ЗІЗНАННЯ

Надвечір Василькові погіршало. Хлопчик голосно стогнав і час від часу кликав маму. Ганна заметалася коморою, як пташка у клітці. Розпачливо заломила руки, не знаючи, що робити.

– Ні, я не допущу найгіршого, я не зможу.

Ганна тихенько увійшла до кімнати, де був телефон. Тремтливими руками взяла довідник, нервово почала перегортати сторінки, шукаючи телефон «швидкої допомоги». Згадала, що «103». Петро, як тигр, підкрався ззаду і вчепився рукою в обличчя дружини. Штовхнула чоловіка в груди і, простягнувши руки вперед, пішла на нього.

– Нікчемний боягуз, убивця… – сказала зі злістю.

Розпатлана, з повними зневаги й ненависті очима, скидалась на божевільну.

– Будь ти проклятий!

– Гаразд, гаразд, – пробурмотів примирливо. – Ти все життя думаєш про гірше, бо це ти боягузка. Хлопчик міцний, у нього немає черепно-мозкової травми, бо він повертається до свідомості. Це все лише струс мозку. Заспокойся і йди приготуй щось поїсти. Я піду до малого.

Забрав телефон і вийшов з кімнати. Ганна підвелась і пішла за ним. Василько, побачивши її, щось прошепотів.

– Що, серденько, що?

– Тато дав мені три карбованці, я купив мамі… Там, у кишені… Мамі на день народження… – він заплакав.

– Не плач, серденько, тобі вже легше. Ще декілька днів – і я відведу тебе до мами в Задільну, я відведу, відведу…

– Мені якось ніби і справді краще, – намагався усміхнутись Василько.

Опівночі Ганна прокинулась від голосного хропіння.

– Васильку, що тобі? Чого так хропиш? – поплескала хлопчика долонею по личку, але він не розплющив очей. Гарячка спалила маленькі вуста, і вони раною жевріли на блідому обличчі. Раптом Василько якось дивно схлипнув, з його рота потекла цівка крові. Дерев’яніючи від страху, Ганна побігла будити чоловіка. Петро, блідий, як крейда, приступив до ліжка.

– Хлопчик мертвий, Ганно, він помер.

Жінка якось дико скрикнула, вдарилась головою об стіну так, що розбила чоло і кров потекла обличчям. Потім упала і почала качатись в істеричних конвульсіях, Ганна скавуліла, як собака. Нараз замовкла, встала і, страшна, розпатлана, з розмазаною на обличчі кров’ю, пішла на Петра, почала бити кулаками його в груди, плюнула йому в лице і знову впала на долівку. Якусь хвилину ще скавуліла, а потім почала до крові кусати собі руки.

Петро подивився на дружину з ненавистю й огидою. Тоді вийняв з кишені цигарку і вийшов надвір.

Ганна підвелась і, як п’яна, сіла біля ліжка, взяла ще теплу хлопчикову руку з посинілими нігтями. Враз ніби закам’яніла, плакати більше не могла. Дивилась на змучене мертве личко з розтуленим закривавленим ротиком і відчувала, як якась залізна рука стискає їй серце – дужче, дужче, ще трошки – і воно б зупинилось… Ще трошки… В очах потемніло, у голові якісь дивні дзвони… А трошки ще… Але рука відпустила серце, воно почало нещадно боліти і битися швидко-швидко.

– Ганно, дитину треба закопати.

– Як «закопати», Петре? Хіба ж це собака?

– Не муч мене, Ганно, бо мені й без тебе гірко. Хіба я навмисне? Ходімо на город викопаємо яму.

– Город не цвинтар, Петре. На городі сіяти треба, врожай збирати.

– Ходімо, ходімо, не балакай, бо незабаром розвидниться. Закопаємо в кукурудзі, щоб ніхто нічого не помітив.

Ганна налила у ванну води, вимила Василька, причесала. Одягаючи на нього піджачок, вийняла з кишені білу хустину з блакитними конваліями.

«Ось він, подарунок для мами», – подумала гірко. Принесла пляшечку зі свяченою водою, покропила йому личко. Вклала в руки образок Божої Матері, засвітила свічку. Впала на коліна.

– Зі святими упокой, Господи, душу Василька і сотвори йому вічную пам’ять.

