ВАЖКИЙ ВИБІР

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

На годиннику було близько дванадцятої – кінець прийому. Сьогодні викликів до хворих немає, можна й додому. А йти не хочеться. Спершу, як батьки придбали будинок, облаштовували обійстя, тягнуло до свого гніздечка, а згодом... Узимку ще планувала комод купити, штори на вікнах замінити, зробити їх по-модному, на всю стіну, а тепер байдуже. Йде додому, ніби із примусу. І що не день іти дедалі важче: не лежить їй душа до цієї хати.

Та, власне, до кого йти? Микола як не щодня, то через день п’яний – односельці щедро частують ветеринара могоричем. Від чоловіка постійно тхне перегаром, куривом, кізяками, а він ще й цілуватися лізе. Тьху! Яке там цілування? Інколи ладна світ за очі бігти, не те, що любитися з ним. Але діватися нікуди – чо-ловік. Бачили очі, що брали, їжте, хоч і повилазьте...

Сиділа за столом, зажурено дивилася у вікно. Дорогою з пасовиська йшла череда, за нею – пастухи, однокласники: Валя Миколи Передрія та Вадим Надьки Острівної. Йдуть усміхнені обоє, жестикулюють – про щось веселе гомонять.

Із грудей вирвалося зітхання. Отак і вони колись із Павлом були веселі та щасливі. Як вони любилися, тішилися одне одним! А бач, не судилося...

Наче й нещодавно школу закінчила, а вже шість років минуло. Шість довгих років без Павла... Вкотре в пам’яті виринув її випускний вечір – злива радості та веселощів. Мабуть, найщасливішими були вони з Павлом, уже студентом сільгоспінституту, – потопали в закоханих очах одне одного. Дівчат брали заздрощі, а найбільше – Коржиху, першу красуню школи. Вона загравала до Павла, бісики йому пускала – не діяло. Тоді майже силоміць потягла Павла із зали нібито на якусь важливу розмову. І звабила...

Згодом Павло каявся, присягався, що це було вперше і востаннє, але їй було не до снаги пробачити зраду. Мабуть, на зло Павлові й заміж вийшла за Миколу.

«О-хо-хо, знайшла своє щастя... Тепер і Павло буде щасливий... – гіркий усміх торкнувся краєчків губ. – Кажуть, одружується з тією ж шльондрою: обкрутила телепня. Блукала, блукала всюди, тепер додому прителіпала». «Людмилочка в москві гувернанткою служить, – хвалилася стара Коржиха. – Її так люблять там: господар машиною возить по покупки. А їхали відпочивати кудись біля моря, так і Людоч­ку брали із собою. І платить їй господар доларами. Однак Людочка хоче на краще місце перейти. Вона й Павликові там знайде гарну роботу».

– Ех, Павлику, Павлику, – вголос промовила. Жаль їй стиснув серце, на очах сльози виступили. Важко зітхнула, почала збиратися додому. Скинула халат, заглянула у дзеркало, щоб поправити зачіску: на неї дивилося доволі симпатичне, але кисле обличчя, з ледь підфарбованими вологими очима. Спробувала усміхнутися, та усмішка вийшла якась крива. Похитала головою, витерла зволожені очі.

На ґанку почулися кроки, грюкнули сінешні двері. «Ще когось несе», – неприязно подумала і застигла в очікуванні. На порозі ніби виріс... Павло. Як кажуть, про вовка промовка, а він ось суне.

– Можна? – широко усміхався.

На його циганському, обпаленому степовими вітрами обличчі зуби здавалися неприродно білими і білки карих очей світилися двома сонечками.

– Заходь-те, – здивовано протягла. Її враз обсипало жаром. Відколи відгуляла весілля, вона з Павлом жодним словом не перекинулася. Зустрічалися, віталися і розходилися. І щоразу її обсипало жаром, щоразу серце калатало, мов хотіло вистрибнути із грудей. Але завжди трималася гордо й незалежно, хоч насправді на душі кішки скребли, від жалю до себе сльози стискали горло. Тому й намагалася промайнути якнайшвидше, щоб не видати свого збентеження.

Павло став посеред медпункту, все так само сяяв усмішкою. Тільки болісною вона здавалася і в очах замість веселого блиску чаївся сум.

– Слухаю, Павле Григоровичу, розказуйте, що вам болить. Сідайте, – кивнула на стілець. Намагалася говорити спокійно, привітно, та голос її затремтів. Зашарілася, знала, що обличчя їй пашить, отож відвернулася до стола, заходилася журнали з місця на місце перекладати.

– Ніно! Навіщо так – на «ви»? – зовсім згасла усмішка на його обличчі.

