ЇЇ ДОЛЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

22 січня 10:34

484

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Рідко можна було побачити, щоб жінка так завзято їздила верхи на коні, сіяла в полі пшеницю чи клала власноруч скирту сіна. А Мар’яна робила це, до того ж із такою енергією, що позаздрив би чоловік. Не лише снопи жала, а й землю орала, жито сіяла. Все їй вдавалося: і поля обробляти, і худобу тримати, і продавати збіжжя на ринку. Вчилася, плакала, але не здавалася. Відтоді як Гордій пішов від неї до Уляни, Мар’яна думала, що життя їй не буде. Але час загоював рани, так, вони кровили, одначе вже не розпинали на хресті.

А потім Мар’яна зареклася страждати й вирішила взяти у свої руки справи батька. Так, не жіноча справа, та що робити, якщо нікому? Батько Мар’яни хоч і сердився на колишнього зятя, сваритися не став. І навіть дав пару коней із телицею.

– Нехай, Ольго. Він у нашій родині десять років прожив, але не пролежав і дня. А що з нашою Мар’яною не зжилися, то Бог розсудить їх, – заспокоював дружину.

– Мар’яну шкода, страшно дивитися на неї, змарніла, худюща, лише очі горять. Хоч би біди якоїсь не накоїла, – плакала жінка.

– Цур тобі, стара, скажеш таке! В її жилах кров Бурлаків тече – сильна, впорається. А ми з тобою в цьому допоможемо. Всяке в житті може бути, а може, ще й на нашу доньку щастя чатує.

І мудрий Василь Бурлака день за днем відвойовував дочку, повертаючи до життя. Брав із собою Мар’яну в поле, вчив запрягати коней, розповідав, коли сіяти ячмінь, а коли – овес. Молодиця слухала, мовчала, а потім… ожила. Вона віднайшла себе в роботі, біля землі й гарувала від ранку до ночі.

– Хоч би поснідала, – сердилася мати на дочку. – Весь день у роботі. Хіба ж так можна, Мар’яно? Пошкодуй себе.

– Заради чого, мамо?

– Заради себе. А якщо себе не можеш пожаліти, то мене, стару, пожалій. Серце болить дивитися на тебе.

– Мамо, годі. Якби не робота, я б уже давно в землі лежала.

Мати перехрестилася і промовчала, бо знала, що донька правду каже.

Найболючіше Мар’яні було бачити, ні, не Гордія і навіть не Уляну, які жили в сусідньому хуторі, а їхнього первістка Романа. І хоч мала ненавидіти, милувалася хлоп’ям: світловолосий, дзвінкоголосий, часто бігав на леваді біля ставка зі старшими дітьми. Це міг бути їхній з Гордієм син…

Так, до Мар’яни намагалися залицятися чоловіки, здебільшого молоді вдівці або ті, хто засидівся в парубках. Та жінка, в душі якої вирував ураган, так уміла дати відкоша, що іншим було страшно.

– Дочко, ну чого ти така різка й категорична? Може, придивилася б до Івана, наче ж непоганий чоловік, хазяйновитий, – міркувала мати голос.

– Та й на сто бісів він мені здався? – огризнулася Мар’яна.

– Ну не весь же вік тобі самій скніти? Світ клином не зійшовся на Гордієві. Ми з батьком не вічні, залишишся самотня на білому світі… – Ольга Іванівна гірко заплакала.

– Мамо, не плачте… – лагідно обійняла за плечі неньку. – Річ не в Гордієві, а… в мені… Навіщо така жінка, що не може нащадків подарувати? Щастя ж не в грошах і не у статках… Глядіть, Гордій з Уляною щасливий і на хуторі, в старій хаті, з батьками… У нього син, йому є заради кого землю топтати. А я? Порожня. Що жила, що не жила… Якось воно буде, мамо. Але заміж більше не піду, і не просіть. Більше не хочу жити очікуваннями.

Ольга Іванівна пильно подивилася на свою дочку, ніби вперше її бачила перед собою. З віком стала ще вродливішою. Риси виразні, обличчя світле, хоч живе майже на вулиці, як не в полі, то в степу. Постава така, що відразу й не розібрати, зовсім дівчина. А погляд… повен болю.

– Ой доню. Якби ти знала, як за тебе душа болить.

Час невпинно спливав, колись смоляні чорні коси Мар’яни посріблила сивина. І хоч жінці ще не було навіть сорока, що не день вона помічала дедалі більше сивого волосся на скронях. У такі моменти згадувала, як дитиною уявляла себе в такому віці, в оточенні… ні, не дітей, мабуть, уже онуків. Але не здійснилося. Закрутила косу так, щоб жодне пасмо не визирало. Запнула білу хустку й пішла до стайні.

