БАТЬКОМ БУТИ …ЛЕГКО?!

– Я теж чула, що ховався. Такий уже лукавець був, а руки мав золоті. На техніці добре знався, то й звертались до нього. Тут його не назвеш ледачим! У нас же СТО нема, а до міста їхати дорого, тож Буряк ремонтував машини. Бувало, тиждень – у запої, а прочумається, то й довбеться в моторах. Тим і заробляв дещо, але з дітьми не ділився. Умгу! Офіційно на роботу не поспішав іти. Нащо? Йому й самому грошенята знадобляться.

– Донька Льончина давно заміжня. Онуків двоє вже було в Буряка. Тобто є. Це ж давнє діло: Світка ж рано народила. Там і весілля, і проводи в армію одночасно справляли в кафе. Тож він – до війська, а Моргунова донька вагітна… в 16. Ото вже сорому набрались ті Моргуни. Тоді ж на таке люди по-іншому дивились…

– Таке. І опісля двох дружин законних Льонька по приймах валандався довго. Не одній устиг локшини на вуха навішати. Прикинеться бідним та нещасним, натисне на жалість, що жінки винуваті в усьому, а він, бачте, святий. От уже чергова його жертва й розтанула. Спіймалась рибка Бурякові в сіточку!

– Господи! Як ті жінки й велись на нього? Отакі ми вже довірливі та дурні. Ну, всі ж чули про його походеньки, всі знають, що лукавець невиправний. І батьки – прости й помилуй, а дивись… – перехрестилися промовиця. – Та, мабуть, кожна нова думає: я краща за попередніх, – розпалилася Люба не на жарт.

– Ну, Льонька був із себе симпатичний, погодьтесь. Колись, звісно. Умів прибалакать і букета десь узяти. Казала Уляна якось, що вчила синка, як до серця дівчат місточок прокладати. Навчила, значить, але як про дітей дбати – те пролетіло услід за хмарами. Уляна замолоду теж красива була, доки лихий не
попутав…

– Справді, Гуцалша й людина непогана була, якби горілка з ума не звела. Усе другу невістку нахвалювала. Звала «наша Ангелуся». (І Світки не гудила ніколи.) Мовляв, і шанує їх, свекрів, і слухняна, і господиня вдатна. Наварено і прибрано. Словом, гарну дитину батьки виховали! Ну, а Льонька, навпаки, зроду неслухом був. Усе своїм трибом ішов, без ніякої управи. Розпещений хлопак! Батько добре заробляв на буровій, але багато й пропивав. Робота вахтова. Додому повернеться – пʼє, і Уляна з ним нарівні. Синок спочатку бунтував, а тоді й сам у компанії таких самих за гаражами курив і до пляшуні прикладатись почав, бо без догляду ж ріс. Батьки за горілкою того не бачили. Уляна махнула на все рукою – якось буде! Або так уже на роду їм усім було написано. То й швендяло бозна-де, як той вітер – самі збитки… – розвела руками Валентина.

– Валю, а як ти всі подробиці знаєш?

– Тю! Любасю, ти забула, що ми родичалися з Уляною? Мені вона доводилася дядиною. Звикли всі, що її дівоче прізвище було Гуцало, так вона з ним і залишилась. Із Буряком не були розписані, а першим чоловіком був мій покійний дядько Сердюк Дмитро, який потонув із малим на риболовлі. Але наразі про інше. Ми самі дивувались, як така дівчина (я про Анжелу) погодилась вийти за Льоньку. А воно он що! На той час Буряк був закодований і не зізнався, що аліментник нещасний. Задурив голову. Батьки її, видно, також нічого не знали, то й відпустили заміж. Удома ще дві доньки сиділи. У середньої, розлученої, дитинка теж була. То куди, скажіть, було біднязі повертатись? 

Жінки, зітхаючи, перезирнулись між собою.

– Еге ж! Діток в Анжели не було років чотири, а не те щоби виходила «по зальоту», ні! Ну, напевно, така вже доля, адже її не обдуриш. Добре, що трапився згодом порядний та відповідальний – Анатолій Шовкун із заводу.