– Ну, ви ж тепер – керівництво, голов­ний агроном, заступник директора, – у голосі звучала іронія.

– Облиш, не смішно, – ще більша хмара затулила йому вид.

– Я прийшов сказати тобі… – відвів погляд убік, зітхнув, – одружуюсь я...

– Чула. Хай Бог допомагає.

– Я на твоєму весіллі гуляв, тепер ти приходь на моє… – схилив голову, потер долонею чоло, – ні, на похорон нашого кохання, – невесело усміхнувся.

– Я вже давно його поховала, ще на випускному, – зітхнула.

– Можливо. А я не поспішав, думав... – махнув рукою. – Гаразд, піду я. – І не йшов, переминався з ноги на ногу. Ніні було мулько під його сумним поглядом.

– Іди, – ледь стримувала роздратування. – Ну чого стоїш? Іди!

– Та я хотів сказати на прощання, щоб ти знала про це: я тебе кохаю.

– Павле, прошу тебе: іди вже, досить з мене, – її плечі здригнулися, а сльози на якісь папери кап, кап...

І йому підкотився клубок до горла. Павло підійшов упритул до Ніни, взяв її обличчя у свої долоні.

– Ти плачеш? Я теж плачу. Серцем ридаю над своїм безталанням.

– Сам винен.

– Знаю, що винен. Злегковажив раз, а платити мушу все життя... А може, нам час порозумітися? – благально зазирнув їй у вічі.

– Пізно, Павле, пізно, – відвела його руки від себе. – Я заміжня, ти вже майже одружений. Навіщо рану ятрити?

– Навіщо? Люблю я тебе...

– І я колись любила. А ти спалив наше кохання, уже й попіл розвіяв вітер.

– А може, ще не все втрачено? Може, якась жаринка жевріє?

Ніна відчувала, що серце її лагідніє, образа в ньому тане, як лід на сонці, ще трішечки – і від неї навіть сліду не залишиться. А тоді що...

– Ні, не жевріє, – сказала рішуче. – Відрізаної пуповини назад не пришивають. Досить теревені розводити – мені час додому. І ти вже йди до своєї милої.

– Та піду... Прощавай, – провів долонею по обличчі, ніби павутину зганяв. – Долі, кажуть, не перепишеш, – зі стогоном видихнув із грудей. – Тільки знай: я тебе кохаю. Отут ти в мене сидиш, отут, – бив себе кулаком у груди. – Хотів я тебе витравити із серця – не зміг, – знову намагався обійняти її.

– Павле, не треба цих сцен, ми ж не в театрі, – відхилилася. – Ще, не дай Боже, хтось нагодиться, побачить...

Якусь хвилину понуро стояв, мабуть, важку думу думав, потім метнувся до передпокою, клацнув засувкою.

– А це що за витівки? – в її очах застигло здивування.

– Тепер ніхто не зайде, ніхто не побачить, – міцно схопив її в обійми.

– Відпусти! – намагалася пручатися. – Мені боляче, відпусти! Чуєш? – їй насправді кістки аж тріщали.

– Люба, кохана, не можу я без тебе, – гаряче шепотів їй на вухо. – Не я зірвав квітку нашого кохання, та все ж таки ти будеш моєю.

– У тебе квіток тих – букет назбирається, – хмикнула Ніна. – Відпусти, чуєш? Що ти надумав, навіжений? Негайно відпусти! – майже закричала. Спробувала розщепити руки – де там, мов кліщами обхопив. – Пусти, кажу тобі! – і з усієї сили вдарила його по щоці.

Кров жухала Ніні у скроні, у грудях розлився холод, тілом побігли мурашки: «Що я накоїла?». Вона стояла мов наелектризована. А він, розгублений, спантеличений несподіваним ляпасом, спершу дивився на Ніну широко розплющеними очима, повними зажури й душевного болю, потім упав на коліна, обійняв її тонкий стан, тихо промовив:

– Пробач мені. Я справді кохаю тебе... Тільки тебе, – проникливо дивився знизу вгору.

Ніні здалося: так дивляться тільки на покійника. Той погляд у ній щось перевернув. У голові запаморочилося, і Ніну охопив невимовний жаль до себе, до Павла, до їхньої долі. Мимоволі руки опустила на його голову й ніжно пригорнула її до свого лона. З її очей покотилися прозорі намистинки.

