КОЛИ РОЗТАНЕ НАЙБІЛЬША СНІЖИНКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

28 жовтня 22:05

531

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Шибка посипалася. Олена спочатку й не здогадалася, що перетнула лінію, за якою реальність – холодна, вузлувата, з безліччю перепон для її сім’ї. Дзенькіт скла не покидав дівочих вух, хоча минувся, скалки, освітлені настільною лампою, жонглювали зблисками, осипалися з ліжка від порухів тремтливого тіла Олени, що протестувало, розніжене, проти вертикального положення й переміщення за межі спальні.

З реальності, з тієї смуги, яку забарвили чорним останні тижні, вбігли батьки.

– Скалічена? – мати охопила голову дочки.

– Виродки! – слово тата роздерло нічне завіконня, полетіло навздогін знавіснілим кривдникам.

Хто вони, ті скоцюрблені зі шлейфом реготу за тином? Як завше, втечуть, заледве наблизишся до них. Олена розуміє глибоку батькову журу: накликав на себе і на рідних лихо, коли почав викривати гріхи шахраїв, від яких банкрутує підприємство. Ось тоді й покрилися рясним потом чоло та щоки батькового начальника: остерігався, що безмовне, затуркане стадо питущих баранів у комбінезонах, яке обманює на чолі кримінальної братії, допетрає, як і коли опиниться в загребущих руках. Начальник одразу вдався до кримінальної класики, що завше починається із цькування...

Олена підняла з долу камінь, задумалася: хіба тато зізнається, скільки підніжок і колючок витерпів? І чого чекати беззахисній родині надалі? Схлипнула.

– Покиньте завод, тату, відстороніться од лиха.

– Начальник звільнив за прогули, яких не було… – Нахилене татове чоло схоже на небо: благородна висота віддзеркалює земні лабіринти зла.

– Я теж безробітна від учора, – майже шепоче мати, – містечкова мафія дісталася й до мене.

* * *

Олені не спалося в потязі вночі, заглянула в календар: тринадцяте грудня… Андрія… У її місті дівчата причакловують хлопців, веселяться гуртом, а потім кожна наодинці загадує бажання. Неважко здогадатися, що кожній хочеться заміж. А коли поталанить їй? І чи поталанить, якщо подалася в чужину? Задивилася на вальс схожих, як близнята, сніжинок за вікном – феєрія крихіток, по яких топтатимуться, коли впадуть. За мить до вікна прибилася велика сніжинка – танцювала, не зникаючи з поля зору, хоча швидкість потяга, здавалося, не залишала їй жодного шансу не відстати. В Олениній голові гайнула думка: якщо ця велетка не впаде на шпали, а розтане на склі, бути її дівочому щастю на німецькій землі. Завмерла в очікуванні, сплеснула: ой!..

За кілька годин потяг стишив хід біля залізничного вокзалу Гамбурга, отож прибула туди, куди потрібно. Зателефонує подрузі, яка влаштує на працю, допоможе з помешканням. Напливла згадка про батьків: господарюють у селищі, на обійсті, де виросла мати. Щонайменше на декілька місяців покинули завбачливо містечкову квартиру, за якою доглядатиме сусідка, культуристка, що й небажаним візитерам в’язи скрутити може...

Вокзальний гамір хутко спровадив Олену в зал очікування. Знайшла вільне крісло. Саме тут віднайде її подруга, почувши у слухавці знайомий голос. Мерщій до телефонного апарата. Завертіла головою: хто б попильнував кремезну валізу?

– Пані, я ком... – намагалася пояснити задумане жінці в сірому ліворуч, – а ви...

– Припильную, сонечко, не хвилюйся, – припинила Оленині потуги незнайомка.

– Ой, приємно зустріти землячку, – засяяла Олена і побігла між понурим і веселим людом, вистояла в черзі, набрала закарбовані в пам’яті цифри.