Мати тільки важко зітхнула вслід Мар’яні.

– Чи настане той день, коли й моя дитина буде щасливою? – звернулася до образів на покуті. – Наче за весь рід вистраждала.

Мар’яна тим часом погнала до ставка коней напувати. Верхи на гнідій кобилі Дамасці вела чималий табун власних коней, яких розвела за останні чотири роки. По деяких їздила аж за дві сотні кілометрів. Кожного любила й тішилася ними, наче дітьми.

На водоймі дітвора хлюпалася біля берега. Більшість дітей пригнали гусей та качок до ставу і виконували роль пастухів, щоб птиця не зайшла до чужого поля зерно їсти. Водночас діти купалися в теплій воді, вигадуючи собі розваги.

Мар’яна з іншого боку ставка повільно почала заходити до води, решта табуна теж ішла за нею. Спершу коні довго пили, втамовуючи спрагу, потім намочили хвости й махали ними, тим самим відганяючи надокучливих оводів, які роїлися над спинами. Жінка почала мити коней, які норовилися з нею бавитися, зовсім як дітвора. Раптом почула вереск на іншому березі ставка. Діти налякано кричали, що відлуння котилося до села. Не роздумуючи, вискочила на Дамаску й галопом полетіла до юрби схвильованих дітей.

– Що сталося? – кричала до хлопців, які стояли на березі.

– Там Петрусь, здається, втопився, – плакав один із хлопчаків.

Жінка побачила, як хтось раз за разом пірнає у водоймі й намагається знайти хлопчика. Не вагаючись жодної хвилини, кинулася у воду. Пірнати вміла з дитинства, але в товщі води не було нічого видно. Піднятий від дитячих пустощів з дна мул закривав огляд з усіх боків, годі щось побачити. Втім, Мар’яна, наскільки вистачало дихання, трималася під водою, намагаючись бодай руками намацати тіло хлопчика. Раз, ще раз, ще раз.… І відчула, що зачепилася за голову дитини. Ще один вдих, пірнає, щосили тягне. Тіло у воді зовсім не важке, але глибина затягує. З останніх сил жінка викидає дитину вперед себе, спроба, друга, доки ноги не відчувають опору і не стають на дно. Знесилена, тягне худеньке тільце хлопчака до берега. Тут уже їй допомагали старші діти.

Петрусь лежав на мокрому піску, наче неживий. Мар’яна перевернула тіло на руках, стукала по спині, щоб вийшла вода з дихальних шляхів. Секунди бігли… бігли, забираючи надію. Та в один момент дитина закашляла. Мар’яну ніби струмом ударило.

– Живий… Живий…

Хлопчина кашляв, плював в’язку слину з водою і важко дихав.

Мар’яна поглядом у натовпі шукала знайомих дітей, помітила сусідського хлопчика Дем’яна.

– Дем’яне, верхи їздиш?

Хлопчина, трясучись від страху, киває головою, що так.

Мар’яна щосили свиснула. Кобила, яка стояла неподалік, хутко підійшла до господині.

– Мерщій до людей, Дем’яне. Жени щодуху.

Хлопчина заскочив на спину лошиці.

– Дамаско, додому… – скомандувала жінка.

Навчена кобила за лічені секунди зникла з поля зору, несучи на спині хлопчину.

– Тітко Мар’яно, а Роман… – почула за спиною.

– Який Роман? – подивилася на юрбу.

– Ну, він перший почав пірнати в пошуках Петра… – наперебій почали говорити діти. – Він був у воді, а тепер немає.

Мар’яна кинула погляд на спокійну лінію ставка, ніби три хвилини тому ніхто тут і не тонув.

– Де, де він був? – гукнула, вже забігаючи до ставка.

– Там, ліворуч від того місця, де пірнув Петрусь, ближче до корчів.

Жінка пірнула, вода різала очі, а Мар’яна намагалася розгледіти бодай щось у каламутній рідині. Дихання не вистачало, жінка двічі виринала і знову пірнала під воду. Врешті побачила силует, метнулася з останніх сил, побачила, що юнак застряг ногою поміж корчів дерева, яке лежало на дні водойми. Невдала спроба, ще одна. Ногу хлопця вдалося вивільнити, тіло підняла над водою. Як здавалося жінці, вона дуже швидко впоралася, але за той час, доки вона пірнала, на березі зібрався натовп. Мар’яна не могла розгледіти нікого. Крізь міражі бачила, як чоловіки вхопили на руки хлопця, якого вона дістала з води. А потім, так і не діставшись до берега, знесилена, знепритомніла.

