ВАЖКИЙ ВИБІР

Десь за тиждень почула, що Павла за кордон послали фермерський досвід вивчати. Не зайшов, не попрощався… Отоді-то й засумнівалася Ніна в його щирості. Пригадався їй випускний вечір у школі, коли на гарячому застала Павла з Коржихою. Ніна йому вірила, як собі, а він її зрадив… Тепер ось знову розтривожив душу, роз’ятрив давню рану і зник, як сонеч­ко за обрій. «Зрадник! Зрадник!» – застряло слово в голові. Образа тугим клубком стискала горло, на очах з’являлися сльози.

А втім, Павло – парубок, нічого їй не винен, а вона заміжня… Її свідомість блискавкою пронизала думка: «Я ще більше винна, ніж Павло: подружню вірність зрадила. – Стрепенулася, ніби до гарячого доторкнулася. – Справді, у чужому оці порошинку бачиш, а у своєму й колоди не помічаєш!». Почала Ніна з іншого боку дивитися на те, що сталося, й дедалі більше соромом проймалася: вона завжди засуджувала тих, хто підгулює, у гречку стрибає, а тепер, виходить, і сама… Картала себе за гріх, каялася.

На ранок прокинулася наче побита: голова важка, на душі марудно, все її дратує, особливо Микола. Вмивався – води понахлюпував, одяг недбало кинув, поголився навпрошки – стерня залишилася на підборідді, то щось інше не так. Бачить Микола, що Ніна не з тієї ноги встала, мовчки пішов свиней порати.

Отак завжди: хоч би огризнувся – ще більше зло на нього розбирало. Ніна розуміє, що даремно сердиться на Миколу, але нічого із собою не вдіє: не лежить до нього душа – і квит! Думала, згодом притреться, звикнеться, полюбить його… Не звиклося. Не полюбила…

Хоча їй на Миколу гріх скаржитися. Інша на її місці такому чоловікові, як кажуть, ноги б мила і юшку пила, а вона до нього – дзигом. Працьовитий, хазяйновитий, щороку по четверо-п’ятеро свиней відгодовує. Ніну до порання не допускає. Інколи й хотіла б допомогти – відмовляє.

– Обійдусь без тебе, – каже. – Наберешся свинячого смороду… Як тоді до людей іти?

Город теж майже повністю на Миколі. Її турбота – лише грядки. Щоправда, люди часто підсобляють, то йому, то їй за допомогу віддячують. І на покупки Микола не скупиться: одягається Ніна чи не найкраще в селі. Одна біда – горілочку чоловік любить. Щоправда, не раз ловила себе на думці: може, й вона винна в тому, що Микола випиває? Не сліпий же, бачить, що й до чого – ні тепла, ні ласки від неї не має, її душа холодом його обвіває. А Микола мовчить, терпить…

І вона терпить. Коли й зірветься, як сьогодні, а більше гнітить у собі неприязнь. Коли заміж виходила, не думала, що пов’язує свою долю не на день чи два – на все життя. Хотіла Павлові допекти? Вийшло, собі на шкоду. Тож їжте, очі, хоч і повилазьте, бачили, що брали! Без настрою, з важким тягарем на душі, сякий-такий сніданок Миколі приготувала, зібралася на роботу.

Лагідний сонячний ранок подіяв на Ніну як цілющий бальзам: поступово заспокоювалася, роздратування тануло, на душі в неї посвітлішало, потепліло. Раптом позаду машина засигналила, заскрипіли гальма. З несподіванки вжахнулася, кинулася вбік. Глянула – Павло з начальником першої дільниці регочуть, мабуть, втішаються, що налякали її.

– Ніно Володимирівно! – гукнув Павло з машини. – Як добре, що зустрілися! Мені терміново потрібна консультація нашого найсвітлішого медичного світила. Я зайду до вас перед обідом, бо зараз на нараду запізнюємося, – сяяв звабливою білозубою усмішкою.

– Треба – заходьте, – байдуже промовила: намагалася не виказати свого збентеження.

Хворих на прийом було лише двоє, і Ніна не знала, до чого рук докласти. Ні на чому не могла зосередитися. Зустріч з Павлом знову вивела жінку з рівноваги, розтривожила. Знову набридливі, як мухи в Спасівку, думки закружляли навколо Павла. Пригадалася Ніні та зустріч із ним тоді в медпункті, що обдарувала її великою радістю, у пам’яті воскресали яснозорі вечори, коли вони, тісненько притулившись одне до одного, допізна засиджувалися в них під двором. Обом їм мріялося про щасливе майбутнє, вірність на все життя. Та вона виявилася занадто крихкою...