Несподівано у слухавці, чоловічий голос, моторошні слова по той бік простору – загинула в автомобільній катастрофі! – вибухали й вибухали в голові Олени, осипаючись жалем і пилюгою невідомості: чоловікові небіжки не до гості, бо ж розпач і похорон... Повернулася в крісло, заплющила слізні очі – нічого, крім обличчя тієї, що вже торкається неба і, можливо, бідкається, не підставивши плеча їй, Олені, у скруті. Дитячий вереск, чиясь суперечка спонукали Олену підвестися: не можна опускати руки на чужині, робити хибні кроки. Боже, першого не уникнула: щезла валіза й охоронниця в сірому – крадійка, хоч до ворожки не ходи, крадійка, що діє не сама: хтось ішов услід за нею од дверей потяга, хтось – згодом, зупиняючись біля жінки в сірому перед тим, як підсіла поруч. Тільки тепер Олена збагнула міцність злодійського ланцюжка. На щастя, маленьку сумочку з документами тримала в руках, але катма марок: голодуй і мерзни, розтяпо!

Вечоріло. На вулиці, якою поспішала в напрямку церкви, перехожих розважав гурт музикантів, діти ліпили і жбурляли сніжки. Різнокольорові лампочки, утворюючи обриси казкових персонажів, додавали надвечір’ю якогось особливого шарму: пригніченій і спустошеній пережитим Олені надвечір’я видалося останньою втіхою у житті, навіть розцяцькований клоун, що стрибає довкруж, намагаючись розвеселити, не здатен додати яскравих фарб до дівочого настрою, врешті залишив украй засмучену, тицьнувши в руку рекламний буклет.

Церква захопила Олену чудовим архітектурним поєднанням стилів бароко і класицизму, височезною дзвіницею, на якій на висоті понад сотню метрів обладнали оглядовий майданчик – любуйся всім Гамбургом скільки забажаєш у відведені на це години; годинник на дзвіниці вразив довжиною золотих стрілок, скидався радше на небесний, наближений до людства, щоб не метушилося навколо нікчемного... Олена увійшла в храм через підніжжя вежі й опинилася в залі у формі хреста, згодом подалася до мармурового вівтаря, обабіч якого – колони. Дивовижею – хвиляста надбудова із золотим німбом Святого Духа. Над столом вівтаря – рельєф із позолоченої бронзи, де зображено Таємну вечерю.

Церква розчулила Олену запахом свіч, органною музикою і плачем літньої немічної німкені поруч. Згадала: свічки тепер оточують тіло подруги, божественна музика супроводжує душу небіжки на небеса, а плач її старенької неньки в Україні б’ється об двері Господні, ох, як б’ється! Олена молиться за Царство Небесне для подруги: можливо, вдвох із закованою у горе ненькою хоч трішки наблизять небіжці рай.

Вулиця, знову обійнявши Олену, морозила завзятіше. Дівчина йшла та йшла, щоб зустріти на ногах світанок, як робила це в рідному місті, коли не давало спокою наболіле... Наодинці, біля огорожі якогось адміністративного будинку заголосила, затуливши обличчя долонями. Здригалися її задубілі плечі, струшували на бруківку сніг – щораз повільніше. Ледь помітно холод поступався місцем теплу, що пробивалося до дівочих плечей, грудей, голови, задурманюючи та заспокоюючи... Майже непритомну звели на ноги дужі ручища, понесли до машини. Дійшла тями в теплому салоні й жахнулася велета за кермом.

– Хто ви?

– Вас?

Олена наїжачилася, стиснула кулачки, готова кинутися на німця, що бозна-чому викрав її. Німець помітив агресію врятованої, лагідним поглядом у вічі розсіяв доброту. Олені відлягло від серця, простягнула німцеві аркуш, що його списав учитель німецької, знайомець батька. З тексту можна було довідатися, хто вона і яку працю шукає в Німеччині.

Німець зупинив машину, вдумливо читав. Спохватився, коли згадав, що здоров’я обмерзлої фрау під загрозою.