Затуливши обличчя руками, Ганна заридала.

– Годі тобі, годі, – промовив Петро. – Треба поквапитись, надворі світає.

– А труна, як же без труни?

– Загорнемо у клейонку. Де я зараз тобі труну візьму?

Петро зняв зі столу клейонку, загорнув у неї хлопчика, виніс на руках надвір. На подвір’ї озирнувся, пригнувшись, пішов на город. Ганна – за ним.

Світало… Щебетали весело пташки, сповіщаючи про схід сонця.

Минуло декілька днів… Ганна якось ніби змирилась із тим, що сталося, не нагадувала Петрові про його злочин, але стала мовчазною і відчуженою. Говорить до неї Петро, питається в неї щось, а вона не чує, втупить погляд в одну точку і стоїть, ніби кам’яна. Поїде Петро з дому, а жінка на город біжить. Кукурудза висока, зелена, ніхто не бачить ні Ганни, ні могилки, яку вона квіточками та віночками прикрасила.

– Знаєш, Васильку, я тепер увесь час відчуваю, що ти поруч. Я вже не така самотня, як колись. Ми тепер разом, удвох. А дядько Петро сам. Ти, мабуть, у раю, тобі добре там. Як же воно там, у раю? Певне, так, як у нас у Загір’ї, а може, краще. Але як же ти там без матері? Бідолашний хлопчик.

Ганна затуляє руками обличчя і плаче. Наплакавшись удосталь, знесилена, бреде до хати і починає шукати собі роботу.

Ніч також не дає забуття – холод смертельний розповзається тілом.

Лежить з розплющеними очима, а на серці – щось важке і холодне, як вуж, – то поворушиться, то притисне серце.

Літо видалось того року красне, духмяне, тепле… Щодня ходила Ганна на могилку і пошепки розмовляла з Васильком. Він став їй дорогим, рідним. Петро сердився, просив забрати віночки і квіти з городу, бо так до біди недалеко, дивись, зауважить хтось. Але Ганна була невблаганною.

Уночі чоловік довго чекав, щоб Ганна заснула. Тоді взяв плахту, граблі, згріб усе з могили в неї, виніс на пустир, облив соляркою і підпалив. Землю розрівняв і тільки після того ліг спати.

Вийшла на світанку Ганна на город і не впізнала могилки. Чорна-чорна земля.

– Твоя могилка, Васильку, така тепер, як душа моя, чорна і порожня. А колись на ній троянди цвіли, мелодії найкращих пісень бриніли. Та вигоріло все. Залишилася тільки туга безмежна. А інколи мені здається, що я взагалі душі не маю. Чорне вороння взяло її поміж себе і клює ненаситними дзьобами, а вона помирає і не може померти, бо душа, кажуть, невмируща. Ніщо мене не тішить, ніщо не розважає. У мене, Васильку, немає сил та охоти до життя, у моїй душі погас вогонь, залишився тільки попіл чорний, як та земля на твоїй могилці. Я ніби розчавлена, знищена навіки. Але мушу жити, хлопчику мій, бо, якщо помру, ніхто не прийде до тебе на могилку, не скропить її сльозами. Буйні вітри носять сльози твоєї матері цілим світом, може, колись і сюди сльозинку принесуть. Хочеш, я провідаю твою маму? Сьогодні провідаю.

Ганна довго шукала святкове вбрання. Одягнулася у вишневу шовкову сукню з чорними трояндами, розчесала волосся, закрутивши його в тугий вузол.

– Ні-ні, я вдягнулася, як на весілля, а на серці – такий смуток…

Жінка почала перебирати свої сукні й вибрала, нарешті, блакитну, із синіми ніжними дзвіночками, взулася в нові білі лаковані босоніжки і пішла, навіть не зачинивши дверей.

На дорозі люди здивовано озиралися за Ганною. Жінки, які зібралися біля молочарні, почали перешіптуватися.

– Куди ж це вона вирядилася?

– Та хто знає? Кажуть, що в Ганни з головою не все гаразд.

– Господи, а така вродлива.

– Що з тієї краси, якщо щастя немає. Кажуть, голова коханку має, Софійку ковалеву, й пити почав. А Ганна все сама, страждає, мабуть.