– Що ти робиш зі мною? Навіщо душу мені рвеш? – тихо простогнала. – Павле, любий, – шелестіла пересохлими губами, дедалі міцніше пригортаючи його до себе. Ніну охопило пристрасне бажання, якого так яскраво ще ніколи не відчувала. Жінка, ніби в лихоманці, дрібно затремтіла, внизу її живота зануртувала солодка млість, і, вже не в змозі опиратися палкій пристрасті, безсило опустилася на коліна, спрагло припала до його таких бажаних (у снах їх часто цілувала), гарячих, вологих губ...

Скільки тривало це незбагненно солодке шаленство? Мить? Цілу вічність? Не могла сказати. Виснажена, знеможена і щаслива, лежала в обіймах Павла і з насолодою прислухалася, як щемлива млість залишає знесилене тіло. На Ніниних вустах вигравала радісна усмішка. Десь глибоко в підсвідомості майнула думка: «Це ж гріх – зрадити чоловіка», – та враз і загубилася...

Наступного дня селом покотилася новина: не буде весілля в Гуринця та Коржихи, нібито на осінь перенесли.

– Людмилочці зателефонував господар із москви, просив, щоб негайно їхала. Нічого не вдієш: найнявся, як продався, – виправдовувалася Коржиха.

Але того дня бачили й чули сусіди: у господі Коржів зчинився тарарам і Люда сідала в машину, розлючена й заплакана.

Ніна ж мов удруге на світ народилася. Не ходила – на крилах літала: весела, гомінка, привітна, ладна всіх обійняти й розцілувати. Вона була впевнена, що не­одмінно стане матір’ю... Павлової дитини. Не могло не залишити після себе сліду щастя, яке вона пізнала!

Хоч як дивно, навіть Микола здавався Ніні не таким уже й огидним, лагідності до нього побільшало.

Десь за тиждень почула, що Павла за кордон послали фермерський досвід вивчати. Не зайшов, не попрощався… Отоді-то й засумнівалася Ніна в його щирості. Пригадався їй випускний вечір у школі, коли на гарячому застала Павла з Коржихою. Ніна йому вірила, як собі, а він її зрадив… Тепер ось знову розтривожив душу, роз’ятрив давню рану і зник, як сонеч­ко за обрій. «Зрадник! Зрадник!» – застряло слово в голові. Образа тугим клубком стискала горло, на очах з’являлися сльози.

А втім, Павло – парубок, нічого їй не винен, а вона заміжня… Її свідомість блискавкою пронизала думка: «Я ще більше винна, ніж Павло: подружню вірність зрадила. – Стрепенулася, ніби до гарячого доторкнулася. – Справді, у чужому оці порошинку бачиш, а у своєму й колоди не помічаєш!». Почала Ніна з іншого боку дивитися на те, що сталося, й дедалі більше соромом проймалася: вона завжди засуджувала тих, хто підгулює, у гречку стрибає, а тепер, виходить, і сама… Картала себе за гріх, каялася.

На ранок прокинулася наче побита: голова важка, на душі марудно, все її дратує, особливо Микола. Вмивався – води понахлюпував, одяг недбало кинув, поголився навпрошки – стерня залишилася на підборідді, то щось інше не так. Бачить Микола, що Ніна не з тієї ноги встала, мовчки пішов свиней порати.

Отак завжди: хоч би огризнувся – ще більше зло на нього розбирало. Ніна розуміє, що даремно сердиться на Миколу, але нічого із собою не вдіє: не лежить до нього душа – і квит! Думала, згодом притреться, звикнеться, полюбить його… Не звиклося. Не полюбила…

Хоча їй на Миколу гріх скаржитися. Інша на її місці такому чоловікові, як кажуть, ноги б мила і юшку пила, а вона до нього – дзигом. Працьовитий, хазяйновитий, щороку по четверо-п’ятеро свиней відгодовує. Ніну до порання не допускає. Інколи й хотіла б допомогти – відмовляє.

– Обійдусь без тебе, – каже. – Наберешся свинячого смороду… Як тоді до людей іти?

Город теж майже повністю на Миколі. Її турбота – лише грядки. Щоправда, люди часто підсобляють, то йому, то їй за допомогу віддячують. І на покупки Микола не скупиться: одягається Ніна чи не найкраще в селі. Одна біда – горілочку чоловік любить. Щоправда, не раз ловила себе на думці: може, й вона винна в тому, що Микола випиває? Не сліпий же, бачить, що й до чого – ні тепла, ні ласки від неї не має, її душа холодом його обвіває. А Микола мовчить, терпить…

І вона терпить. Коли й зірветься, як сьогодні, а більше гнітить у собі неприязнь. Коли заміж виходила, не думала, що пов’язує свою долю не на день чи два – на все життя. Хотіла Павлові допекти? Вийшло, собі на шкоду. Тож їжте, очі, хоч і повилазьте, бачили, що брали! Без настрою, з важким тягарем на душі, сякий-такий сніданок Миколі приготувала, зібралася на роботу.