– Курт, – коротко відрекомендувався, розуміючи намарність діалогу між особами, що не похваляться поліглотністю, і рішуче натиснув на газ.

Олену оглянули в лікарні – запопадливо, начебто українську сановницю найвищого рангу чи просто протеже довгов’язого Курта, якогось боса...

З пригорщею ліків, у куртці рятівника Олена підіймалася внутрішніми сходами триповерхівки; великі дзеркала обабіч ковтали симпатичні рум’янці гості, настінний годинник розкрив стрілчасті обійми, старий бульдог привітно махнув обрубком хвоста, коли оминала його. Спроваджена на третій поверх без супроводу, чомусь відчула себе потрібною німецькому велетові серед цих уперше побачених стін. Голос інтуїції? Хтозна...

Усамітнену Олену Курт застав загадково усміхненою – сиділа нерухомо на дивані, трохи схиливши голову й затамувавши подих. Так очікують освідчень, якщо є для цього певне підґрунтя. Олені баглося хутчішого, ба, нагального освідчення, бо велет, відколи відібрав її в наглої смерті, причарував до себе. Примівник – старовинна гуцульська назва чаклуна, гадалося Олені, пасувала б Куртові… Асоціація підсилила напруженість очікування...

Курт мовчав. Таця з бутербродами та кавою в його руках нахилялася то ліворуч, то праворуч, широкі плечі пританцьовували услід за руками, м’язи шиї виявляли себе за кожним рухом голови, а голова хизувалася високим чолом, виразними очима, носом і ротом, які дужа сусідка Олени в рідному її містечку назвала б некрикливими.

Мовчанка Курта підштовхнула Олену першою розсипати намисто розмови, але порозуміння блукало, як сліпець у темному лісі.

Скрипнули двері, і з-за могутньої чоловічої спини вигулькнула елегантна жінка.

– Мутер, – кивнув на жінку Курт.

– О так, я єго мать, я хорошо знать рускій, – жінці захотілося пришвидшити розмову з Оленою та її лікування.

Лікуючи, німкеня не діймала запитаннями: ймовірно, Курт розповів найріднішій людині про пригоду на вулиці та лист німецькою із сумочки українки. Постеливши гості, вийшла туди, де тишу гойдали звуки піаніно і спів Курта.

Олена теж заслухалася піснею, подалася за двері, щоб підхопити серцем настрій, що володів Куртом. Старий бульдог лизнув дівчині руку, смішна собача морда стала ще привітнішою; настінний годинник вибив десяту вечора, о якій гостя і господар знову мали побачитися; великі дзеркала повертали гості рум’янці, вдруге любуючись вродливим личком.

Мати Курта помітила Олену першою, вказала на крісло. Усім зазирала в очі пісня: співак приховував в очах вогники, які зазвичай запалює небуденне враження; матір співака поглинала пісню очима, як сонячні промені, щоб зігрітися на тривалий час і дарувати тепло синові; очі Олени з піснею поріднилися, начебто надавали цьому творінню Курта довічний прихисток. Чоловік закінчив на високій ноті, здійнявши правицю, чим розвеселив слухачів. Відтак чемно нагадав матері про її режим. Мати заохала, бо до вкладання в ліжко залишалося три хвилини, попрощалася і задріботіла коридором.

Дужа правиця вихопила з ряду пляшок у мінібарі коньяк, а за хвилю схвильована Олена дощенту випила з наповненої по вінця склянки. Виразний усміх господаря видав його спантеличення: також перехилив чарку за будь здоров, хоча за німецькою традицією планував надпивати з неї по ковтку.

За пів години застільники захмеліли, розмовляли рідними мовами, але, – о диво! – і Курт, і Олена розуміли, про що йдеться, їхні емоції, жести додавали розмові родзинок, щирий сміх розливався кімнатою, коли пломеніли жарти. Олені все краще уявлявся власний ресторан Курта, про який басував із захопленням, описуючи деталі інтер’єру, кухню, персонал. Що було невтямки, перепитувала, допоки не з’являлися ті слова (інколи німецькі, інколи російські), які сприяли розумінню. Поза тим дівчина вертілася на стільці, пригладжувала волосся, торкалася долонями щік, ловила себе на думці, що такий неспокій невипадковий, що так пробуджується бажання віддатися близькому духом чоловікові...