– Така бліда, аж світиться. Кажуть, що Ганна все в кукурудзі сидить, сама із собою говорить, плаче.

– О Господи.

Декілька жінок перехрестилося.

– Може, щось нечисте на бійсті, ті хороми не з чесної праці виросли, а з людської кривавиці.

– Не посвячена та хата, все може бути.

***

Задільна – село невелике, але надзвичайно гарне. Біленькі хати потопають у величезній кількості фруктових дерев. Навколо села здіймається кронами до неба сосновий ліс. Задільна, як заповідник, тиха і привітна.

Ганна з Озерної пішла через Вишнівці до Задільної. Вишнівці від Задільної відмежовані річкою, через яку декілька років тому збудували широкий бетонний міст. Саме на ньому Петро збив Василька. Ганна стала на мосту як укопана. З великих смарагдових очей потекли сльози. Мусила плакати, бо інакше той холодний вуж, який обмотував серце, не відпустив би його ніколи. Ганна повільно попрямувала до села. Йшла сосновим лісом і не бачила його райської краси, не відчувала чудового запаху хвої, не чула співу пташок. Вийшла з лісу, побачила бабусю, яка пасла корову біля дороги.

– Скажіть, будь ласка, де живе Якименко Ольга Іванівна? – запитала ледь чутно.

– Хто? Ольга Іванівна Якименко? Це хто така? Це та вчителька, у якої дитину вкрали? А-а знаю, знаю. Вони хочуть машину продати. Це тут близько. Зараз, зараз… Перша, друга… п’ята хата звідси, рахуйте праворуч від дороги.

Ганна зайшла на подвір’я. Гарний біленький будинок, праворуч – сад, перед вікнами – багато квітів. Ганна нерішуче зупинилася посеред подвір’я. З хати вибігла світловолоса дівчинка, несміливо привіталася.

– Чи вдома мама?

– Я вдома, – на порозі стала ще молода жінка з восково-жовтим обличчям. Вона не питала Ганну, хто вона і чого прийшла.

– Заходьте, будь ласка, до хати.

Ганна зайшла до кімнати, і перше, що вона побачила, – це портрет Василька, усміхнене обличчя, ясні очі… Прикипіла поглядом до очей хлопчика, що випромінювали море радості.

– Це мій синочок, – промовила жінка. – Правда, славний?

– Правда, – ледь ворухнула вустами Ганна.

– Майже місяць минув відтоді, як він зник.

Ридання важким стогоном вирвалося з грудей жінки, вона відразу якось поменшала, зсутулилась і, затуливши долонями обличчя, невтішно заплакала.

Наплакавшись вволю, знову заговорила:

– Ніхто нічого не знає. Останньою Василька бачила продавчиня, у якої він купив хустину для мене. Та ви сідайте, – підсунула Ганні стілець.

Ольга довго розповідала про сина, щораз заглядаючи Ганні в очі, ніби намагаючись щось у них прочитати. Ганна не могла відвести затуманеного погляду від портрета.

– Яке щасливе у вашого сина личко! – вона гірко заплакала. – Я хотіла дізнатись, чи продаєте ви машину, – заговорила швидко крізь сльози.

– Ні-ні, ми передумали, може, хтось поверне нам дитину, ми б віддали машину і будинок. Я готова з торбами світом піти, тільки б мій хлопчик був зі мною. Мій голубчик, мої рученьки золотенькі.

Вона склала руки, як до молитви, і цілувала їх, ніби це були руки сина. Ганна згадала ручки хлопчика з посинілими нігтиками.

– Я піду, – промовила ледь чутно.

Василькова мати провела її, обійняла за плечі, подякувала за співчуття.

Коли Петро повернувся додому, там нікого не було. Обійшов усі кімнати, зазирнув до комори. Всюди відчинено, обіду немає.

«Мабуть, знову там», – подумав невтішно і пішов на город.

Ганни й там не було, а на зрівняній із землею могилці – ваза зі свіжими квітами. Похмуро побрів на обійстя.

«Де ж поділася Ганна, куди пішла?» – не давала спокою думка. Жінка останнім часом майже нікуди не ходила. Її душевні муки передавалась йому і підіймали в його серці якусь млосну тривогу, незрозумілу нудьгу. Петро розумів, що припустився помилки – великої, непоправної, але вдіяти вже не міг нічого, бо хлопчик був мертвий. Ганнине самоїдство його дратувало, навіть розлючувало. Походивши подвір’ям, Петро сів у машину і поїхав.

