ЧОРНА МОРОКА ДЛЯ БІЛЯВОЇ ЕГОЇСТКИ

І якщо тимчасового кота ще так-сяк можна було б кілька днів кликати Мороком, то котячу пані хіба на Морену чи Мору залишалось переробити. Ні те, ні інше Марії не подобалось. Тож якось швидко кошеня перетворилось у побуті на Мороку.

Усі ж у курсі, що нема нічого більш постійного, ніж щось тимчасове. Тому спершу Мороку залишили, поки вона трохи відгодується й перестане чхати. І поки її оброблять від усього зайвого для порядної домашньої киці.

Потім – поки не покажуть ветеринарові. Потім – поки не пролікують. Потім – поки знай­деться час, щоб її прилаштувати. А коли довгий список відмовок вичерпався, стало зрозуміло, що ця Морока – точно їхня кішка. Чи вони – точно її люди.

Навіть Алька час від часу підсипала їй корму, коли в мисці раптом проступало дно, змушуючи кішку сумувати надто голосно або похмуро порпатись у лотку. Почасти, аби у квартирі запанувала бажана тиша. Почасти, аби мати аргументи в суперечці з Марією: хіба закінчена егоїстка ось так би стала чинити?

За всіма неписаними котячими законами Морока більше прихильності виявляла саме до Аліни, а не до більш турботливої Марії. Хоч ця любов і виявлялась у сумирному лежанні поруч на дивані під якийсь серіал і дозволі час від часу погладити її секунд п’ять, а в особливо вдалі дні й усі шість.

Однак настав-таки день, коли Морока активніше заявила про свої симпатії та антипатії. Річ у тому, що десь раз на пів року двоюрідна бабуся Аліни й Марії згадувала, що її молодші родички все ніяк не потішать її правнуками. Тоді Галина Павлівна сідала біля телефона й методично починала обдзвонювати своїх подруг, розпитуючи, чи нема в кого з них на прикметі порядного самотнього хлопця, якого не оцінили як слід сучасні вертихвістки.

Такого зазвичай знаходили й без ознак особливого ентузіазму котрась із родичок конвоювала до квартири дівчат на чаювання. Поки що жодного разу старшим пані не вдавалося розпалити в молоді іскру пристрасті й бажання вести спільне господарство та покращувати стан демографії в країні. Однак вони все ще не втрачали надії та завзяття.

Так одного суботнього вечора у квартирі з’явився Павло в супроводі власної тітки та Галини Петрівни. Ніхто не сказав це вголос, але малось на увазі, що до нього має пригледітись Марія як старша.

Але та ще до приходу дорогих гостей з усією властивою їй щед­рістю заявила Аліні, що ладна поступитися порядним хлопцем. Хай той і сумлінно працює, не п’є і майже не курить і вечорами хоче дивитись телевізор, а не десь там гуляти в сумнівних компаніях, якщо вірити рекламі його тітоньки. Аліна, прогнозовано, такої щедрості не оцінила.

В руках дорогого гостя був не букет, а коробка цукерок, підозріло схожа на ту, яку продавали за акційною ціною в найближчій крамниці. Аліна мило всміхалась, роздумуючи, чи сповістити про це Галині Петрівні, а чи не ризикувати – раптом та схвалить таку хазяйновитість, бо яка користь від тих зрізаних квітів?

Аж тут Морока висунула чорного носа до передпокою та уважно оглянула і гостей, і господинь. Здається, вона підозрювала, що відбувається щось цікаве, від чого її вирішили тримати якомога далі.

І тут Павлові припекло пожартувати про першу з сорока котів, скорботне життя з якими очікує в старості дівчат, які не цінують порядних хлопців. І, ніби цього мало, додав, що це-от нещастя не переплюнути, тож інші будуть хоч гарнішими, та бридливо відступив на пів кроку, коли кішка сунулась понюхати його новенькі кросівки.

Значно пізніше добросердна Марія припустила, що десь у глибині душі він міг бути й не те щоб зовсім поганим. А на дурнуваті жарти його пробило від хвилювання. Усе ж не щодня родички змушують іти на чаювання до незнайомок, ще й з натяками, що сам він здатен хіба перед компом сидіти, а не створити родину.

