ПОРТРЕТ ІДЕАЛУ

Весна того року прийшла раптово. Сніг зійшов за кілька днів, залишивши по собі калюжі, схожі на дзеркала, у яких відбивалося небо – брудне, ніби вимите старою ганчіркою.

Двір під вікнами Федора ожив: діти ганяли м’яч, жінки виносили ковдри, коти знову дер­лися по трубах. Але цього разу у дворі було щось не те. У під’їзді хтось залишив газету. На першій сторінці – великий заголовок: «Третя зникла дівчина за місяць». Під фото – темноволоса красуня років 19, з усмішкою, як у голлівудських акторок. Федір прочитав коротку замітку, затримався на очах дівчини, потім обережно вирізав фото ножицями й поклав до свого стосика на столі.

Марфа Іванівна зустріла його біля поштових скриньок.

– Чули, Федю? Знову дівчина пропала. Кажуть, на нашій вулиці бачили, як вона йшла ввечері, а потім наче крізь землю.

– Чув, – коротко відповів він.

– А ви, я бачу, усе в себе сидите? Завжди темно у вашому вікні, хоч би штору відсунули. Люди ж го­ворять…

Федір мовчав. Він не любив, коли в його простір заходять чужі слова. Повернувся до кімнати, замкнув двері, увімкнув лампу. Світло впало на портрет – і те, що колись було просто папером, тепер набуло чогось майже живого. Очі з газетної вирізки дивилися просто на нього.

– Ти… інша, – прошепотів він. – Але тепер ближча.

На вулиці гавкнув пес.

За кілька секунд пролунав жіночий крик – десь далеко, але так, що відгукнувся в його грудях.

Федір підійшов до вікна. Ніч, дощ і червоні мигалки віддаленої машини освітили скло на мить, як полум’я.

Він довго стояв, не рухаючись. А тоді повернувся до ватману, торкнувся кінчиками пальців паперу і сказав тихо, майже ніжно:

– Скоро закінчу. Залишилось зовсім трохи.

* * *

Вечір був звичайний – тихий, майже спокійний. Федір саме заклеював новий фрагмент на ватмані – волосся, вирізане з обкладинки глянцевого журналу. Світле, ніби сонце в липні. Він нахилився ближче, перевірив лінію – рівно, акуратно, як завжди.

Постукали.

Три короткі удари – не сусідка, не листоноша. Ті стукають інакше.

Він відчинив. На порозі стояло двоє. Чоловік у темній куртці, з жорстким поглядом, і молодша жінка в цивільному, але з блокнотом у руках.

– Добрий вечір, – сказав чоловік. – Старший лейтенант Козяр. Це моя колега, сержант Демчук. Можемо зайти?

Федір кивнув.

Вони ввійшли – ніби вже були тут раніше. Жінка швидко окинула поглядом кімнату. Її погляд зупинився на ватмані.

– Малюєте? – спитала.

– Збираю, – відповів він просто. – Портрет.

– Кого саме?

Федір мовчав. Йому не сподобалось, як вона поставила запитання – з тією холодною цікавістю, коли люди вже мають відповідь, але хочуть почути, як ти брешеш.

– Людину з пам’яті, – сказав він нарешті.

– З пам’яті? – перепитав Козяр, підійшовши ближче. – Гарна пам’ять у вас.

У повітрі запахло фарбою і напругою. Федір стояв нерухомо, спостерігаючи, як їхні очі ковзають по його речах, як чужі руки ледь торкаються столу, ніби шукають сліди чогось, що не мають знайти.

– Ви чули, мабуть, про зникнення дівчат у нашому районі? – спитала Демчук.

– Чув, – коротко відповів він.

– І не помічали нічого підозрілого? Може, когось бачили?

– Ні, – сказав Федір.

Він хотів додати: «Але бачу інше», та стримався. Вони пішли за декілька хвилин. На прощання Козяр кинув:

– Якщо пригадаєте щось – ми недалеко.