Мар’яна бачила дивний сон, хоча здавалося, що то реальність… Трави густі та шовкові, налиті смарагдовим кольором, сонце високе, і блакить неба, безкрайнього неба… Жінка стоїть, розкинула обійми, чує сміх своїх дітлахів, які біжать їй назустріч. Вона – ма-ма. Найстарший син зовсім дорослий, чорнобровий, високий… Його обганяє донька, тоненька, як лозинка, з двома довгими косами, в які заплетені червоні стрічки… Брат хапає жартома сестру за руку… З іншого боку до Мар’яни біжать хлоп’ята, схожі між собою, наче близнята… Чуби густі, кучеряві, вишиті сорочки в дубках… А поруч дівчатка, маленькі, одна краща за іншу… Сорочечки білі, віночки з барвистих квітів…

Жінка щаслива… Вона прагне обійняти своїх діток, але вони зникають. Їхній дзвінкий сміх віддаляється, голоси стають усе далі й далі…

– Діти-и-и-и, – кричить Мар’яна щодуху. – Я тут…

Але дітвора пробігає повз жінку, не помічаючи її. Мар’яна намагається бодай одну дитину взяти за ручку, одначе марно… Вони наче розсіюються, стають невидимі, а потім віддаляються, і тільки десь чутно їхній сміх.

Трави довкола жовтіють, дме холодний незатишний вітер, небо затягується важкими хмарами. Мар’яна плаче, хоче кинутися бігти за своїми дітьми.

– Мамо, не залишай мене. Мені самому страшно… – чує за спиною жінка.

Повертається, а біля неї стоїть хлопчик, худенький, довгоногий. Сорочечка бідненька, сіра, незалатана, штанці короткі, й босі ноженята.

Мар’яна ще раз хоче пересвідчитись, що її діти зникли за обрієм, у відчаї хоче розгледіти бодай один силует, але безуспішно.

– Мамо, я тут… Чуєш?

Жінка пильно дивиться на хлопця, потім міцно обіймає його, і таке неймовірне почуття абсолютного щастя заливає душу Мар’яни. Вона – мама! Вона щаслива…

Син не зник, а пригорнувся до неї… І більшого годі просити.

Наступного дня Мар’яна розплющила очі. Поруч – заплакана мати, лампадка біля образів горить.

– Мамо, давно я сплю? – запитала пересохлими вустами.

– Слава Тобі, Господи, і Тобі, Пресвята Діво Маріє, отямилася, – перехрестилася жінка на знак подяки. – Як же ти нас із батьком налякала! Навіщо ж ти полізла в ту воду? А якби потонула? Ти подумала про це?

– Не встигла, мамо. Там діти тонули. Що ж я мала, стояти осторонь? Як вони? – Мар’яні боліло все тіло, але ще більше хотілося встати з ліжка й вийти на свіже повітря.

– Добре, доню, з Петрусем усе добре. Його батько так дякував, так дякував. Ладен був корову вести нам за врятованого сина… Та навіщо вона нам? Своїх он три… – відвела погляд мати.

– А інший хлопець, мамо? Роман? Що з ним? – млосні передчуття почали дурманити свідомість. – Чого ти мовчиш, мамо?

Ольга Іванівна набрала кухоль води, принесла доньці. Сама сіла поруч на ліжку.

– Поховали сьогодні Романа… Занадто довго під водою пробув, – сльози стікали зморшкуватими щоками жінки. – Ти зробила все, що могла, доню…

Мар’яна відчувала, що провалюється в прірву…

– Як же його батьки?

Мати подивилася пильно на дочку.

– Гордій чорний, як ніч, постарів років на двадцять. А Уляна… не знаю, чи й жива ще.

Від слів матері Мар’яна ніби знову опинилася в товщі каламутної води, ні звуків, ні відчуттів, лише безвихідь.

– Як же ж так, мамо? Як же ж так? Бачить Бог, я хотіла врятувати Романа. Мамочко, я хотіла, щоб він жив, – плакала Мар’яна.

Від моменту страшних подій на ставку минув місяць. Мар’яна від гнітючих думок рятувалася роботою. Мати тільки гірко зітхала.

В одну з неділь після служби Мар’яна зібралася їхати на хутір до Гордія з Уляною.

