ЛЮДИ З МИНУЛОГО

Іринка зітхнула й далі «надала мікрофон» першому за алфавітом у шкільному журналі. Ігор, доб­рий столяр, директор невеличкого підприємства, успішний і веселий, відразу звернувся до мене:

– Ти скільки лінійок маєш?

Всі дружно зареготали, бо історія з лінійками переходила всі шкільні роки. Ми з Ігорком більшу частину дошкільного життя проживали в бабусь, які мешкали в сусідстві, тобто майже виросли разом. Лише коли хлопець пішов до школи, тоді його мама забрала додому. І першого вересня тихенький і маленький Ігорко заплакав, коли його не посадили поруч зі мною. Вчителька відразу виправила ситуацію, і ми сиділи собі рядочком всю осінь. А коли надворі похолоднішало, я не могла всидіти поруч свого друга – від нього страшенно смерділо чимось дивним. Я відсувалась на край парти, відверталася майже спиною, не дозволяла йому присуватися ближче. Хлопець нічого не розумів, хотів, як раніше – і одну читанку читати, і підглядати в мій зошит.

Я цього не могла терпіти і била його пластиковою лінійкою. Отак загинала її дугою і один край відпускала, лінійка хляскала хлопця, він відсувався. За другим чи третім разом лінійка ламалась. Удома я отримувала прочухана, але через день наступна лінійка на шматки. Поки мені не купили дерев’яної. Але й ця довго не послужила. Я Ігорка нею добряче вгріла, хлопець розлютився і сам поламав її на друзки. Це все робилося мовчки, без нарікань вчительці. На перерві я заплакала, що мене мама «вдома вб’є». Тоді мої однокласники зичили мені свої лінійки. Отака була дружба.

– Чому ж ти мене лупила весь перший клас? – в Ігоря голлівудська усмішка.

– Ти так і не второпав? Бо ж закохалася в тебе, а проявити почуття не знала як, – на ходу зметикувала я. Всі ще раз дружно розсміялась, а Ігор з досадою:

– І я про це дізнаюсь аж тепер? Та й я до тебе нерівно дихав, але боявся метрової лінійки, яка висіла біля класної дошки!

Регіт не вщухав. Хтось запропонував за це й випити. А я пригадувала справжню причину моїх вчинків, які досить у пізньому віці знову ж таки розвіяла мама. Батьки Ігоря жили в старенькій хатині, прості селяни, колгоспники, стягались по копійці на нову хату, бо ж удома троє дітей, всі хлопці. Їхня мама працювала на свинофермі, бо там більше платили, батько їздовий на фермі. З настанням холодів возив підводою худобі на ферму силос, а з ферми гній. Потім удома всі оці аромати перемішувались, виходячи з вбрання. Та так, що тими запахами просмерділась хатина і все, що в ній. Каторжна робота в колгоспі, а ще вдома господарка. Не завжди вчасно прали чи мили, тому й такий шлейф смороду. Я цього Ігрові не сказала. І ніколи не скажу.

Поки всі цокались келихами об монітор, підійшла черга Олесі. Дівчинка залишилась без мами в десять років, тато на похороні з  відчаю кричав не своїм голосом – четверо дрібних діток, дружина п’ятою не могла розродитись. Тобто це було недбальство лікарів, адже бачили, що в жінки проблема, треба було терміново оперувати. Не встигли. Чи просто не хотіли – лише Бог знає. Діти сироти, батько в ступорі. Дітей забрали в інтернат, ніби їм там буде краще, ніж удома. Замість допомогти родині, підтримати тата, влада пішла найлегшим шляхом – вилучила дітей. А вони, сиротята, втікали додому. Пішки, лісом. Поки не приїхала з іншої області їхня бабуся. Дітей залишили вдома. А люди пащекували, що молода теща живе із зятем, то буде й п’ята дитина. Нема що згадувати.

Олеся, колись красива жінка, рано повдовіла, не хотіла нікого, двоє синів на війні, невістки за кордоном, біля неї внуки, зів’яла краса. Не було щастя змолоду, нема й на старість. Їй допомагає однокласниця, кума й подружка всього життя Оксана. Свого часу її батьки поїхали в тюмень, залишивши малу з бабою. Люди злословили – поїхали за довгим рублем. З тих, хто хотів мати не лише хліб, а й масло до нього, завжди чомусь сміялися. Всі мусили бути рівні. Як сірники в коробці. Голова колгоспу відрізав бідній жінці город попід саму хату:

– В колгоспі не працюєш ні ти, ні твої діти, тому город тобі нє положено.

– Але ж я працюю в школі кухаркою!

– І що? Школа пів дня, можеш сапати буряки з обіду.

– А на кого я малу залишу?

– Запитай своїх дітей, – голова совісті ніколи не мав. А тут його жаба задавила, що хтось у селі приїде з більшими грошима, ніж у нього. Не за садочок він дбав, щоб можна було тих діток десь залишати, а город обрізував. Поки Оксана щось розповідала, я згадувала її життя.

Далі за списком її двоюрідна сестра Даша. Так, у селі вона була Дарка. Після школи вчилась у кулінарному, на практику відправили на схід у шахтарське місто, там і вийшла заміж. І якось відразу «забила» українську мову. Назав­жди. Дашу мало хто слухав, всім треба було як не в туалет, то телефоном поговорити. Чи зрозуміла вона натяк? Напевне, що ні.

Далі за списком надали мікрофон «останньому двієчникові», а нині водієві фури за кордоном. Він, напевне, у матеріальному плані найбагатший серед нас усіх.

– І що з того? За роботою і сім’ї не створив. Тепер уже пізно, то я нарешті катаюся світом не як водій, а як турист. Якби ви знали, який світ прекрасний! І живуть де люди без спогадів про колгоспи, черги по масло…

– Ой, і не згадуй! – Ірця взяла слово. – Село, колгосп, а пам’ятаєте, як нас з уроків забирали збирати в полі підмерзлу картоплю? Без рукавиць, у новому вбранні, їхали верхи на машині. Ніхто не запитував, чи в старшокласниць можуть бути місячні, чи може вона тисячі разів згинатися по ту гнилу картоплину, чи може наповнене відро нести до машини. Не хочу я тих спогадів. Єдине, що було добре – ми були молоді.

Говорили ще багато, я мала надію, що до мене не дійде черга, бо моє дівоче прізвище на літеру Я. Ні, таки дочекалась.

– Що я можу пригадати? Як страшно захворіла на запалення легень і ви всі до мене приходили щодня. Це найкращі спогади. Лікарка робила зранку укол пеніциліну, батьки на роботу, а я читати книжки, поки ви не прийдете.

– Це тоді, після ранкової за­рядки?

–Ага.

– Якби не твоя хвороба, ми ще довго бігали б, як пси, навкруги школи.

– Це ж треба бути наскільки тупому там, наверху, аби прислати у всі сільські школи припис – щоранку перед уроками фіззарядка. Та діти в селі й так фізично працювали! Але ж ні, змушували приходити на 15 хвилин швидше і бігом навколо школи. Захекані, спітнілі приходили в клас; коли жарко, аж з носа капало, коли холодно, мокра брезентова шкільна форма зовсім не гріла. Тьху, – не стрималась я.

– Хай хто б що казав, але я в ті роки не хочу повернутися, – резюмувала Оксанка. Ми всі з нею погодились.