– Слава Богу, нарешті жіночка гарно зажила, коли позбулась Буряка. І добре, що не купили в нас квартири, бо хтозна, яка б житуха була з лукавцем. Він уже й руку підіймав на Анжелу. Ага! Дівчата з гуртожитку ділились моїй невістці. Щоправда, не знаю, за що було б купувати? У Буряків точно грошей катма, а там – хтозна. Усі вони жили в одному будинку: старі – внизу, молоді – зверху. Ну, видно, Господь відвів…

– Умгу! А як уже було не сподобалось Буряку, що його й друга жінка вигнала! Світка вигнала й небавом заміж вийшла (Льонька всім товк, що гуляла), а тут на тобі – дежавю! Прилазило ще й битися до Анжели в гуртожиток. Ну, його самого там добряче віддухопелили. Там ще ті розбірки були! Дівчата й дільничного викликали. Льонька пробував і позиватись, але не його виправдали. Ревнував як біснуватий. Уже як сьорбнула щастя та молодичка! А скільки з ним через «білку» возилася до лікарні, щоб із запоїв виводили. Людям же казала, що тиск хазяїна мучить. Двічі готовий уже був, хоч ряди! А вона – «швидку» й плаче, щоб урятували чоловіка, дорогого, татуся золотого. Ще тоді лікарі застерігали, та хто ж слухав, – долила оливи Валя.

– Боже! І за ким було побиватись? Мабуть, боялася, що всіх заміж заберуть, а вона в дівках посивіє? А мо’, якось треба було із села вибратись. А мо’, й любов зла. Ну, от за чуже сердито. Їй-богу, правда, дівчата, – спалахнула Люба. – Узагалі, я вам так скажу, що чоловіків путніх треба виховувати змалку, із синів… Згодні? – жіночки закивали. – Бо інакше буде Буряк!

– Хух! Ото вже доля-злодійка. Я бачила давно колись Анжелу. Питаю: «Чи Буряк платить хоч твоєму синові? Хотів же сина…». А вона: «Ага! Зараз розженеться та надвоє розірветься! Як подала на суд, то рік поплатив. Сльози, а не допомога. А далі – заціпило». Ще казала, що звинувачує їх з Яриком, бо не може на фурі за кордон їздити. (Приклеївся був до когось напарником.) Боргів за аліменти набралось за роки десятки тисяч, а йому – море по коліна. Мовляв, якби не вона, то був би багатим. Як вам?.. – запитально поглянула на співрозмовниць Валя.

– Ну й сволота! Дітей надбати спромігся, а далі живіть на лободі. Я такий золотий у вас тато! Отака безвідповідальна людина. Казав: «Нехай Толян і дбає, якщо взявся батькувати». Ну, був би лукавець! Чи хоч цукерку ткнув коли на іменини! Та, видно, не знав, коли ті діти й народились. Правильно, що Анжела поли обрізала, тільки раніше треба було тікать. А Шовкун – гідний приклад для Ярославчика. Дай Боже, щоби гени не дістались йому від «татуся».

– Ага. Ярослав навчається у столичному університеті. Уявіть: вступив хлопець на бюджет! Однаково грошей багато треба. Толковий, хвалять його. Вітчим піклується, як про рідного сина. І сам Ярик підзаробляє…

– Оце хоч і гріх, може, але язик просто свербить сказати! Тьху-тьху. Ну, вже як малося Буряку померти, то хоча б раніше, прости Господи. Якщо не від нього, то хоч би від держави якась допомога була б хлопцеві. А так усе й пощезло! Ну, люби ж, Боже, правду… – стенула плечима розлючена Люба. – Навіщо таким козлам-будякам, питається в задачі, Бог дітей дає? Навіщо їм оті діти? Га? Чи я не правду кажу? – не могла дати собі раду Любов.

– Ти правду кажеш, подружко, але не по-нашому діється на світі білому. Матерям насамперед діти потрібні, а з батьком… як у кого вийде. Та й не всі однакові. Є ж і путні чоловіки. От як у тебе… Хм. Та й нам скаржитися особливо нема на що…

Знову всі зітхнули. Помовчали хвильку-другу, покивали головами на знак згоди…

– Це Льоньку ота Віка хоронила? Пʼята чи шоста? Ніхто, мабуть, і не полічить. І що ж за похорон був? Донька й син приходили?

– Ні! А за що того батечка шанувати? Він їх за дітей своїх не вважав, від обох відцурався, то й діти заплатили тією ж монетою йому. Ілона з Яриком ніколи й не бачились. Який резон? Ніякого. Ой, дівчата! Колись у супермаркеті мій чоловік був свідком анекдоту, як Буряк тікав від синка. Мчав поміж стелажами, як несамовитий, коли Ярик його погукав. Злякався, що дитя попросить щось купити. Зате сам біг із дволітровою сулією пива та півлітрою білої. Авжеж, то святе діло! А охоронець подумав, що той украв і тікає. Та навперейми! Ну відбирати оті «боєприпаси». Уявили? Не всі второпали, що відбувається… – вибалушила очі Віра і зайшлася сміхом.