– Мамо, я мушу. Розумієш? – пояснювала матері, яка благала того не робити.

– Навіщо? Навіщо ти картаєш себе? – плакала Ольга Іванівна. – Мало ти настраждалася?

– Годі, мамо. Я тільки поїду… на могилу до Романа. Мені болить, мамо. Спати не можу, в грудях пече. Не відмовляйте, однаково поїду.

– Пусти її, Ольго, – випалив батько, який до цього мовчки сидів за столом. – Хіба ж не бачиш, як донька мучиться?

Мар’яна із вдячністю подивилася на батька.

Дамаска йшла полем, ніби відчуваючи настрій господині, повагом, щоб був час на роздуми. Серпень фарбував позолотою поля. Жито вже лежало в коморах, снопи льону обмолочені… Тільки яскрава жовта стерня, не змочена ще дощами, на нивах усюди. Мар’яна любила землю, а жнива особливо… Це пора, коли за важку працю земля щедро віддячувала. Ніщо так не тішило жінку, як аромат хліба, коли вона знала, що борошно змелене із власноруч змолоченого жита.

Хата Гордія й Уляни була маленька, з пузатими стінами, що облущилися й дивилися дірками на світ. Садок, розвалений тин. Мар’яні було боляче дивитися, що поміж дерев, наприкінці городу, виднілися хрести, могили їхнього роду. Десь там і мала бути могила Романа. Клубок застряг у горлі, невідомо чому відчувала величезну провину перед Уляною, Гордієм… А найбільше перед утопленим Романом.

Дамаску прив’язала біля груші, пес господарів навіть не загавкав, кури ліниво снували подвір’ям. Пішла шукати могилу… Поміж кількох старих хрестів один збитий зі свіжої деревини, земля свіжа, і квіти, багато квітів: айстри й чорнобривці. Стала, як у землю вкопана, сльози градом котяться.

– Пробач мені, дитино. Бачить Бог, я хотіла тебе врятувати… – сіла поруч на землю. – Колись я дуже кохала твого батька, але… не судилося нам бути разом… Пізніше, коли народився ти, я дивилася на тебе і думала, який ти гарний і які щасливі твої батьки. Краще б я в тій воді залишилася, однаково вже. А ти… ти мав жити.

Час ніби зупинився. Мар’яна сиділа поруч із могилою Романа і говорила, наче душу оголяла. Казала те, чого ніколи нікому за життя не розповіла, бо не вміла звалювати свої проблеми на інших… Мар’яни так ніхто й не помітив того дня. А повернувшись додому, жінка зробила дев’ятнадцяту надсічку на старій кришці з бочки. Роман став янголом. І байдуже, що не її син, щось утратила разом із його загибеллю.

Сни стали важкими та болісними для Мар’яни. Відчувала, що мала щось зробити, а не знала що.

Наступної неділі знову поїхала на хутір.

– Дочко, ну навіщо ти себе мучиш? Написано було так на долі в хлопця.

– Не знаю, мамо. Тягне мене… – сіла на Дамаску і поїхала.

Мати тільки витерла вологі очі.

– В Гордія ще син підростає… – відраду знайдуть. А Мар’яна дотла згорить, – бідкалася старому Бурлаці.

– Годі тобі, Ольго. Так Мар’яні вготовано в житті.

На хуторі було порожньо, як і минулої неділі. Навіть півень ніде не кукурікне. Мар’яні стало аж моторошно. Мов і не жива хата, навіть кіт ніде не лежить. Сходила на могилу, запалила свічку із церкви, трохи посиділа. Якось неспокійно було на душі від безлюдності. Зайшла на обійстя, собака навіть не пискнув. Двері відчинені, і запах, недобрий запах. Жінка погукала, один раз, другий – тиша, аж у вухах дзвенить. Зробила крок у сіни, запах бив у ніс іще більше. Серце пришвидшено билося, вискакувало з грудей. Мар’яна вже знала, що щось недобре побачить, відчувала. Посеред кімнати побачила мертвого Гордія, далі Уляну на лаві… Мухи робили свою справу на трупах, засохла кров на долівці. Мар’яну почало нудити, вона вибігла з хати, почала блювати…

Як повернулася в село, мало пам’ятає. Двічі дорогою зупинялася, немилосердно нудило. Тільки й встигла розповісти про побачене на хуторі і провалилася в безпам’ятстві.