За інших обставин можна бу­ло б об’єднатись і потайки похихотіти разом над планами старших. Однак не цього разу. Аліна й Марія швидко обмінялись виразними поглядами й ледь помітно закотили очі. Потім надто солодкими голосами запросили всіх гостей до кімнати.

Іншим разом Морока без церемоній завітала б до святкового столу й навіть спробувала б проінспектувати частування. Раптом воно смачніше за збалансований котячий корм, придбаний за порадою ветеринара?

Та зараз вона терпляче дочекалась, поки всі заберуться з передпокою, а до кімнати без поспіху завітала хвилин за п’ять. Розляглась на дивані хвостом до прибульців, навіть не спробувавши випросити щось смачненьке.

Загалом правильно чинила, бо чаювання й для людей не було веселим. Усі обмінювались сухими та ввічливими репліками про погоду та дізнавались, хто де й ким працює. І ніхто особливо не приховував, що не в захваті від інших учасників гостини.

Досить швидко, коли Павло згадав, що забув у кишені куртки мобільний, а йому можуть зателефонувати у важливій справі, з’ясувалось, що й зайві п’ять хвилин метка кішка може провести з користю. Чи то пак навпаки, встигнути накапостити.

– Господи, а крику, мовби ми на нього нацькували пантеру, а не малу кицьку, – філософськи зауважила Алька, ніби ненавмисне забувши стишити голос. Вона сперлась на одвірок входу до кімнати й з цікавістю спостерігала за щирим обуренням Павла та його тітоньки, скорботним мовчанням Галини Петрівни та спробами Марії зарадити лиху, обробивши зіпсуті чоловічі кросівки оцтом.

Марія поволеньки піднялася й виразно глипнула на молодшу родичку. Просити вибачення і повторювати, що кішка у стресі чи погано почувається, а загалом дуже мила й ніколи отак не чинила, їй уже набридло. А тут нагода й самій вишпетити когось! Але насварити Аліну вона не встигла.

– Та викиньте ви ту блохасту потвору! Бо всіх порядних хлопців від вас віднадить! – не втрималась Павлова тітонька.

– Яке горе, – не змінила ні тону, ні пози Аліна. А що? Більш ніж один скандал за раз не влаштують. То чого стримуватись?

Скандалу не відбулось. Марія примудрилася здивувати не лише сторонніх, а й саму Альку. Вона розправила винувато зведені плечі й рішуче махнула рукою із затисненою в ній ганчіркою з оцтом на двері:

– Котів із цього дому не викидають, – із наголосом на перше слово заявила вона присутнім. – Прошу вас, ідіть. За кросівки віддати гроші?

Павло мовчки грюкнув дверима. На заяву його тітоньки, що треба було таки взяти оплату, хоч із принципу, Алька метнулась до кімнати й вискочила з нерозпакованою ще коробкою цукерок. Від непотрібного вже гостинця, на диво, прибулі відмовлятись не стали. А на порозі Галина Петрівна грізно обернулась:

– Ви пошкодуєте про це! Чудовиська! Я все твоїй матері, а твоїй сестрі розкажу!

– Мобільний! – Аліна знову майнула до кімнати, аби встигнути вимкнути смартфон до того, як їй почне надзвонювати мати. За добу та охолоне й встигне забути, що поведінка її дорослої доньки, яка вже давно мешкає в іншому місті, вимагає якоїсь емоційної реакції.

– Слухай, – за декілька хвилин вона тупцяла на порозі ванної кімнати, поки Марія втретє намилювала ганчірку й руки, а Морока як порядна кішка шаруділа наповнювачем у лотку. – Ну, я трохи той… могла б промовчати, але ж вибісили. Хочеш, я підлогу в передпокої помию?

– Помий. До того ж твоя черга сьогодні прибирати, – не надто зласкавилась Марія.

Та в Альки вистачило розуму змовчати. Хоч перед тим вона розмірковувала, як необразливо сформулювати, що всі, хто побував сьогодні в їхній квартирі зі сторонніх, дурні. Тому зважати на їхнє пророкування про відсутність гарних хлопців у житті не треба. Марія ще от-от познайомиться сама з кимось нормальним.