Ніні хочеться з ним зустрітися, і водночас вона боїться цієї зустрічі. «Навіщо санітарку відпустила додому? – картала себе подумки жінка. – Була б Марія тут, усілякі консультації відпали б».

– Ой, мені ж треба Осадчу відвідати, – схаменулася й почала нервово збиратися, хоч до кінця прийому хворих залишалося ще трохи більше ніж година.

Тікала від Павла…

Тікала від себе…

***

Ніна прошкувала без поспіху. Обіднє сонце припікало якраз над головою, і в повітрі після дощу парило. Попереду у кінці вулиці, вже недалеко від будинку Осадчої, вигулькнула машина – Павлова. Під’їхав упритул, вибіг з машини, міцно обійняв Ніну.

– Золотко моє, як я за тобою засумував! – гаряче видихнув.

– Що ти робиш? – випручалася з обій­мів. – Люди дивляться!

– Хай дивляться. Сідай, я до тебе їду, – радів нежданій зустрічі.

– Дякую, нам не по дорозі, – стримуючи тремтіння в голосі, намагалася усміхну­тися, натомість тільки жалісливо скривилася. – Прощавай!

– Та зачекай! – спантеличений Павло схопив Ніну за руку. – Чому «прощавай»? Що сталося?

– Я не хочу людського поголосу, не хочу, щоб язиками про мене мололи.

– Ото й тільки? – розсміявся Павло. – Та перемелють – борошно буде. Сідай і їдьмо. Я стільки за останній місяць передумав… Я без тебе жити не зможу. Після нашої зустрічі остаточно й безповоротно в цьому переконався.

Павло міцно тримав Нінині руки у своїх, і її проймало струмом, з ніг до голови обсипало жаром. Його темно-карі циганські очі магнітом притягували до себе, чарували, і її рішучість танула, мов туман на сонці.

…Кохалися вони в житі. Розпалене пристрастю тіло втрачало земну вагу, душа витала у високості неба й зачаровувалася піснею невидимого із землі жайворонка, який видзвонював над ними на срібних струнах…

Після шаленого буйства почуттів поверталися додому пригнічені, особливо Ніна. Павло ще бадьорився, заспокоював її. Та з голови не виходила зустріч із директором агрофірми. Він саме їхав зарослим густими травами планком поміж хлібів, а тут, у долині, – вони. І розминутися ніяк. Зупинився, поглянув на витолочену в житі стежку, єхидно посміхнувся, мовляв, не ликом шитий, сам стріляний горобець. З Павлом про роботу щось перемовився, до Ніни й не озвався, лише кинув на неї, здалося, зневажливий погляд, коли сідав у машину. Від сорому жінка ладна була крізь землю провалитися. «Оце влипла, – страх холодив їй душу. – А що, як комусь розкаже? Сороміцька новина прудка, має легкі крила. Микола дізнається, батьки».

Павло переконував, що директор нікому нічого не скаже, не така він людина, щоб патякати, до того ж у самого рильце в пушку. Він же на всілякі наради в районі чи в області лише з молодою економісткою їздить, нікого в машину не бере. Дарма що вона йому в доньки годиться.

Ніну це не втішило. Почувалася розгубленою, до сліз мулько було на душі, подумки картала себе, що знову злегковажила, піддалася Павловим чарам.

Попросила зупинитися, не доїжджаючи до крайньої хати.

– Коли зустрінемося? – притримав за руку.

– Ніколи! – сердито кинула. – І так сорому набралася по саме нікуди, – зітхнула і додала лагідніше: – Не треба, Павлику... Не хочу я краденого щастя – важко мені, – неквапом вивільнила руку з Павлової та понуро пішла попід дворами стежкою.

Відчинила хвіртку до Осадчої й остовпіла: перед нею, обпершись на раму велосипеда, стояв Микола і тримав за руки Валентину. З його очей помітила: Микола напідпитку. Ніна завжди, як бачила його п’яного, дратувалася, її аж пересмикувало від злості.

Ті ж обоє знітилися, почервоніли. Першою оговталася Валентина.

– У нас, Ніно Володимирівно, свиня захворіла, то оце Микола Миколайович, спасибі йому, приїхав укол зробити. У нас тільки й надії на неї: поросна вже. Хоч би поросят не поскидала, – збуджено цокотіла молодиця. – Та чого ж ви стоїте у хвіртці? Заходьте, Ніно Володимирівно!