Двері зачинились. Федір ще довго стояв біля порога. Потім повернувся до ватману. У світлі лампи жіноче обличчя дивилося на нього – тепер завершене майже повністю. Тільки очі ще залишались порожніми. Федір взяв ножиці, вирізав нову вирізку з газети – саме те фото з тими самими очима, що він бачив уранці. І тихо сказав:

– Тепер ти дивитимешся на мене по-справжньому.

* * *

Останнім часом у Федора почали гаснути лампи. Спершу просто миготіли, потім зовсім затухали, залишаючи кімнату в напівтемряві, де ватман здавався живим. Він міняв лампочки, перевіряв дроти, але щоразу, коли сідав перед портретом, світло знову блимало – немов хтось дихав у такт його серцю.

Він перестав ходити на роботу. Телефон дзвонив, але він не піднімав слухавки.

Марфа Іванівна кілька разів стукала у двері, залишала їжу в тарілці біля порога. Одного разу навіть сказала крізь щілину:

– Ви б, Федоре, хоч провітрили. У вас там темно, як у могилі.

Він мовчав. Провітрювати було небезпечно – міг розвіяти запах, який тримав її поруч.

Портрет був майже завершений. Тепер він займав усю стіну – очі, губи, волосся, силует. Іноді, коли Федір прокидався серед ночі, йому здавалося, що ватман вору­шиться, що її тінь ледь відривається від паперу, шукає рух.

– Юлю… – прошепотів він.

В кімнаті було тихо. Лише старий годинник клацав кожну секунду, як пульс.

– Ти ж знаєш, я не хотів… тоді.

Мить тиші.

І раптом – звук. Легкий, немов хтось торкнувся скла зсередини. Він обернувся. Вікно було зачинене. Але у відбитті – наче силует.

Тонкий, знайомий.

Він підійшов ближче. Пальці тремтіли, коли він доторкнувся до скла. Воно було теплим. І тоді знову – блиск блискавки, короткий спалах світла, і йому здалося, що обличчя на ватмані… усміхнулося. Федір відступив, сів на ліжко, затулив обличчя руками. Він чув дихання. Не своє – чуже, повільне, поруч.

Коли нарешті наважився глянути, вона вже стояла. Посеред кімнати. Мокра, з волоссям, яке липло до обличчя, і з тим самим поглядом, який він пам’ятав з ночі випускного.

– Я ж казала… – її голос був ледь чутним, як шепіт вітру. – Ти ідіот, Федоре.

Він хотів відповісти, але не зміг. Бо у світлі, що знову мигнуло, він побачив – ватман позаду був порожній. Білий, як сніг.

* * *

Уранці двері Федорової квартири були відчинені. Сусіди зібралися у дворі, хрестилися й шепотілися.

Поліція приїхала швидко – двоє тих самих, що вже були тут. Козяр ішов попереду, мовчазний, зі стиснутими губами. Демчук тримала записник, але не писала.

Кімната була така, як і раніше. Стіл – охайний, ножиці, газети, фотографії. На підлозі – розлита фарба, темна пляма, що нагадувала кров лише при світлі з вікна. А на стіні – знову ватман.

Тільки тепер на ньому не було вирізок. Жодного фрагмента.

Лише намальоване обличчя – живе, майже справжнє. Тонка лінія підборіддя, волосся та очі, що дивились немов з іншого виміру.

Очі до болю знайомі.

– Господи… – прошепотіла Демчук. – Це ж вона. Пам’ятаєш, років п’ять-шість тому все місто шукало дівчину, яка зникла на випускному?

Козяр мовчки підійшов ближче. Торкнувся паперу. Фарба ще не висохла.

Федора не було.

Вікно відчинене, на підвіконні слід від босої ноги.

Надворі йшов дощ.

Поліціянти стояли мовчки.

Тиша у квартирі була така, ніби хтось щойно зник – не пішов, а розчинився у повітрі.

На столі лежав клаптик паперу. Козяр розгорнув його. Кривим почерком було написано: «Тепер вона нарешті дивиться на мене і слухає. Я знайшов те, що шукав».

Він довго стояв, дивлячись на записку, потім перевів погляд на портрет. Йому здалося, що тепер ті очі були наповненні життям. Життям і коханням.