САМОТНІЙ ЛІХТАРИК

– Йди он до матері. Вона все тобі пояснить, – сказав.

Застала маму в сльозах.

– Мамочко, що сталося? – кинулася до неї.

– Дитино моя люба, мені гірко, що маю тобі це казати. Вибач за біль цей мені. До Павла сьогодні з міста прибилася жінка з вагітною донькою. Поки служив, то «підженився». У вас – кохання, а там дитя буде.

– Не може бути, – зойкнула.

– Може, донечко. Сама чула і бачила. Якраз до тітки Ганни по молоко ходила. Та приїжджа жінка біля воріт саме з Павловою матір’ю розмовляла. Вона їх до господи люб’язно так запросила: видно, знала, що за сином такі діла тягнуться.

– Так і буде. Переживу, – якось надто тихо мовила і пішла до своєї кімнати дівчина. Біль скував її серце. До світанку просиділа на ліжку, не роздягаючись, дивлячись невидющим поглядом кудись удалечінь.

Батьки, порадившись, були одностайними: треба відвезти дівчину до тітки в Київ. Іще вдосвіта батько, почаклувавши біля старенького «москвича», повіз доньку у столицю. Вона й не знала, що Павло до півночі сидів на колоді у вишняку, потім ходив довкола темних вікон її хати. Того дня його ніби вразив громом приїзд тих гостей. Уперше бачив їх. І ті були здивовані не менше. Виявилося, хтось із солдатів (бувають же такі!), назвавшись його ім’ям, залицявся до дівчини. Павло навіть уявити не міг, хто з його армійського оточення міг так пожартувати з ним. Звісно, дівчини було шкода, та й дитя ж мало б мати батька. Показав свої армійські фото. Там бідолаха впізнала свого коханого. Довідалася, що Степаном зветься і живе на Рівненщині. З поведінки гостей зрозумів, що більше батька дитини не розшукуватиме.

– Очевидно, не мав почуттів, якщо чужим ім’ям прикривався. Я не хочу своєму дитяті такого батька, – гірко мовила.

Попрощалися, попросили вибачення за турботи та й пішли на автобусну зупинку.

Отак із Людою й не бачились більше. До яких тільки хитрощів не вдавався – адреси знайти не зміг. Люда наче у воду впала, і сліду не було. Згодом з’ясував: на конверті штемпель «Київ». Поїхав до столиці. Думав, знайде Люду там. А виявилося, що не так легко це зробити, бо дівчина жила в родичів без прописки.

Бігли дні, місяці, роки. Людмила закінчила медичний інститут, поїхала за скеруванням працювати. У село навідувалася рідко. І от коли натрапив на її слід, домашні приголомшили: Люда заміж виходить. Якось увесь світ потьмарився, здавалося, більше не було причин жити. Павло напився до чортиків. Сп’яну познайомився з якоюсь Оксаною, яка вчепилася в нього і вже більше не відпустила. Довелось-таки одружитися, бо на світ просилося нове життя.

Народилася дівчинка, назвали її Людкою. Отак усе і сталося. Та життя не ладналося. Порозмовляв із дружиною, перепросив за те, що ніколи не кохав її, і залишив сім’ю. Доньці допомагав. Оксана вийшла заміж удруге, а Павло жив в орендованій квартирі. Його батьки пішли у вічність одне за одним. Згодом і Людині теж.

Приїхавши якось навесні, довідався, що й Люда взимку овдовіла. Та звістка якось усе його життя перевернула з ніг на голову. Павло звільнився з роботи і поїхав у село – чекав Люду. Ні, він ні на що не сподівався. Хотів принаймні розповісти, як усе сталося. Спочатку вони якось не зустрічали одне одного. А восени таки побачилися і порозмовляли.

– Ну що тут скажеш? Мабуть, така нам доля випала, – мовила Люда гірко.

– Ти хочеш сказати, що в нас немає шансу? – з болем запитав Павло.

– Не знаю. Не час про це.

Та чоловік і сам розумів. Дивився на садок, який Люда посадила із сином. Сніг то падав, то розтавав. Коли темінь оповивала село, Павло стояв у дворі й дивився на Людмилине обійстя. Там світився лиш один самотній ліхтарик на сонячній батареї. Очевидно, у нього було якесь особливо вигідне місце, що давало змогу навіть у ці похмурі дні акумулювати енергію. Той ліхтарик нагадував Павлові його самого. «І я так само акумулюю любов, щоб потім осяяти нею кохану». У Святвечір Павло побачив світло у вікні і, накинувши куртку, побіг до Людмилиної хати. Сміливо відчинив двері й гукнув:

– Зі Святою вечерею вас!

Світло мигнуло, і на Павла посипались один за одним удари. Він збагнув, що то злодії безпечно орудували в будинку. Якось викрутився, бо й сам був фізично сильним. Одного таки тріснув носом об своє коліно, а другий встромив йому ножа в бік і вискочив у двері. Спливаючи кров’ю, викликав швидку та поліцію…

Після операції той ліхтарик то світив, то тьмянів йому через заплющені очі. А коли Павло розплющив їх, побачив біля себе Люду. Вона тримала його за руку, гладила і просила жити. Павло послухав її і боровся за життя. У тій боротьбі здобув перемогу.

Навесні вони з Людою встановили ліхтарі обабіч стежки через городи від Павлової хати до її.