ПОРАНЕНА В СЕРЦЕ

Акторська пара Денис і Леся стали зразком для наслідування. Про них писали, говорили, пліткували, вивідували пікантні подробиці. Лесина донька називала Дениса татом і ставила його за приклад у колі своїх подруг.

Либонь, усе видавалося занадто ідеальним, але трапилось спочатку ось що: Дениса мобілізували. Поміняв зручні кофти на піксель, одягнувся у військове. Від цього став ще привабливішим. Леся не встигла намилуватись коханим, а його вже везли туди. І жінка молилась, аби залишився живим, аби його обминали кулі ворожі. Хтось навчив її такої короткої молитви: «Богородиця перед тобою, Ісус Христос за спиною, ангели по боках, Святий Дух на головою!» Коли не мала часу зайти до храму чи довго молитись, то уявляла собі постать Дениса і те світло, яке огортає його з усіх боків.

Лесині молитви виявились щирими й дієвими, Бог їх почув – Денис вижив у важкому бою, а з ним іще кілька побратимів. Приїхав додому, влаштував дружині й пасербиці справжнє свято. Вони кілька днів гуляли містом, щовечора їли морозимо і так хотіли наговоритися, набутися разом! Леся почала говорити про спільну дитину, і Денис підтримав її ідею.

Чекати чоловіка із фронту – так само важко, як і воювати. Як він там? Що буде далі? Зрештою, коли це все закінчиться? Стільки запитань, і жодної відповіді. Та й ризикнути народити дитину в такому віці – ідея занадто смілива, навіть відчайдушна.

Леся довго не могла завагітніти, тому погодилась на дорогі й ризиковані послуги клініки. Здавалося, коли все вдалося, але не відразу – із п’ятої спроби, – Денис якось так невдало пожартував, що ця дитина – як «Шанель № 5». Здоров’я жінки зазнало добрячих випробувань. Довелося імпровізувати поміж хатою, роботою, клінікою і чоловіком. Та заради спільної дитини їй це вдалося. Та от із Денисом почало коїтись щось непевне. Насамперед це відобразилось у поведінці. Леся все «списала» на війну, на свою вагітність, але причина виявилась іншою.

В їхні стосунки влізла розлучниця. Денисові ця дама була не чужа – колись дуже давно він зустрічався з нею, а тепер-от звідкись вона виринула. Денис приховував це як міг. Та все ж таки не зміг, бо кожна деталька, кожне криве слово, а особливо поведінка видали всю правду. Леся довідалась про зраду, але дитина в її тілі переконала, що нове життя важливіше за всі чвари, які влаштовують люди одні одним.

Розлучниця знала про важку і пізню вагітність Лесі, про їхні щасливі стосунки, але відступати не збиралась. Сама вона була в стосунках з кимось іншим, та це не завадило їй розбити все на дрібні шматочки. І розбити, і забрати Дениса. А сам Денис метався, як ошпарений, між Лесею і тією своєю колишньою. Розумів, що стане батьком синові, якого також дуже хотів, але не покидав отієї колишньої. А найгірше, що перед людьми розігрував такого собі порядного сім’янина, з родинними світлинами і спільним святкуванням.

Леся, вагітна у 45, дуже важко переживала цю ситуацію. Так само зрадженою і посіченою на емоційні клаптики почувалась пасербиця Дениса, Лесина донька. Їм обом було важко повірити, що Денис так злукавить, такі гойдалки влаштує їм усім, так поріже по живому й перекреслить все те найкраще, що вони вибудували у своєму приватному житті. Молодий чоловік і далі приїздив до дружини, хоч і не заперечував, що вчащає до коханки. Хотів бути присутнім під час пологів, але… до того часу Леся вже подала на розлучення.

Жінка довго плакала, але ночами молилась, аби не з’їхати з глузду. Боялась втратити дитину. Не зробила дурниці (самогубства) тільки через те, що була вагітна і так хотіла сина від Дениса. Так хотіла, а тепер – як у тій пісні Марії Бурмаки: «Поранена в серце, куля не вийшла навиліт. Поранена в серце, куля лишилась боліти. Що було між нами, з пам’яті, видно, не стерти. А що ж залишилось? Просто лишилося жити».

Отак-то. Були такі хвилини, коли Леся думала: та краще б Денис загинув на фронті. Тоді хоч би знала, що чоловік герой, що все по-чесному. А потім гнала від себе ці чорні думки – не хотіла бажати смерті тому, від кого носила дитя.

Та й самій було страшно, адже потребувала моральної та матеріальної підтримки. А тут таке закрутилось – як у приспіві з тієї ж пісні Марії Бурмаки: «Обірвалася струна, ніби обірвалась я, не вона. Залишалась назавжди, а тепер я прошу – дай мені піти»!

Іноді, коли довго плакала, відчувала за плечима присутність ангела-охоронця. Стояла на краю відчаю і молилась. Вірила й не вірила, що Денис так вчинив із нею. Подруги їй казали й писали, що він самозакоханий, слабкий, егоїстичний. Не вірила й не хотіла вірити в такі зміни, адже прокручувала в пам’яті всі ті чарівні слова, які Денис говорив їй раніше. Або просто не хотіла бачити цього в ньому раніше.

Останні місяці в її житті нагадували якийсь підвісний міст над прірвою, який дуже розгойдався – якщо не втримаєшся, то полетиш вниз. І знову Леся молилась – тепер уже зосередившись на собі й дитині.

Народила сина і назвала Яремою. Ексчоловікові не сказала, але він все одно приїхав, привітав, зробив спільне фото. Не змогла пробачити зраду і байдужість. Але вирішила жити заради синочка, якого полюбила всім серцем! Тож життя триває!