ТРАГІЧНЕ» КОХАННЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У мене було чергове відрядження, тож ретельно спакувала речі, потім зазирнула до сусідки і віддала їй запасні ключі. Залишила для неї ж записку в коридорі біля люстерка з нагадуванням, щоб не забувала поливати квіти. І… вирушила до вокзалу. І ось нарешті в залі очікування якомога затишніше влаштувалася в одному з крісел.

Зазвичай почуваюся схвильованою, коли доводиться бувати в цій будівлі. Тут простір сповнений випадкових людей, специфічного запаху потягів, кафетерію, свіжих газет і журналів… І саме тут відбуваються важливі події людської долі: зустрічі, прощання, роз­лучення…

З роздумів мене висмикнув чоловік, який раптом постав переді мною, наче джин:

– Любочко, привіт! Яка несподівана зустріч! Скільки ж ми не бачилися після інституту? Десять років чи більше?

Я здивовано дивилася на неочі­куваного співрозмовника й безпорадно кліпала очима. Цей незнайомець був надто дивно одягненим і якраз приблизно на ці ж десять років від мене старшим. Як же ми могли бути однокурсниками? Якщо не зважати на той факт, що звати мене аж ніяк не Любочка?

– Ви, певно, з кимось… – прошепотіла я.

Але незнайомець не вгавав:

– Маєш розкішний вигляд! Вийшла заміж за нафтового магната? Ти і в інституті завжди була на висоті. Пам’ятаєш, як Колька Жлуктенко за тобою впадав?

Цієї миті, ясна річ, я безглуздо стояла з роззявленим від здивування ротом. Але найменше цим переймалася і зосереджено думала, як спекатися цього типа. Проте вгамувати його, як з’ясувалося, було не так просто.

– Уявляєш, я і сам на тебе задивлявся, поки не сталася та історія з Катрусею. Адже я так і не одружився, згадую її і не можу собі пробачити…

– Перепрошую, – промовила я нетерпляче, – може, ви нарешті замовкнете і зрозумієте, що ніяка я не…

– Та чого ти мені викаєш? – ображено пробелькотів незнайомець.

Я роззирнулася у пошуках допомоги. Але зрозумівши, що ніхто і ніщо мене не врятує, вирішила не звертати уваги на обридлого чолов’ягу. Витягла з дорожньої сумки журнал і поводилася так, ніби цілковито ним зацікавлена.

Чоловік щось жваво розповідав, але чула я лише уривки фраз, бо справді захопилася черговою порадою про те, як краще скинути вагу завдяки ананасам. А мені саме не завадило позбутися кількох кілограмчиків. Я відволіклася, щоб перегорнути сторінку, і почула наполегливий тон з образою:

– Любочко! Ти мене зовсім не слухаєш! І в інституті була не дуже уважна на лекціях…

Я глянула з-під лоба на небажаного співрозмовника й тільки зітхнула. І чому таке трапляється саме зі мною? То на вулиці якось божевільний нещодавно переслідував, то тут на вокзалі…

Але раптом мій співрозмовник став для мене не таким уже й небажаним. Я помітила, як швидким кроком до нас прямував якийсь хлопчина, теж доволі дивно одягнений. Якби я була не на вокзалі, то взагалі б подумала, що ці двоє зібралися на маскарад у дивних костюмах.

Все, що я встигла зробити, це крикнути: «Не треба!». Моя дорожня сумка з блискавичною швидкістю опинилася в руках цього хлопця, і так само дуже швидко він зробив спробу зникнути.

– Тільки цього мені бракувало. Поліція! – зарепетувала я щосили.

– Любонько, не треба поліції! – крикнув мій «однокурсник» і хутко зник услід за хлопцем.

Я обхопила голову руками і віддала себе в руки долі. «Мій новий костюм, ноутбук, де стільки важливих нотаток, моя книжка…» – думала засмучено… Аж ось незабаром почула:

– Ти не дуже хвилювалася?

Підвела