АВСТРІЙКА

– Ви вже надто довго, а насправді кількасот літ, стоїте отут в Австрії на сторожі. Зараз саме час, тож сміливо вертаймо, козаки, до отчого дому. Мене чекає моя зранена країна дорога, що у війні з московитами вже кров’ю сплива, бо присунула до нас непрошена, чужа, захланна, войовнича орда. Від пожеж почорніли в Україні навіть небеса, а у мене позаду, за спиною залишилася мирна Австрія, залишився спокій, тиша і неймовірна, неповторна краса. А я?..

Коріння роду свого козацького вона добре знала і завжди про те пам’ятала.

– Козаченьки-козаки, Сіркові діти, світ великий, а нам з вами насправді немає куди ся подіти. Порятуймо разом Україну, бо усі ми її найдорожчі діти.

Коротка тривожна літня ніч злетіла у миг ока. Київ. Вокзал. Потяг за графіком майже вчасно прийшов під ночі темної покров. Над столицею потужні вибухи безперестанку лунають, киян лякають. Новітній хан Батий, щоби покорити Київ за три дні, привів свою орду, собі ж на погибель, на свою біду.

На тім же вокзалі Наталя в потяг на Покровськ пересіла. «Госпітальєри» радо її зустріли, посестрі своїй раділи. Наталка одягнула військову форму захисну, на ногах берці зав’язала. Через худеньке плече у неї великий медичний рюкзак з червоним хрестом. О четвертій ранку, як зазвичай, черговий підйом.

Автобус «Кракен» на вибоїнах стогне, хоч він не живий, то всього лише сталева машина. Та як на біду, на зло, наскрізь прорізана осколком у нього старенька, поношена шина.

– Нам би якось до своїх, до бази дотягнути, позаду залишилися попалені ворожі редути. Стогне автобус по ямах, бо звик до асфальту, а нам, медсестрам, зараз би на Мальдіви або ж хоча б на Мальту. Годиночку-другу на заморськім курорті спокійно б дів­чатам дрімнути і про кляту війну хоч би на хвилю-другу забути.

Чи то Трясилової ночі був тоді ще темніший покров, чи то дзюрком текла чорна вража кров, ніхто того не знає, а Наталя у телефон чоловікові, доньці й навіть матері навмисно за жахіття визвольної війни ніколи нічого не розповідає. А що ж насправді вона сердешна могла своїм рідним та близьким у той час сказати, коли довкола неї постійно ревіли ворожі гармати. А ще кров людська безперестанку текла, бо в Україні іде жорстока, на смерть, заради нашого життя і майбуття, війна.

У квітні того-таки 22 року Наталя приєдналася до батальйону «Госпітальєри» під гаслом «Заради кожного життя». На той час вона мала роки, не набагато більші за вік Христа. Та на своїх худеньких, тендітних жіночих плечах самотужки понесла великого, жертовного, задля порятунку Вітчизни, хреста.

Якось Наталі ні з того ні з сього запахло кавою на самому нулі. В Австрії тим часом погожі, теплі дні, а у нас, в Україні, спекотні, ночі й такі самі нестерпні дні. У кав’ярнях Інзбрука повно відвідувачів, що й не протовпитися, а бідолашній Наталці хоч би ковток сирої води, бодай би з калюжі, напитися.

Автобус «Кракен» швидко ріже темінь ночі, за пораненими бійцями пильнують зіркі й водночас сумні Наталині очі. На шляху автобуса чомусь, як на зло, хоча госпітальєри на передку весь час робили тільки добро, вантажний КрАЗ без габаритних вогнів стояв. Автобус на великій швидкості того КрАЗа не зміг, не здолав. Страшний, смертельний удар на себе евак прийняв. Заскрипів метал, тріщало, сипалося скло, і ніхто з гопітальєрів докладно не пам’ятає, що далі з ними було… Біль. Чи він був присутній, чи його насправді у дівчат не було. Страшним, наче кошмарним сном згодом усе на яву перед очима в кожного постраждалого пройшло. Геть-чисто все до останньої краплі, що тої кривавої ночі було…

Сотням вояків Австрійка життя врятувала, а до чергової ротації лише три дні не дотягнула, не діждала. Важкою, холодною, смертельною її остання година настала, немовби посеред літа зелена трава чорним снігом припала. Молоде життя в госпітальєрки Наталі жорстока війна нараз, раптово відібрала.

* * *

У госпітальєрів були важкі рейси, навіть дуже-дуже важкі. Вони їздили евакуаційним автобусом по лінії фронту, як по гострому ножі, як по межі, поміж смертю та життям, де на кожен кілометр дороги сто, а може й більше, від снарядів, глибоких ям.

Нахилиться Наталя над раненим, прислухається до серцебиття бійця, а у відповідь:

– Порятуй мене, люба сестричко, бо я… – Не раз і не два на півслові обірвуться благальні слова контуженого, зраненого, скривавленого на нулі вояка.

Саме тут, на фронті, стали в нагоді Наталі усі медичні знання, що їх завчасно здобула. Бинтувала, уколи робила, рятувала хлопців, як тільки могла – вона ж госпітальєрка, медична сестра, а можливо, для вояків милосердя сестрою стала. Сама того вона не знала. Від баченого, пережитого в самої серце кров’ю обливалося, але госпітальєрка жодного разу не зомліла. Просто Наталя робила те, що було потрібно, що знала, те, що добре вміла.

Молодих, безвусих, як і старших роками важкопоранених було в автобусі доволі. Наталя ніколи не скиглила, на долю не нарікала, а вправно бійцям кров на ранах зупиняла і швидко, уміло бинти на рваних мотала, а смерть тим часом за кожним крутим поворотом війни на неї вже чатувала, чекала. Коли б то долю свою дівчина наперед уже знала. Можливо, тоді б… Ні.

Австрія. Інсбрук. Як же добре склалося в Австрійки заміжнє, навіть заможне, життя. Нічого Наталці не бракувало тієї життєрадісної пори. А гору все ж таки гени взяли, узяли як високу, неприступну гору. Ті гени спадкові її з благополуччя в саме пекло України з Австрії, де у той час з чоловіком спокійно проживала, привели.

Ніколи не обирали госпітальєри, чи то день ясний, а чи глупа ніч, бо їхати однаково треба. Їдуть саме тоді, коли на передку в них, у медсестрах, завжди і повсякчас є конечна, нагальна потреба. Важко, повірте, дуже важко на те видовище дивитися і на власні очі бачити, як з рваної рани у вояка тече червона кров… чи то вдень, чи то бодай під ночі покров… Тепла червона, невинна людська кров…

Чи відважні, сміливі госпітальєрки на лінії фронту були? Рятуючи бійців життя, вони не одне своє віддали. Життя людське на Вітчизни олтар – то безцінний, то довічний дар. А що загиблі взамін від нас на той світ із собою взяли? Лишень наші ширі молитви… Отакими госпітальєри були і такими ж по сей день залиши­лися, лютому ворогу не скори­лися і на йоту не змінилися.

Наталя Фраушер, а по-дівочому Яцун, не з далекого минулого до нас прийшла, а з нашого теперішнього реального фронтового життя, наче білокрила лелека, на своїх зранених крилах любов і порятунок раненим воїнам щоразу несла. Родом з Кропивницького вона. А це означає, що Австрійка кропивничанка, така ж знаменита, рухлива і всюди суща, як Нестора Махна кулеметна тачанка.

Пам’ять людська не має меж, не має дна, се значить, бездонна і рівно ж вічна вона. Для поколінь прийдешніх правдива наша історія, обов’язково, усіх без винятку, наших Героїв збереже імена.