Лагідний сонячний ранок подіяв на Ніну як цілющий бальзам: поступово заспокоювалася, роздратування тануло, на душі в неї посвітлішало, потепліло. Раптом позаду машина засигналила, заскрипіли гальма. З несподіванки вжахнулася, кинулася вбік. Глянула – Павло з начальником першої дільниці регочуть, мабуть, втішаються, що налякали її.

– Ніно Володимирівно! – гукнув Павло з машини. – Як добре, що зустрілися! Мені терміново потрібна консультація нашого найсвітлішого медичного світила. Я зайду до вас перед обідом, бо зараз на нараду запізнюємося, – сяяв звабливою білозубою усмішкою.

– Треба – заходьте, – байдуже промовила: намагалася не виказати свого збентеження.

Хворих на прийом було лише двоє, і Ніна не знала, до чого рук докласти. Ні на чому не могла зосередитися. Зустріч з Павлом знову вивела жінку з рівноваги, розтривожила. Знову набридливі, як мухи в Спасівку, думки закружляли навколо Павла. Пригадалася Ніні та зустріч із ним тоді в медпункті, що обдарувала її великою радістю, у пам’яті воскресали яснозорі вечори, коли вони, тісненько притулившись одне до одного, допізна засиджувалися в них під двором. Обом їм мріялося про щасливе майбутнє, вірність на все життя. Та вона виявилася занадто крихкою...

Ніні хочеться з ним зустрітися, і водночас вона боїться цієї зустрічі. «Навіщо санітарку відпустила додому? – картала себе подумки жінка. – Була б Марія тут, усілякі консультації відпали б».

– Ой, мені ж треба Осадчу відвідати, – схаменулася й почала нервово збиратися, хоч до кінця прийому хворих залишалося ще трохи більше ніж година.

Тікала від Павла…

Тікала від себе…

***

Ніна прошкувала без поспіху. Обіднє сонце припікало якраз над головою, і в повітрі після дощу парило. Попереду у кінці вулиці, вже недалеко від будинку Осадчої, вигулькнула машина – Павлова. Під’їхав упритул, вибіг з машини, міцно обійняв Ніну.

– Золотко моє, як я за тобою засумував! – гаряче видихнув.

– Що ти робиш? – випручалася з обій­мів. – Люди дивляться!

– Хай дивляться. Сідай, я до тебе їду, – радів нежданій зустрічі.

– Дякую, нам не по дорозі, – стримуючи тремтіння в голосі, намагалася усміхну­тися, натомість тільки жалісливо скривилася. – Прощавай!

– Та зачекай! – спантеличений Павло схопив Ніну за руку. – Чому «прощавай»? Що сталося?

– Я не хочу людського поголосу, не хочу, щоб язиками про мене мололи.

– Ото й тільки? – розсміявся Павло. – Та перемелють – борошно буде. Сідай і їдьмо. Я стільки за останній місяць передумав… Я без тебе жити не зможу. Після нашої зустрічі остаточно й безповоротно в цьому переконався.

Павло міцно тримав Нінині руки у своїх, і її проймало струмом, з ніг до голови обсипало жаром. Його темно-карі циганські очі магнітом притягували до себе, чарували, і її рішучість танула, мов туман на сонці.

…Кохалися вони в житі. Розпалене пристрастю тіло втрачало земну вагу, душа витала у високості неба й зачаровувалася піснею невидимого із землі жайворонка, який видзвонював над ними на срібних струнах…

Після шаленого буйства почуттів поверталися додому пригнічені, особливо Ніна. Павло ще бадьорився, заспокоював її. Та з голови не виходила зустріч із директором агрофірми. Він саме їхав зарослим густими травами планком поміж хлібів, а тут, у долині, – вони. І розминутися ніяк. Зупинився, поглянув на витолочену в житі стежку, єхидно посміхнувся, мовляв, не ликом шитий, сам стріляний горобець. З Павлом про роботу щось перемовився, до Ніни й не озвався, лише кинув на неї, здалося, зневажливий погляд, коли сідав у машину. Від сорому жінка ладна була крізь землю провалитися. «Оце влипла, – страх холодив їй душу. – А що, як комусь розкаже? Сороміцька новина прудка, має легкі крила. Микола дізнається, батьки».

Павло переконував, що директор нікому нічого не скаже, не така він людина, щоб патякати, до того ж у самого рильце в пушку. Він же на всілякі наради в районі чи в області л...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.