Ганна вийшла від Якименків і, мов сновида, пішла до лісу. Посеред нього здивовано підвела очі.

– Боже, яка краса! – промовила ледь чутно.

Крізь густі крони ялинок і смерек пробивалися промені літнього сонця, зелений, м’якенький мох віддавав якоюсь дивовижною прохолодою, а пташки…

– Боже, чому ж я не народилася пташкою, легкою і співучою, яка серцем торкається небес?

Пішла повільно лісом. Його урочистий спокій ніби повернув їй здатність знову відчути життя, і Ганна не чинила опору цьому. Стояла, піднявши голову до неба, і дивувалась досконалості світу. Додому прийшла надвечір, тримаючи в руках букет лісових квітів, змучена, але ніби якась спокійніша, ніж завше. Налила у вазу води, поставила квіти і пішла на могилку. Вид самотньої, зрівняної із землею дитячої могилки в пору розкошування літа повернув жінку до реальності. Ганна аж застогнала, відчувши власну нікчемність. З усіх сил ненавиділа себе за ті хвилини спокою, які подарував їй ліс.

Петро знайшов Ганну на городі, мовчки взяв її за руку і завів до хати.

– Ганно, нам треба поговорити.

– Невже? – здивовано піднесла брови. – Про що ж ми говоритимемо?

– Поговоримо про Василька, про нас. Мені важко від того, що ти страждаєш.

– Тобі важко, Петре, не від того. Важкою є та могилка на нашому сумлінні. І навіть якби я сміялася і танцювала щодня, тобі про неї не забути. Я сьогодні була у Василькової мами. Вона сподівається знайти сина. Ти не уявляєш, Петре, як ця жінка страждає.

– Чого ти туди ходила? Ти справді божевільна, Ганно, ти хочеш запроторити мене до в’язниці? Ти ж добре розумієш, що я цього не хотів.

– Якби ти послухався мене…

– Я не хочу про це говорити, – Петро встав і вийшов, грюкнувши дверима.

За хвилину Ганна почула шум двигуна – Петро кудись поїхав.

«Куди він поїхав проти ночі? Нелегко Петрові, мабуть, а я ще мучу його своїми докорами, не даю йому забути про злочин», – картала себе подумки. Шкодувала, що посварилась із Петром, відчула себе самотньою. Лягла у світлиці.

Могильна тиша. Видно, як серед білого дня. А душно так, млосно. Ліжко високе, широке, а Ганні ніби тісно на ньому.

Згадала першу зустріч з Петром тринадцять років тому. Була зустріч студентів зооветеринарного інституту, де навчалася вона, зі студентами сільськогосподарського інституту, де вчився Петро. Запросив її до танцю – високий, стрункий, чорнобривий… Це був перший хлопець, якого покохала і за якого за три місяці вийшла заміж. Три роки жили в гуртожитку. Прекрасний, незабутній час… Зранку бігли на заняття, потім готували їжу, ходили в кіно, у походи, на танці й кохалися-кохалися…

Село відібрало в Ганни чоловіка… Дуже рідко приходив додому тверезий. Жінка спочатку плакала, просила, гнівалась, а потім її серце ніби закам’яніло. Петро приїжджав п’яний, а Ганну це вже не обходило – мовчки йшла до іншої кімнати, замикала двері та свою душу.

– Боже, як душно! – жінка сіла на ліжку, розплетене волосся розсипалось на плечах, вкриваючи її голі руки. Раптом почула, що хтось іде. Двері відчинились, і на порозі став Василько.

– Тітонько, відведіть мене до мами, – прошепотів.

– Василечку, хлопчику, – Ганна намагалася встати з ліжка, але щось не пускало її, була ніби зв’язана.

– Відведіть мене, тітонько-голубонько…

Встала з ліжка, взяла хустку, його подарунок матері, у ліву руку, а праву простягнула до Василька.

– Як же зрадіє твоя мама, коли приведу їй сина!