На щастя, це втішання так і не було ніколи вимовлене вголос. Але, на диво, виявилось пророчим. І ще дивніше, що до цього була трохи докладена чорна лапа Мороки.

Кішку вкотре довелося нести до ветеринара. Усе ж народження на вулиці та перші місяці життя просто неба не лише загартували її, а й забезпечили підстави для регулярних зустрічей з котячими лікарями в майбутньому.

От і цього разу Мороку засунули в переноску в чотири руки. Честь транспортувати чудовисько до лікаря випала Марії, бо Алька терміново мала підтягнути знання про догляд за орхідеями. Передбачалось, що вона це вже добре знала на етапі прийому на роботу. Але от саме зараз у неї та й у власниці крамниці виникли деякі сумніви щодо якості тих знань.

Опинившись у пластиковій коробці з прорізами та ручкою для перенесення, кішка поводилась досить пристойно, обмежившись усним сповіщенням світові, що обов’язково помститься, а ветеринара й зовсім з’їсть. Потім їй набридло кричати. І в передпокої ветклініки вона спробувала нову тактику – трагічно замовк­нути й ігнорувати весь світ.

Саме в цей момент пудель, що сумирно сидів біля сусіднього стільця, вирішив співчутливо понюхати переноску. Морока обурилась такою безцеремонністю і спробувала чи то рвонути від грізного пса подалі, чи, навпаки, напасти на нього, винісши дверцята.

Марія рвучко підхопила переноску й намагалася підняти її якнайвище на витягнутій руці. В плечі щось хруснуло. Вона охнула більше від несподіванки, ніж від болю.

Власник пуделя, який випадково виявився ровесником Марії, ще й нічого таким на вигляд, вирішив, що через його пуделя киця налякалась, а її власниця взагалі скалічилась. Тож кинувся підтримувати жінку й обережно перехоп­лювати переноску.

На щастя, у Мороки, яку цього дня Марія, певно, від розгубленості, на людях називала лише Марою, не виявилось нічого страшного. Пуделя Патріка взагалі привели на чергове щеплення. Тож незабаром його власник, назвавшись Матвієм, вже наполягав викликати для Марії та кішки таксі, а потім – допомогти витягнути переноску аж на третій поверх.

Сама Марія, схоже, ніяк не мог­ла оговтатись від випадку у ветклініці, тож поступилась своїми принципами. Вона запросила незнайомця, ще й із собакою, на чай.

Аліна, визирнувши з кімнати, виразно закотила очі. Однак ввічливо привіталась, похвалила вихованого пса, який весело метляв хвостом і з цікавістю нюхав іграшкову мишу, забуту біля дверей. Коли ж Марія пішла на кухню ставити чайник, а Матвій подався слідом допомагати їй, аби та не перетруджувала руки, Алька взялась до кросівок. Усі гамузом – свої, Марійчині та чужі – запхала до шафки в передпокої. Передбачливість інколи не зашкодить.

І голосно, аби її точно почули на кухні, заявила, що зараз аж ніяк не може чаювати, бо ще стільки потрібно вивчити. Переноску з кішкою прихопила до своєї кімнати. Морока, переконавшись, що дверцята відчинені, вирішила, що не збирається нікуди виходити. Принаймні поки не причепуриться як слід після лікарні.

Аліна зручніше влаштувалась за столом. Із сумом глипнула на мобільний з відкритою стрічкою тік-току. Глибоко зітхнула, але все ж потягнулась до роздруківки з правилами догляду за квітами.

– Ну, на перший погляд ніби нічого так. І чорних кішок не лякається. І пес його нормальний. Не те щоб цього було досить, але буває й гірше. Побачимо, що там у Марії з ним буде. Але зі мною такі фокуси не треба провертати, чуєш, Мороко? Я й сама собі раду дам, є в мене дехто на прикметі. Чуєш, питаю? Гаразд, отже, щоб пересаджена орхідея прижилась…

Алька не чекала на відповідь кішки. Навіть на нявчання. І правильно робила.

Кішка не зронила й пари з вуст. Тільки на мить відірвалась від вилизування. Глипнула пронизливими жовтавими очима, ніби її зацікавила чи інформація про рослини, чи впевненість Альки, що та сама впорається зі знайомим парубком. І без зайвої метушні продовжила намивати передню лапу.