Микола ховав від Ніни очі, дивився кудись убік, собі під ноги.

– Ну, гаразд, я поїхав, – перекинув ногу на велосипед. – Завтра перед обідом буду – три дні треба колоти, – уже з дороги гукнув через голову, захитався, ледь не впав.

– Устиг набратися, – осудливим поглядом провела його Ніна.

– Ніно Володимирівно, ви не подумайте чогось, – почервоніла Валентина. – Микола Миколайович лише дві маленькі чарочки випив.

– Та Бог із ним, – сердито махнула рукою, – я прийшла дитину провідати. Веди мене до своєї донечки.

– Ой, Вітуся спить якраз. Я її нещодавно погодувала, – заясніла лагідністю Валентина. – Ходімо до хати, підобідаєте в нас. Обід якраз на столі, а там і Вітуся прокинеться, – взяла Ніну під руку. Від Валентини тхнуло самогоном.

– Якщо дитина спить, будити не будемо. Сон – це святе, зайду іншим разом, – вивільнила руку Ніна. – Тільки ось що я тобі скажу, Валентино: матері, яка годує дитя, пити категорично заборонено. Спиртне з материнським молоком – отрута для дитини. До того ж є великий ризик того, що, коли виросте, стане алкоголіком. Подумай добре!

– Та що ви, Ніно Володимирівно, хіба я пила? Я тільки пригубила за компанію з Миколою Миколайовичем, – виправдовувалася Валентина. – Я знаю: на мене багато що наговорюють, не вірте нікому, Ніно Володимирівно. Як беззахисна жінка, то можна всяким брудом її поливати, ніхто не заступиться, ніхто не пошкодує, – долонями витирала сльози, що струмками полилися з її на диво доб­рих, гарних очей.

Дорогою додому Ніна думала вже не про себе – долею Валентини переймалася. Про неї насправді багато пліткують, мовляв, жінка й сама не знає, від кого дитину нагуляла. Без талану народилася Валентина. Росла без батька, мати непутяща, тож і дочки не вберегла від розпусти: ще школяркою завагітніла Валентина від однокласника, народила мертву дитину, а потім пішла по руках. Чоловікам що, аби лише відчути слабинку, як мухи на мед, липнуть до такої жінки…

Поряд загальмувала машина. Глянула – Петро Федорович, директор агрофірми, перехилився через сидіння, відчинив дверцята.

– Ніно Володимирівно, таксі подано, сідайте – підвезу, – весело гукнув до неї.

– Дякую, мені вже недалеко, – залилася фарбою: після сьогоднішньої зустрічі з ним почувалася так, ніби гола перед ним стояла.

– Не відмовляйте, ластівко, бережіть свої гарні ніжки, не набивайте їх об асфальт, – сірі очі з-під густих брів світилися доброзичливою усмішкою. В обрамленні ледь помітних зморщок вони випромінювали щирість і лагідність. – Куди їдемо – до медпункту?

– Та ні, вже додому, – Ніна теж силувано усміхнулася. – Якщо нам по дорозі...

– З такою гарною молодицею завжди по дорозі, – хвацько підморгнув.

В іномарці було прохолодно. Чи то позаду, чи над головою линула приглушена музика.

– А я оце поля об’їжджав. Після дощу все на очах угору тягнеться, жита якраз красуються, – журчав тихий, довір­ливий голос директора. – Ви, мабуть, також любите цю пору? – пригальмував біля її двору.

Ніна знову почервоніла, хотіла вже вийти з машини, на мить забарилася.

– Петре Федоровичу, – опустила очі, ще більше червоніючи, – у мене буде до вас прохання: будь ласка, не розповідайте нікому, що ви нас бачили там...

– Ну, звісно, як ви могли таке подумати? – ніби аж здивувався він. – Проте, знаєте, – зам’явся, прижмурив очі, – поговорімо про це згодом. У вас на завтра які плани? Я хочу на Сейм піти – давно не купався. Та й на поля треба подивитися. Може, разом поїдемо, помилуємося, як жито красується. Для мене це найблагодатніша пора.

Ніна не відразу зрозуміла натяк директора, а як поклав їй руку на оголене коліно, що бронзовіло з-під короткої сукні, й почав хтиво пальцями перебирати, її мов жаром обсипало.

– Домовилися? Поїдемо завтра? – улесливо усміхався.