Курт зупинив на Олені погляд, підвівся, мовчки розмірковував, похитуючись.

– Найн! – заперечив уголос якусь зі своїх думок.

Підвелася й Олена, потисла простягнуту руку Курта.

– На добраніч, – спантеличення тепер увиразнилося на обличчі дівчини: що подумав про неї німецький велет? Повелася, як дешева дівка, готова... Ні, вона не прагла заволодіти ним хитрістю. Просто вперше відчула чоловіче міцне плече поруч, уперше їй було так добре в компанії з розумним та щирим і вперше одвічний жіночий інстинкт озвався так потужно... Виходячи з кімнати, потупила від сорому очі: сходи, сходи, сходи. Дзеркала відсахнулися від її нових рум’янців, настінний годинник бамкнув неприємно, мовби нагримав, старий бульдог заскавулів і подався геть з-під дверей.

Зранку Олену розбудив жіночий оклик. Невдовзі чаювали з господинею на кухні. Курта не було: помчав залагоджувати нагальні справи.

– Будєш работать посудомойщіца рєсторана. Согласна? – репліка мутер, як подумки баглося Олені назвати співбесідницю, підбадьорила й засмутила: добре, що трапилася праця, гірко, що обманулася, побачивши в Куртові чоловіка собі до пари. Вряди-годи Курт перевірить, чи гідно виконує свої обов’язки персонал його закладу, задля ввічливості кивне новенькій або ж заллє сала за шкіру, якщо пастиме задніх, а відтак перестане помічати, звикне, як до зручної речі.

Мутер привезла Олену на місце праці. Дівчина забажала оглянути зал ресторану, власне, закортіло їй цього, коли залишилася віч-на-віч з огрядною, з потрійним підборіддям росіянкою, розпорядницею на кухні.

– Пахать! Нємєдлєнно! – бризнула слиною розпорядниця, дізнавшись намір новенької.

Посуд миготів у руках Олени, у ванночках переливалося світло. Прозора жовтизна заповнила геть усе, відібрала спогади; так, Олена переймалася єдиним – галярмовим миттям посуду, по який один за одним прибігали браві офіціанти. Недільний ранок у ресторані видався для обслуги напруженим: бенкетували російські байкери після нічної їзди з вітерцем.

Розпорядниця картала підлеглих за погрішності, штовхала у спини та наступала на ноги тим, хто не дослухався до її повчань, щедро пересипаних лихослів’ям. Накинулася й на Олену.

– Шєвєлі клєшнямі, дрянь!

Наступної миті по чолі розпорядниці ляснула хохля – аж затряслося потрійне підборіддя, а об’ємні сідниці огрядної відчули долівку.

Олена, не випускаючи з рук хохлі, розреготалася першою, за нею – десяток жінок-посудомийниць – гучно, густо, іскристо.

Курт вислухав скаргу постраждалої: зі всіма подробицями, звісно, вигороджуючи себе, німецькою, якою володіла, змалювала картину з демоном у спідниці, що байдикує, грішить і калічить. Закінчилася тирада слізним проханням позбутися демона, а заодно посіяти стільки остраху, щоб персонал ходив навшпиньки й боявся дихати, коли йому зауважують.

Олена, коли Курт викликав її після від’їзду байкерів, побачила поряд із ним мутер, спохмурніла.

– Звільнена? – запитала твердим, можливо, надміру твердим голосом, загартованим на той випадок, коли прагла уникнути самоприниження.

Курт нахилився до матері, і його коротку фразу було негайно перекладено російською. З усміхом... Німкеня ніби скопіювала тембр голосу Олени.