– Ото вже, видно, люди животи надірвали, спостерігаючи за кіном… Мабуть, і відео зняли, – розсміялися й товаришки.

– А як же помер той татусик, – поцікавилася Люба знову, – балакали там, я думаю?..

– Авжеж! Був у Льоньки ювілей. Віка не схотіла влаштовувати ніякого балу. Ніби щось знала! Десь Буряка носило. Притягся аж по темному на чотирьох. Ну, Віка й не пустила в хату, сама лягла спати. (Вона з ним не панькалась, як колись Анжела.) Ото виходить на світанку глянути, що надворі, а Буряк лежить на ґанку нетлінний. Кара прийшла лукавому рабу: віддав душу Богові, – підняла пальця догори Віра, що означало достовірні відомості.

– Спасителю! – сплеснула руками Люба. – А я тієї Віки щось і не знаю… – скривила уста жінка. – Гм…

– Ой! Усі її знають, і ти також, – поспішила на підмогу Валя. – У газовому працює. З Лізою Купрієвою разом. Худа, мала, гарненька на личку, чорнявенька. У них з Льонькою було 18 років різниці, а в неї хлопченя є, років 13, мабуть. А прожили вони років шість із Буряком. Моя сусідка, Купрійша, розповідала, що та Віка – «баришня гуляща», а хитрюга ще та, дарма що молода. (Буряка до молодих тягло, і що далі, то більше. А в прийми пхався до старших за себе молодиць – до мамок, словом. Усі виглядали собі «стіни камʼяної», але отримували від лукавця діряве рядно. Як Світка й Анжелка…) Ага! Так ота Віка собі гарно добра надбала. Обкрутила, як схотіла, нашого дурисвіта безголового. Змусила продати материну квартиру, коли помер і старий Буряк (він приймаком був у дядини), бо, мовляв, обдерта «лачуга» дісталась, не хочу туди йти. І своєї баби хату продала, тож придбали вони дворище гарне на горі, у саду. Оформила на себе. Змусила Льоньку одружитись, набрехавши, що буцім вагітна. Не доведу, а люди подейкували, що аборт зробила, бо не Бурякове було. Словом, усе дісталось їй! І ще дещо! До війни Льонька десь машину взяв був. Бус! Не знаю толком, чи його, чи він був водієм, може, найнятим. Чи орендував у когось? Та возив людей на Київ торгувать сим-тим. Сусідчина донька з моєю невісткою їздили кілька разів з огірками та квашеною капустою. І та вже Віка супроводжувала хазяїна свого, щоб не випив десь. Отакої!

– Ну… ти… поглянь! Молодець Віка, не промах! Ця йому на десерт, значить, дісталася – за всіх відплатила. І чого б вона ділилася грошиками? Свого треба хлопа на ноги ставить, а іншим – нате дулю! – хмикнула Люба, перебивши опонентку.

– Звісно, що водилася копійка, але на сина рідного не було. Та й онуки не знали діда точно, – гнула свою лінію Валенти-
на.

– Ну, Бог тепер йому суддя. Нехай спочиває з миром, – стомилася молотити Льоньку язиком, немов ціпом сніп пшениці, Любов.

– Еге ж! Нехай вже й нам Бог прощає, що ми отако згадали про чоловічину. Так би мовити, по життєпису пройшлися. Не більше, – додала Віра, поглядаючи на годинник.

– А ми нічого не збрехали! Усе, як було і є. Ще бабуся мені казала, що людина на віку тричі дивною буває: коли народиться, коли вінчається і коли відходить на той світ. Так воно і є. Тричі про кожного говорять. І про нас говоритимуть – таке життя… Ну що? Розходимося? До нової зустрічі, подруженьки! – уклонилася Валентина, а дівчата відповіли їй усмішками.

P.S.

– Ярику! Помер твій батько Леонід. Учора. Після свого дня народження…

– Гм!.. Мамо, мій батько – Анатолій Шовкун. А за того… я радий. Він досягнув усього, чого прагнув. І жив так, як хотів… Зрозуміло, що гарно відзначив ювілей. Таким, як він, бути легко!..