ТРАГІЧНЕ» КОХАННЯ

Все, що я встигла зробити, це крикнути: «Не треба!». Моя дорожня сумка з блискавичною швидкістю опинилася в руках цього хлопця, і так само дуже швидко він зробив спробу зникнути.

– Тільки цього мені бракувало. Поліція! – зарепетувала я щосили.

– Любонько, не треба поліції! – крикнув мій «однокурсник» і хутко зник услід за хлопцем.

Я обхопила голову руками і віддала себе в руки долі. «Мій новий костюм, ноутбук, де стільки важливих нотаток, моя книжка…» – думала засмучено… Аж ось незабаром почула:

– Ти не дуже хвилювалася?

Підвела голову і побачила свого героя. Дивний «однокурсник» стояв з моєю дорожньою сумкою і усміхався.

– Може, почастуєш кавою за мої зусилля, Любонько?

Звісно, я повела цього джентльмена до кафетерію. Тут він скуш­тував не лише тістечка з кавою. Ще не оговтавшись, я пригощала його на славу.

А він продовжував свою історію:

– Якби не Катруся, – ти ж її пам’ятаєш? З третього курсу?

Мені знову почало набридати оте «пам’ятаєш». Я пильно глянула на співрозмовника, на його пом’ятий сірий костюм, темно-синю сорочку в білий горошок та зелену краватку… І подумала: «Може, вже досить цієї вистави, прем’єра відбулася, чого тобі ще треба?»

А він спокійно жував бутерброд і правив своє:

– Тож якби не Катруся, то не магнат був би зараз поруч з тобою. У неї лікарі виявили не запалення легенів, а сухоти. Розумієш? Сухоти! – в його очах були сльози. – Вона надто довго не зверталася до лікарів, я три ночі був на кладовищі після її смерті…

У мене майнула думка про те, що починаю розуміти цього бідолаху. Він втратив кохану дівчину і мало не збожеволів від горя, інакше чого б йому чіплятися до мене з інститутськими спогадами? Я зиркнула на годинник і пробелькотіла бідоласі:

– Пробачте, мій потяг…

Вже в купе я оглянула оточення і задоволено зауважила, що тут мені ніхто не набридатиме. На одній з верхніх полиць солодко сопів чоловік середніх років із втомленим обличчям і солідною, мінімум триденною, щетиною, який, відчувалося, добряче хильнув перед тим, як завантажитися в потяг.

Друга верхня полиця була порожньою. А внизу біля вікна зручно вмостилася поважна дама з книжечкою жіночого роману. Я привіталася, дама стримано відповіла, швидко зиркнула на мене байдужим поглядом і знову пірнула в книжку. Я її розуміла, бо часом сама не в змозі відірватися від хвацько закрученого сюжету з пристрасними перипетіями.

Тож у мене була змога зосереджено зануритися в майбутню презентацію робочого проєкту, чернетка якої нетерпляче чекала в ноутбуці. Треба було внести правки, і я задріботіла клавішами ноутбука.

Тривало це, на жаль, недовго. Через певний час на маршрутній станції в купе увійшов чоловік. Він чемно привітався, залишив сумку і зник. Дама, щось незадоволено пробурмотівши і зітхаючи, полізла на верхню полицю.

«Халепа, – занепокоїлася я, – мій спокій знову під загрозою…» Цієї миті чоловік повернувся в купе і запитав мене, чи хочу чаю. Я ввічливо відмовилася. Хвилин за десять новий подорожній апетитно хрумкотів печивом і запивав його тим-таки чаєм.

Я зробила спробу повернуться до свого проєкту, але відчувала на собі пильний погляд чоловіка, який назвався Олегом. «І чому він вважає за потрібне знайоми­тися?» – здивувалася я.

– Ліночко, та залиш ти свого ноутбука, – почула несподівано. – Я тебе одразу впізнав, а ти вдаєш, ніби ми незнайомі.

Я здивовано глипнула на чоловіка: «Знову починається». І згадала свою нещодавню пригоду на вокзалі. Але, розглядаючи незнайомця, помітила, що він дуже симпатичний. Ні, не просто симпатичний, а навіть вродливий: брюнет, правильні риси обличчя, блакитні очі, пухкі губи, з ледь помітною горбинкою ніс… Акуратно та зі смаком одяг­нений.

– Ти мене чуєш? – не вгамовувався Олег.

Мені не хотілося одразу розчаровувати нового співрозмовника. Він ще щось запитав – я мугикнула у відповідь, не усвідомлюючи значення його слів. І нишком спостерігала за ним та милувалася його зовнішністю. А потім Олег почав монолог, зупинити який я була вже не в змозі. Дама з верхньої полиці, відклавши книжку, теж зацікавлено слухала.

Як з’ясувалося, Олег познайомився місяць тому з дівчиною в потягу. Однак вони не обмінялися номерами телефонів. Олег лише згодом зрозумів, що вона йому небайдужа, але відшукати дівчину було неможливо. Та з його слів я зрозуміла, що свою Ліну він упізнав… у мені.

– Я навіть портрет твій написав. Ось диви, схожа? – він витяг з кишені піджака аркуш паперу, розгорнув і…

Я справді впізнала свої риси, це, звісно, надто вразило. Тож відчула, що готова стати заради нього і Ліночкою, і Любочкою, і Ларисочкою, лишень не відводив би від мене блакитних очей. «Дурненька, – шепотів внутрішній голос, – отямся, що ти коїш?!» А серце натомість прохало: «Мовчи і насолоджуйся».

За кілька місяців ми з Олегом на вокзалі зустрічали мою подругу і весело пригадували подробиці нашого знайомства в потягу. Олегові, звісно, довелося пережити розчарування, адже я не Ліночка, а Мирослава.

І от коли ми вже втрьох крокували залою очікування, а моя подруга нам щось завзято розповідала, я раптом взяла попід руки її та Олега і потягнула у протилежний бік, оскільки… Біля дверей стояв мій «однокурсник» із грабіжником-хлопцем, який минулого разу зробив невдалу спробу вкрасти мою сумку. Вони курили і про щось жваво гомоніли. Мої ж супутники, вкрай стурбовані та здивовані моєю поведінкою, запитували, що сталося.

Я озирнулася і здивувалася ще більше: мій «однокурсник»-незнайомець раптом голосно закричав:

– Вірунько! Сонце! Скільки ж ми не бачилися, ось так зустріч?!

Біля нього зупинилася якась жінка і здивовано кліпала очима.

– Давай я тобі допоможу, – чолов’яга підхопив її валізу.

І тут я збагнула, що минулого разу мене геніально ошукали на вокзалі, а я ще й гроші дала цьому бідоласі, пожалівши його «трагічне» кохання…