НА ЖАЛЬ, АБОНЕНТ НЕ МОЖЕ ПРИЙНЯТИ ДЗВІНОК

Нарешті, на двадцятий день, на телефон Серафими прийшло довгождане: «Привіт. Все норм. Як ти?» Радості дівчини не було меж. Всього кілька слів здатні повернути жагу до життя, додати сил і наснаги. За мить відписалася: «Видихнула. Обійняла».

І знову життя-буття увійшло у звичне воєнне русло: ранкові «привіти» та побажання тихого дня й вечірні «плюсики» курсували від Серафими до Савелія й у зворотному напрямку. Молодість розривала всі канони війни, долала розмежування та кордони, перетинала лінії і криві. Молоді люди через кілометри купалися в симпатії, почуттях, ніжності. Те тепло відчував навіть холодний метал гаджетів.

Нарешті відпустка. Столиця зустрічала потяг з Маріуполя дощем зі снігом. Ось-ось зустріч. Перша, щемка. На пероні Серафима в сто очей дивилася, щоб долі своєї не прогледіти. А в потягу печеного льоду шукав побратим Савелія – Всеволод. Усю дорогу думав, як сказати дівчині, що вірний друг разом з іншими членами розвідгрупи не повернувся із завдання, що змогли забрати своїх лише через півтора місяця. Ну, як забрати – зібрати все, що змогли… Поки тривали експертизи, ідентифікація, Всеволод ще сподівався побачити Савелія живим. Але коли прийшли всі результати, не знав куди себе подіти. Добре пам’ятав наказ побратима берегти його Серафиму. От і увімкнув мобільний та й вів переписку від імені друга, не посмів тривожити закохане серце. А зараз мусив подивитися в очі тій, яка приворожила найкращого друзяку…

Дівчину хлопець в однострої впізнав одразу. А от вона вдивлялася в натовп, зачіпалася поглядом за Всеволода, а серцем шукала іншого. Коли на пероні майже не залишилося пасажирів і тих, хто їх зустрічав, військовий піді­йшов до схвильованої панянки.

– Серафимо, я – Всеволод, побратим Сави, нам треба поговорити, – випалив, як на духу.

Вона пильно дивилася в його очі, а йому здавалося, що душу з нього виймає. Всеволод ледве витримав той повний надії і болю погляд. А тоді просто міцно обійняв дівчину. Відчув, як здригнулися її худорляві плечі, як сльози покотилися градом.

– Цього не може бути. Він же писав мені, – шепотіла Серафима, – як же так?

На перон прибували потяги, туди-сюди курсували подорожні, і тільки ці двоє так і стояли, оповиті горем. Всеволод боявся відпустити дівчину. А вона вчепилася в нього, як потопельник хапається за соломинку. Коли Серафима заспокоїлася, Всеволод запропонував випити кави в найближчій кав’ярні.

Довгою була та розмова. Чоловік розповів усе, що знав, передав усе, про що просив побратим. Опісля викликав таксі, підвіз Серафиму до під’їзду, на прощання вклав до рук дівчини натільний хрестик Савелія, обійняв і швидко пішов на зупинку. Попереду – дорога додому, де його чекали мама і молодша сестричка. Всеволод жив у передмісті Києва, тож у надвечір’я вже обіймав рідних людей. І хоч мама крадькома сльозу втирала, а сестричка-щебетушка, яку до вій­ни не переслухати було, частіше відмовчувалася, однаково вдома все пахло спокоєм і нагадувало воїну про мирне буття. Десять днів відпустки пролетіли, як одна мить. До побратимів Всеволод їхав з важким серцем. У столиці полишав нездійснену мрію свого друга Савелія – Серафиму й частину власної душі.

За декілька тижнів надіслав Серафимі коротке: «Привіт. Як ти?» Номер мобільного дівчини знав напам’ять. За мить отримав відповідь: «Привіт. Тяжко. Болить душа. Ти як?» З того сумного діалогу зав’язалося віртуальне листування.

З кожним запитанням від нього теплішими ставали відповіді від неї. Всеволод боявся порушити межу «наречена друга», а Серафима все ближчою ставала до кордонів його серця. За пів року, у чергову відпустку, на столичному вокзалі зустрілися троє: він, вона і воїн небесного легіону.

Всеволод і Серафима провідали родину загиблого друга, побували на могилі в Савелія і, отримавши благословення згори, розпочали писати свою історію життя.