ТОПОЛИНА БАЛАДА

Юстина перебувала у в’язниці. Але молоде життя прагне любові. Тож недовгими були стосунки. Народила доньку від наглядача. Недовго в рідних стінах милувалася кровинкою. Батько дівчинки забрав її і сам ростив. Адже відбувати покарання Юстині ще довгих десять років. Стражденними були дні безвиході, у розлуці з дитиною. Вийшла жінка з в’язниці, коли дочка вже підросла. І жодного разу не бачила матері. Але ні колишній коханий, ані дитина не хотіли не тільки бачити її, а й чути про неї. «Що ж, – думала Юстина, – я зрадила країну, людей, родину, мене теж зрадили на чужині найрідніші». Молодиця розуміла, що давно, ще як забрали від неї дитину, обірвався зв’язок, але в душі сподівалася. Марно.

Так хотілося додому, але страх, як її там приймуть, не давав зважитись. Вирішила ще раз спробувати жіночого щастя. Адже один з ув’язнених, який нещодавно вийшов на волю, ще й у в’язниці їй проходу не давав. Так сподобалася йому Юстина, що, вийшовши на волю, залишився тут, нікуди не поїхав. Жінка бачила, що він живе сподіваннями. От лише не лежала в неї душа до нього. Чоловік, навпаки, здавалося, життя не мислив без неї. Тож, недовго думаючи, погодилася. Одного дня й одружилися. Син народився. Але жінка не могла витримати нелюбого їй. Коли Миколі виповнилося два рочки, просто втекла з дитиною. Тепер вона вже точно знала, куди їде. Шкода, що раніше не змогла, синочок був зовсім маленьким.

Після багатьох поневірянь повернулася жінка в Україну, сподіваючись, що рідні живі й здорові, а їй з дитиною знайдеться прихисток. Не чужий же її синочок. Була впевнена, що не зречуться внука, племінника. Хоч добре знала нескорену вдачу сестри. Майже за двадцять років повернулася Юстина на рідну землю.

Непривітний день зустрів її. Ледве дісталася із сином. Ще й на вокзалі ніч просиділи. І пішки йшли до села. Холодні, голодні, майже без речей. Але з найважливішим у своєму житті повернулася – із сином. Хоч і літній день, але було похмуро. Юстина добре розрахувала, що повернуться влітку, бо там жили в постійній холоднечі. Хмари скупчувалися, певно, на дощ. Неспокійно і Юстині. Глянула, вже і двір не впізнати. Добре, що був вихідний. Михайлина була вдома, інакше на вулиці до вечора чекали б її з роботи. Сестра була збентежена. Зустріла німим запитанням: «Чому повернулася?». Думала, що Юстини й слід загубився. Щоправда, до хати, зглянувшись над дитиною, впустила, але попередила, що жити під одним дахом з нею не буде. Тож пішла Юстина жити в напіврозвалений сарай. Щось трохи підлатала, прибрала. Він і був за хату.

Михайлина бачила, як тулиться сестра з маленькою дитиною в невеличкій будівлі, того ж літа почала далі, аж на городі, будували собі хату. Хоч і згадувала, як мати й батько пробивалися за Юстиною, як мати рано померла від постійної туги, а батько зліг. Доглядали його чужі люди, бо Михайлина змушена була працювати. Треба сказати, що тоді вмільців звести дім у селі було хоч і небагато, але їхніми зусиллями і сусідів до кінця осені будинок був готовий. Великий, просторий, з цегли. Почала Михайлина жити в новій хаті, а Юстина із сином – у старій. На одному подвір’ї дві хати, але розділяла їх, як і сестер, тополя. Це її посадила колись Михайлина. А улюблениця Юстини – стара тополя, якій дівчина повідувала колись усі свої жалі, – майже засохла. Тож восени її зрубали. Залишився від неї тільки пеньок. Біля нього – похилений хлів, а за ним – невеличка хата.

Усю свою недолю, весь свій гнів виливала Михайлина на сестру. Особливо дивлячись, як підростає Миколка. А вона сама, без чоловіка, без дітей. Юстина теж дивилася на сина, який ставав підлітком, як нагадування про своє горе-життя. І перед очима поставали всі її поневіряння і страждання. Довго, скільки жила, думала про те, що було б краще – зрада чи смерть? Згадувала перші роки в селі, як ледве влаштувалася на роботу, і то різноробочою, бо ніякої спеціальності так і не здобула. Таких, як вона, і вчитися не приймали. Виріс Микола, відслужив в армії, невдовзі й одружився. Так і проживав у зовсім іншій області, зрідка навідуючи матір і тітку. Сестри довго жили кожна у своїй хаті. От тільки на старості старша Михайлина забрала Юстину до себе. Невідомо, чи набридла самотність, чи все-таки пробачила, можливо, і невинній ні в чому сестрі, яка в роки війни просто хотіла вижити. Жорстокою була розплата в розлуці зі старшою донькою, якої так більше ніколи й не побачила. Ні люблячого чоловіка. Так і залишилася самотньою.

Тополиною баладою відшуміло життя кожної з двох сестер, як відчуження і незагоєні рани, залишивши дві хатини на одному подвір’ї, а розділяла їх висока, розлога тополя.