Пухка пітна рука директора здалася Ніні холодною слизькою жабою, з огидою її відкинула.

– Петре Федоровичу! Що ви собі дозволяєте? Як вам не соромно? – задихалася від обурення. – Та можете хоч на весь район роздзвонити! Йдіть, розказуйте, тільки й про себе не забудьте сказати! – зі злістю хряснула дверцятами.

Ніну давили сльози, від розпачу вона вся тремтіла. «За кого він мене має? Я ж не Осадча і не його економістка!» – криком кричала її душа. А коли трохи оговталася від пережитого стресу, одумалася, Ніні аж млосно стало від думки: «А чим я краща за Осадчу?». «Так та ж вільна птаха, а я заміжня», – гірка правда обпікала жінці душу...

Наступного дня Павло завітав до медпункту. Проте Ніна швидко спровадила його геть, сказала, що з хвилини на хвилину має зайти Микола. Згодом ще заходив, на дорозі перестрівав, але щоразу відбувалася жартами або знаходила причину, щоб не зустрічатися, хоч їй це коштувало великих зусиль, бо не гасла в жінці іскра кохання.

Востаннє віч-на-віч побачилися пізньої осені. Павло знову співав тієї самої, що йому без Ніни життя немиле, що готовий їхати з нею на край світу. Його зболений погляд рвав Ніні душу.

– Павлику, любий, навіщо все оце говориш, навіщо серце мені краєш? Не можу я ділитися між тобою та Миколою та й слави лихої не хочу, – ледь стримувала сльози Ніна.

– Поїдьмо звідси, – вмовляв Павло, – мені якраз посаду гарну запропонували в сусідньому районі.

– Ні, Павлику, нікуди я не поїду, я вже не сама, – з винуватою усмішкою приклала руку до живота.

В Павлових очах застигло здивування: він лиш тепер помітив, що живіт у неї заокруглився і пальто на ньому напнулося.

Ніна була вагітна...

***

Пологи були важкими. Ніна напевне знала, що Микола до її стану не причетний. І вже не каялася, що так сталося, тільки боялася і Бога просила, щоб її дитя не було схоже на Павла, щоб гріх її на люди не виявився.

Але те, чого найбільше боялася, сталося: дитина таки в Павла вдалася. Смаглява, оченята-вуглинки, ніс, розліт брів – усе Павлове, Ніниного нічого в ній немає. «Маленький Павлик», – сама до себе усміхалася.

– Ваш батько не циган? – допитувалася медсестра, коли дитину принесла годувати.

Коли сповістили, що виписуватимуть, Ніна пішла телефонувати. Телефон батьків не відповідав, сусідів – також. Додзвонилася до сільради.

– Не хвилюйтеся, Ніно Володимирівно, обов’язково перекажу Миколі Миколайовичу. Не йому, то батькам, – пообіцяв сільський голова. – А ні, то й сам по вас приїду. Чекайте – заберемо.

Сільський голова чухав потилицю: визирнув у вікно – під сільрадою машин немає. От халепа! Зазвичай декілька стоїть, а тут, як треба тобі, нема жодної. Вирішив вийти на дорогу – там швидше когось спіймає. Щойно ступив за поріг, агроном підкотив.

– Павле Григоровичу, – зрадів голова, – не в службу, а в дружбу: змотай, будь ласка, до Півня, скажи, щоб їхав по Ніну Володимирівну – її вже виписали. Не знайдеш Півня – Назаренкам перекажи.

Павло зупинився, приклав руку до чола, задумався, ледь помітний усміх блукав на його обличчі.

– Ноу проблем, – тріпнув смолистим чубом, що хвилями спадав мало не на плечі. – Місія почесна і приємна. Ось тільки папери занесу до кабінету.

На другий поверх вилетів, як хлопчисько, через двоє східців перестрибував. Перед цим настрій у Павла був кепський: на добрива коштів не вистачало, а тут радість он яка – Ніна з пологового повертається! Душа трепетом проймалася в очікуванні якоїсь святковості. «Чому радіти? – дивувався зі свого піднесення. – Чужому щастю?». Проте радість у серці не зникала.

До Півня не став їхати: недолюблював його. У робочих питаннях спілкувався, ніде не подінешся, а особистих справ не хотів із ним мати. Якби не Микола, то, можливо, вони були б у парі з Ніною, а так… Погнав до Назаренків, до Ніниних батьків.