– Вас, фрау, пріглашают на свіданіє сегодня вечером.

Якщо комусь довелося побувати в ситуації, коли за крок до прірви відчуваєш під ногами місток, що врятує від падіння, пригадає світло й музику ейфорії, яка полонить миттєво. Здається, світять німби янголів, котрі опікуються тобою, а музика – то їхні голоси. Тобі також хочеться бути янголом для когось іншого, радше для коханої людини, з якою могли розлучитися навіки через непорозуміння. Ейфорія тут усесильна й невідступна, нашіптує, що втреш носа всім заздрісним і переможеш юрмище власних страхів, але несподівано на вулиці, в кафе чи в авто німби янголів згасають, а заблудлим їхнім голосам не вдається втримати висоти, яку впіймали для тебе, тому віддаляються, як даленіє жадана людина, що мовчить поруч. Олена опускається на грішну землю з небес, бо Курт не відводить їй уваги, йде, замислившись про щось своє: лічить прибутки ресторану чи розмірковує про футбол, мимоволі або свідомо відсторонився від фрау, яку запросив на побачення, принаймні на щось таке скидається його затята мовчанка й відсутність поглядів у вічі.

Так, мовчазно, видихаючи пару на морозці, після кивка Курта прочинили вхідні двері Гамбурзької картинної галереї. Придбали квитки й долучилися до сформованої групи відвідувачів, яку очікувала екскурсовод. Геніальні полотнища з колекції дев’ятнадцятого століття, відділи давніх майстрів та модернізму, гравюрний кабінет захопили Олену багатогранністю авторських задумів і технікою зображення, на чому, як мистецтвознавець за освітою, розумілася неабияк, могла розповісти відвідувачам про кожну картину значно більше, ніж та жінка, що провадила екскурсію, обмежуючись скупими повідомленнями. Колись, загадала, подужавши німецьку, крокуватиме на чолі екскурсійних груп залами цієї розкішної галереї... Мрію сполохав Курт: повів праворуч, до картини Жана-Леона Жерома «Фріна перед ареопагом», кивнув на головну героїню.

– Ето ти... Ти такая, – вичавив із себе завчену фразу російською.

Олена почервоніла, сповнювалася образою, бо... красуня, яку зобразив Жан-Леон Жером, у давнину поселилася в Афінах і стала гетерою: вільна й освічена, віддавалася чоловікам, лишень тим, щоправда, які подобалися їй. Некрасивому й зухвалому царю Лідії вдалося оволодіти Фріною за нечувану винагороду для неї. Чоловіки обожнювали й розум Фріни: могла розважити та скріпити духом кожного, кому бракувало трепетного спілкування... Звинувачену в нешанобливому ставленні до богів Фріну захищав на суді оратор Гіперід. Коли перестали його слухати, зірвав із підсудної одяг – милуйтеся, судді, красою! Милувалися й дійшли згоди: в такому прекрасному тілі не може бути недосконалої душі, а праведна душа хіба погрішить проти богів? Курт судить теж, судить фрау, яка небайдужа йому, судить за невимушену поведінку, жадання близькості того вечора, коли захмеліли удвох...

Ображена Олена вибігла з галереї. Чому грається з нею велет, як кіт із мишкою, – міркувала гарячково, рятує і відштовхує, захищає і ображає. Годі терпіти його зверхність! Годі! Годі! Годі! Здригнулася од цілунку в потилицю.

– Курте, облиш!

– Я боялса ошібітса в тєбє, – Курт, що наздогнав утікачку, спромігся на ще одну фразу російською.

– Не займай! – оповитий образою крик Олени вирвався на простір багатолюдної вулиці.

Четверо підлітків кинулися Олені на допомогу, та, переглянувшись, усміхнулися: дівчина, яку велет підхопив на руки, закружляла в танку; в білій шубці, позиченій на вечір, скидалася на сніжинку – найбільшу зі снігопаду, що не вщухав, але танула найхутчіше, лагідно притиснута до дужих грудей.