай, тигренятку, – гидливо вимовила Іруся і здвиг­нула плечиком, – ось зараз крапка.

Едик по черзі подивився на сестер, нервово почухав потилицю, хмикнув у вуса, поставив пляшку в сніг, розвернувся і вийшов з двору на вулицю.

Олена підійшла до сестри і міцно обійняла її за плечі. Во­ни б довго ще стояли як єдине ціле, але за воротами почали вибивати музику на клаксоні авто: «Фа-фа-фафафа».

– Це ж мій коханий, – промуркала Олена, – я забула тобі сказати, що ми сьогодні йдемо в театр.

– У театр? На Різдво? – запитала Іруся.

– Так! Вистава різдвяна ж.

– А ти не хочеш мене познайомити з цим прихильником театру? – усміхнулася Іруся.

– По-перше, він мій прихильник, а не театру. По-друге, для знайомства не бачу поки що причин, – відчеканила Олена і показала підмізинний палець, на якому обручки не було. – Я побігла? Ти не ображаєшся?

– Біжи вже, хитра лисице, принцесо Ксено та авантюристко на максималках, – Іруся з обожнюванням дивилася на Олену і гучно сміялася.

Вона провела до воріт молодшу сестру і пішла в будинок. У великий, світлий, розкішний дім. Дім, який колись був потребою, домашнім затишком для її родини… А тепер? А тепер це як нагадування про минуле, де було і добре, і жахливе, але ж минуле. Іруся запарила собі каву й сіла біля віконця, щоб було видно різдвяну ялинку. Як багато в житті залежить від оточення, спілкування, гарної погоди, тепла, затишку! Жінка уважно подивилася на величезну оселю.

«Все. Вирішено. Відразу після Різдва знайду собі комфортне, компактне житло. Чи я не рієлторка?» – будувала в голові своє майбутнє Іруся і насоло­джувалася запашною кавою.

Наступного дня знову був вихідний. Іруся б валялася в ліжку, рухалася б нешвидко домом, не знімала б піжами, якби не одне «але». І це «але» вона зараз тримала в руці й перечитувала:

«З Різдвом вас, Ірино! Запрошую завтра на каву. Після обіду заїду. Юрій».

«І чого ти, Ірусю, вагаєшся? – запитала вона себе голосом молодшої сестри. – В тебе під дверима черга чоловіків, які запрошують тебе на каву? Чи ти збираєшся найкращі свої роки жити згадками про тигренятко?».

«Ну не було ніякої хімії із цим Юрієм-рятівником. А може, ну її, ту хімію? Що мені дала ця хімія з Едиком? Хімічний елемент втомився від сімейного сполучення і створив нову хімічну формулу зі Шмалею. А який би це був хімічний елемент «шмаль»? Тьху, Віко, що за крінж у твоїй голові».

«Дзинь». Потягнулася по телефон і побачила смс: «Буду за годину. Їдемо на льодовий стадіон. Одяг відповідний. Юрій».

«І що робити з цим командиром? Він усе продумав, і подарунки прислав, і про дрескод попередив. І сто відсотків упевнений, що я погодилася. А я погодилася? А він мені треба? Хоч якийсь би знак. Ну, там зозуля з віконця годинника виглянула, – Іруся сама собі усміхнулася. – У цьому домі не було годинників узагалі, а із зозулями й поготів. То обійдемося без знаків, – вмовила себе Іруся і пішла на другий поверх шукати в гардеробі «одяг відповідний».

Рівно за годину отримала смс-ку: «Я біля воріт».

Серце закалатало, але відступати вона не збиралася.

Відчинивши ворота, Іруся побачила… побачила когось схожого на Юрія. Стильний, високий, злегка сивий чоловік середніх років із широкими плечима в чорній куртці, з гарною стрижкою та триденною короткою сріблястою борідкою, обпирався на капот свого електрокара і тримав у руках гофровану підставку з двома стаканчиками кави. З відчиненого вікна автівки тихенько лунала музика.

– Привіт, Ірино! – промовив він оксамитовим голосом і простягнув каву.

– Привіт, – Іруся зачаровано дивилася на знайомого незнайомця. – А де ваше оте волосся? – запитала вона і смішно рукою показала на своїй голові «хвіст».

Юрій дуже серйозно подивився у вічі Ірині й зненацька перейшов на «ти»:

– Він же тобі не сподобався. Я бачив, як ти мене розглядала, коли ми їхали в автівці тоді, коли я віз тебе додому.

– І тільки я була причиною? – поцікавилася Іруся.

На запитання чоловік лише всміхнувся.

Вона нарешті взяла в руки свою каву, надпила і через відчинене вікно автівки побачила на сидінні маленький плетений кошик з бузком.

– Це мені? – запитала й зашарілася.

– Тут лише одна принцеса, – відповів чоловік і пультом зробив гучніше музику авторадіо: «Я тебе обійму і скажу тихенько: ти знаєш, я тебе люблю, ти моя маленька…».

Іруся тремтячою рукою торкнулася його плеча і на вухо йому прошепотіла:

– Знаєш, а я не вмію кататися на ковзанах. Вза-га-лі.

Юрій усміхнувся своєю щиро-сексі-харизматичною усмішкою і заспокоїв:

– Значить, будеш кататися на моїх плечах…