– Є хто вдома? – відчинивши хвіртку, гукнув у двір.

Пес скаженів, дибки ставав, з ланцюга зривався. З хліва вийшла тітка Надька, цитькнула на собаку.

– А, Павлуньо завітав, – приязно заусміхалася. – Заходь, Павлуню, ти щось хотів, може, до Володьки? Так він же на роботі.

– Та ні, я хотів сказати, щоб по Ніну їхали – її вже виписали.

– По Ніну? Сьогодні? А вона ж казала: на понеділок. Ой, горенько, що ж робити? – сплеснула руками.

– Отакої! – заусміхався Павло. – Чому ж горенько – радість он яка: онука вам привезуть.

– Та радість, Павлуню, радість, – зашарілася тітка. «Як вона в цей час схожа була на Ніну», – дивувався Павло. – Тільки ж нема кому їхати по неї. Володька хіба увечері буде, а Микола... Де його шукатиму? А тут ще й корова від ранку ніяк не розтелиться. А що ми з матір’ю їй допоможемо? Переказувала Миколі, так не чути його. Боженьку милий, що ж мені робити? – від розпачу жінка ледь не плакала. – Павлуню, Павлуню, а може, ти допоможеш, га? Поїдь, будь ласка, поїдь, може, Микола на фермі? Обід якраз.

– Поїхати – не проблема, – хмикнув Павло, – знайти – проблема.

– Знайдеш, Павлуню, знайдеш. Скажи йому, щоб не барився. Та скажи, щоб до нас обов’язково заїхав – пелюшки та все інше для дитини візьме. Воно все в нас лежить.

Павло пішов до машини, мить постояв, повернувся назад.

– Давайте мені, що треба, сам передам Миколі – так швидше буде.

– Правда? – зраділа тітка. – От дякую тобі, Павлуню. Я зараз, – підтюпцем попрямувала до хати. За декілька хвилин вибігла звідти з вузлом. – Оце передай Миколі – Ніна там дасть собі раду. Воно й чарку тобі треба б налити, та бачиш, як усе склалося...

– Яка чарка, тітко Надько? – засміявся Павло. – Я ж машиною. Та якби навіть без машини, горілка мені байдужа.

– Знаю, Павлуню, знаю, ти молодчина, а наш Микола... – важко зітхнула, махнула рукою, – сам знаєш... Бач, не судилося нам із тобою породичатися, – на віях у жінки затремтіли сльози. – Ага, мало не забула: скажи Миколі, щоб до нас Ніну віз. Що вона сама вдома з дитиною робитиме? Хай до нас везе.

Павло розвернувся і поїхав.

– Ой, Павлуню, підожди, – замахала руками, вибігла на дорогу, та машина вже повернула за ріг вулиці. – От пам’ять: Ніна ж наказувала шампанське та цукерки передати лікарям. Той же телепень сам не додумається купити, – бідкалася Надька.

Не встиг за Павлом слід прохолонути, як Микола з’явився, повільно до хліва петляв. Надька саме з відром вийшла від корови, глянула на зятя й обімліла: як же такому по Ніну їхати? Скрушно похитала головою. Микола стояв серед двору, хитався.

– Що там з вашою коровою?

– Та вже все гаразд – бичечка вловили, – заусміхалася. – А от Ніну забрати треба. Ти бачив Павла?

– Бачив, повз ферму прошмигнув. А що таке?

– Ой, горенько мені, він же тебе шукає: по Ніну треба їхати. Її вже виписали. Куди ж Павлик подався? – бідкалася Надька. – Я йому дитяче передала. Як же так вийшло? От горенько. Він же тебе шукає.

– Спокійно, без паніки. Значить, так: Ніну виписали і її треба забрати? То заберемо. Мене шукати не треба: я ось, стою перед вами. І Павло ніде не дінеться, сюди приїде. З ним і поїду.

– Чи він захоче, а може, ніколи чоловікові? – сумнівалася Надька. – Він же керівник.

– Захоче! – копилив губу Микола. – Мені ніхто не відмовляє – ветеринар завжди в повазі, казала баба Пріська. Ги-ги-ги! – голосно реготав Микола, і регіт той краяв Надьці душу: не такого хотіла зятя… Ой, не такого…

Весняне сонечко пригрівало щедро, залишки сірої криги під штахетником танули на очах, з мокрих бетонних доріжок у дворі здіймалася пара. Миколу розморило, і він ураз задрімав на ослоні перед ґанком.

(Далі буде)