ПОЧУТТЯ ОБРАЗИ

Я не вмію ображатися. Інколи виникає якесь відчуття в грудній клітці, ніби укол. Це буває в моменти, коли людина несправедлива до мене. Але я знаходжу пояснення. Мій кривдник втомлений, голодний, злий, тиск, поганий настрій, хронічне недосипання чи просто слабкий духом.

На роботі всі переконані, що я дивна. Ну, стерла економіст мій місячний звіт, але, ж вона не спеціально. Моя краща подруга стверджує, що я безтолкова, адже колежанка мені заздрить і тому робить такі казуси. Я не сперечаюся, але і вірити відмовляюся. Не може людина свідомо зробити погано іншому тільки через заздрощі.
Друзі мене часто провокують і беруть на кпини. Типу, в мене захисна маска, і колись я таки зірвуся, варто тільки знайти мою "Ахіллесову п'яту". Не розумію їхній сарказм і тільки всміхаюся.
Люблю спостерігати за перехожими. В обідню перерву в скверику навпроти роботи збираються студенти, випити кави, поспілкуватися і перемити кістки викладачам. Я не чую їхніх розмов, але дивлюся уважно на вирази обличчя, міміку та рухи тіла. Ні, це цікавіше за слова. Адже одні тільки прищурені очі, потуплений погляд чи гордо піднята голова може розповісти значно більше за кілька речень. Діапазон широкий. Хлопці всіляко намагаються бути крутими, трохи переграють мовою тіла. Є й такі, які знають собі ціну. До цих жестикулюють вже дівчата, а не навпаки. Є ходячі комплекси, особливо вразливі, які здатні накрутити з нічого масштабну катастрофу. О, цим почуття образи не просто відоме, вони живуть в стані душевного болю, варяться в почуттях гіркоти. А, вона, своєю чергою, роз'їдає душу як корозія. Їм би спеціаліста, по душам.
Я читаю - книги, людські очі та їхні жести. Коли моя подруга заздрить вона звужує губи. Але намагається всміхатися і показати, що радіє. Дивна. Наче якби вона мені чесно зізналася, що теж мріє про такі шкіряні чобітки, я б менше її любити стала. І взагалі, як можна мріяти про чобітки? Це ж річ. Хіба речі недосяжні? Мрії мають бути недосяжні, великі, щоб коли вони збувалися на інші емоції окрім ейфорії людини не вистачало. Щоб було як в казці. А, що чобітки? Заносяться. Шкода на таке витрачати свої нерви.
Коли мій колега по цеху сидить на нараді, він крутить постійно голову, витягуючи шию, і хрускіт його солей чути на весь конференц-зал. Хвилюється, що він десь зробив помилку в статистиці. Мені його хочеться заспокоїти. Хто не помиляється? Всі. Тільки одні роблять висновки. А, інші переносять відповідальність на когось, знімаючи з себе провину. Емоційний бурлеск він понесе додому, до дружини. Скине весь багаж перенесених стресів. А, воно їй треба? Хіба вона мало настресила за день?
В парку де я кавую по обіді вже кілька місяців спостерігаю за трійцею. Як в кіно. Дві подруги й один бойфренд. Він такий собі #донжуан, а дівчатка щебетухи. Тільки одна щиро щебече. А, інша цвірінькає на ліво, заробляє бали перед меном. Це помітно. Грає не чесно. І дружить не простосердечно. Певно скоро одна з них буде плакати. І зуміє ображатися. Може до цього і не вміла? Мабуть, і дружбі фінал. Але та, що грає за правилами безкорислива, відкрита. Боляче їй буде. Довго не віритиме людям. Та зараз вона не вміє читати по жести, поглядам. Вона ще тільки буде вчитися набивати гулі. Не вірить, що можна маніпулювати людьми. Не буде ця мала з ним. Та, що цвірінькає затягне у своє гніздо. От і казочці кінець. Максимум тиждень і хлопак здасться. Гормони у 18 це не жарт.
Ще до народження мого "не вмію ображатися" я все вміла. Ой, як я вміла. Цей епізод в житті я записала в щоденник, помітила жирним шрифтом і спалила. Що може студентка другокурсниця знати про стосунки? От і я не знала. Думала, що один раз вхопив за руку і вдарив головою об стіну, це гарячі почуття. Ну, не пристрасть, але, мабуть, норма, бо ж він мене любить. Та й дівчата казали, що він мене любить. Як же не любить? Квіти, цукерки, м'які іграшки, надписи на асфальті під вікнами гуртожитку. Весь "романтік", як говорила моя сусідка по кімнаті. А, далі ще цікавіше. Приступи ревнощів, показові виступи перед публікою. Комплекси зростали. Я не вмію любити! Я не гідна цього святого почуття! От, він, от, він вміє. Він несе наші почуття як стяг. А, я шматок собачого лайна не вмію гідно оцінити. Плачу. Вночі в подушку. Вдень на парах. Залишив. Пішов до тієї котра оцінила. Що я тоді розуміла. Кусала лікті. Голосила. Дурне. Хіба ж тоді здатне таке юне створіння бачити в чоловіках монстрів? Та він святий, терпів мене.
Боляче було спершу, пізніше - нестерпно боляче. Мій колишній залицяльник почав зустрічатися з сусідкою по кімнаті. Та ж схема - квіти, шоколад, на асфальті фарбою зізнання в коханні. Руйнація. Деградація. Апатія. Доведення до стану абсурду.
Ревнощі зжирали мене. Одна тільки сестра нової пасії екскоханого вибила мене з болота. "Радій, що він тебе залишив. Дав шанс" - слова які не були для мене на той момент нічим. Я страждала від відчуття переваги інших наді мною.
Не любила ніколи дощ. Тепер люблю кожну пору року, всяку погоду і всі дні тижня. Дощ змушує дихати на повні груди, кисень переповняє кров. Це круто.
В неї не було так все круто! В моєї суперниці вже не було нічого. Її не стало. В один з дощових днів він просто її забив на смерть. Неминуче відбулося. Тоді я зрозуміла про шанс.
Був суд, допити в кабінеті слідчого. Виявляється його пристрасть то не кохання, а злочин.
Сусідка по кімнаті мені дала шанс. Своїм же не встигла скористатися.
Не можу стверджувати, що я в один момент перестала ображатися. Ні. Це були довгі дні, місяці й роки заново вчитися, боротися зі своїми застарілими постулатами, ламати аксіоми побудовані хворим уявленням про стан речей.
Переродження чи розквіт. Я перестала себе порівнювати, відпустила страхи, змусила працювати свій мозок у вірі.
А, ще, я полюбила. Всіх. З недоліками, вадами, комплексами. Немає ідеалів, є хибні уявлення.