Майже всю родину загиблого Романа на хуторі зарізали бандити: стареньку бабусю і дідуся, матір і батька. Забрали все, чим могли поживитися: худобу, птицю, зерно і навіть одіж. Такі банди завжди були і нападали здебільшого на маленькі хутори, де не відразу помітять сліди злочину, щоб можна було втекти. Чутка про те, що родину Сиваша Гордія вбили, поширилася швидко. Не змогли знайти Олексія – молодшого сина Уляни й Гордія. Та вирішили, що бандити забрали дитину із собою, щоб вона потім для них жебракувала.

Мар’яна тепер розуміла, чому подвір’я здалося таким неживим, адже всю худобу вкрали, корову і коней вивели, навіть птицю половили. А собака, мабуть, був настільки наляканий від криків господарів, що боявся навіть гавкнути на жінку.

Поховали закатованих Гордія й Уляну поряд із сином. Люди лишень хрестилися, мовляв, отак у Бога буває написано на віку. Знайшлися й такі, які згадали, що то Гордієві з Уляною за гріхи, за те, що образили Мар’яну. Але сама жінка навіть чути того не могла.

– Вони пережили власну дитину. Що ще може бути гірше? Які гріхи? Гріх вам таке навіть думати, а не те що говорити, – присікла розмову знайомої, яка перестріла її дорогою. – Дай дорогу, бо не подивлюся, що свята неділя, перепряжу по спині, – гримнула і пішла додому.

Щось тисло в душі Мар’яну. Щоб простити Гордієві, їй довелося побачити його в домовині. Але чи бажала Мар’яна йому смерті? Ніколи. Як і ніколи не бажала поганого його Уляні та дітям.

Після церкви знову ладнає Дамаску на хутір.

– Не поїдеш! – закричала мати. – Хоч ти мене вбий, а я не пущу тебе. Годі з тебе страждань. Що він тобі дав, той Гордій? Лише сльози. І після смерті життя не дає. Не пущу.

– А я ні в кого дозволу й не питаю. Мушу поїхати. Просто мушу…

Вже осінь підганяла вересень до закінчення, золотила листя на деревах, гнала хмари небом дедалі частіше. А для Мар’яни то не осінь, то життя гнало. Що надбала, що здобула? А за спиною – тільки роки… І наче ще пів життя попереду, а сенсу в ньому зовсім і немає.

Боляче дивитися… Самі хрести поміж дерев. Мар’яна дала волю сльозам, плакала за всіх: за відважного юнака Романа, який ціною власного життя рятував іншу людину, за Гордія, якого кохала до нестями, за його Уляну, яка зробила його щасливим… За своїх ненароджених дітей, яким не судилося народитися… За роки, які збігли, ніби день, за долю, яку не обманиш.

– Мамо, це ти? – почула за спиною і дихати забула.

Повернулася і побачила маленького хлопчика у бідній сорочечці, сірій, незалатаній, у штанцях коротких і босенького.

– А де ти була? Я так злякався… – хлопчик плакав. – Тато викинув мене через шибку, сказав тікати й не повертатися.

Мар’яна дивилася на дитину, наче заворожена. Хлопчик від голоду і страху не розумів, що перед ним не його мама.

– Де ж ти був?

– Ховався в лісі… Приходив додому, їсти шукав, моркву рвав на городі, воду пив, а тебе не було, – дитина кинулася жінці в обійми. – Чого ти мене не шукала? Мені так страшно було. Ти так пахнеш… – знесилене тіло дитини обм’якло в Мар’яниних руках.

Жінка цілувала, пригортала дитину і плакала.

Додому повернулася із сином. Тепер знала напевне, чому її тягнуло на хутір. Вона була потрібна Олексієві.

***

Василь Бурлака з дружиною Ольгою не перечили рішенню доньки забрати молодшого сина Гордія й Уляни.

Олексій, якому на той момент виповнилося п’ять років, став справжнім сином Мар’яні. Жінка завжди возила його на могилу до батьків і брата. Розповідала, як тато з мамою любили його.

Хлопчина одразу почав називати Мар’яну мамою, і вона не могла надивитися на нього. Любила, наче сама дала йому життя.

Тепер жінка бачила інші сни. Поле зелене, маки червоні, гарячі, сонце ласкаве й тепле, високе небо, і білі хмари кучеряві. Полем ідуть двоє… Гордій з Уляною. А потім з’являються діти, її діти, беруться всі за руки, поміж них – і Роман. А ще вона чує сміх, багато сміху її дітей. Вони щасливі, вони не самі у вічності.

Мар’яна дякує за ці сни й цілує кучеряву голову сина.

Вона все зробила правильно.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.