Ніч місячна, ясна… Добре вид­но стежку, протоптану в траві, і дихати легко…

– Швидше, тітонько, швидше…

Ганна біжить, міцно тримаючи хлопчика за руку.

– Я на міст не хочу, ходімо через річку.

– Але я ж не вмію плавати, Васильку.

– Я знаю брід, я вас проведу, швидше, тітонько-голубонько, швидше, поки місяць повний.

Ганна ступила за хлопчиком босими ногами – вода тиха, прохолодна. Ще крок – вода до колін, далі – до пояса, ще далі – по шию.

– Але ж я плавати не вмію, Васильку, – прошепотіла ледь чутно, подивилась безпорадно на Василька, а його вже немає – вона сама серед темної ріки, і чорна безодня тягне її до себе. Закричала розпачливо, піднесла руки до неба, і тільки широкі круги розійшлися на воді, а хустка з блакитними конваліями пропливла трохи, закрутилася і також зникла під водою. З далекої небесної височини місяць насмішкувато дивився блідими холодними очима, тремтіли ясні зорі, а одна з них, не витримавши, зірвалась і впала у трави.

***

Звістка про те, що втопилась головиха, миттєво облетіла не лише Озерну, а й навколишні села. Діти, купаючись, побачили труп жінки, який вода знесла до греблі біля млина. Біля неї зібралися люди, але тіла ніхто не чіпав. Згодом під’їхала «швидка допомога», з неї вийшли голова і ще якісь люди. Він сам пішов до греблі, не роздягаючись, зайшов у воду, взяв дружину на руки і поніс до машини. Ганна була в самій сорочці, довге мокре волосся сягало землі. Люди, хрестячись, розійшлися, гублячись у здогадках.

Ганна лежала у світлиці, наряджена у вічну дорогу. Чорне волосся відтіняло білизну вродливого обличчя, навіть смерть не спотворила його. Лежала спокійна, умиротворена, зі складеними на грудях руками. Довга, до п’ят вишнева велюрова сукня не могла приховати досконалості та краси молодого тіла. Лежала, як жива, тільки смертельна білизна обличчя і складені на грудях руки засвідчували протилежне. У світлиці стояли люди і з сумом дивилися на молоду жінку, яка знайшла свій спокій у глибині річки. Всі дивувалися, що Ганна лежить, мов жива, хоча потопельники завжди страшні й набряклі.

Спершись до одвірка, стояв Петро. Ніхто не знав, що коїться в його душі. Був блідий, аж сірий. Опущені очі ховалися від людей під чорними віями.

Над Ганною схилилися мама – немолода круглолиця гуцулка, яку привіз із-під Коломиї водій Петра, – і батько – старий уже і дуже маленький чоловічок, з опухлими від сліз очима та блідим неголеним обличчям.

– Ганнусенько, донечко моя єдина, чому ти до мене не прийшла зі своєю бідою? Ти таке красне молоде тіло у вир кинула, а душу…

Мати заломила руки.

– Людоньки, чого ж ви не допомогли Ганні? Петрику, зятю мій, я тобі єдину дитину віддала, єдину свою радість, найрідніше, найдорожче, що в мене було. Мені легше було б, якби Ганна хворіла і померла, а вона руки на себе наклала. Боже, чому ж я не відчула біди? Вітре буйний, чому ти мені вісточки не приніс, що моїй дитині зле, та чому я сон віщий не бачила? Ганнусенько моя, зіронько єдина, чому ж ти про мене, свою матір, забула? Який тягар ліг на твоє серденько, що воно не витримало? Петрусику, ти єдиний маєш знати, що сталося.

Вона цілувала дочку в ноги, здіймаючи руки і заламуючи їх у розпуці. Батько тряс сивою головою і весь час затуляв обличчя долонями.

– Дитинко моя безталанна! Людоньки, та де ж ви були, коли вона ще була жива? Ганнусенько моя, наші Карпати зігріли б твою душу, вони б обгорнули тебе своїм спокоєм, а тут… На долинах ти була чужою. Тут ніби душа, вирвана з грудей і кинута на широкі простори, що не мають ні початку, ні кінця. Тут нам усе чуже… Як же мені залишити тебе тут саму, вирядити завтра, донечко, без дзвонів, без хоругов, без Христа, бо ти свою душу занапастила…

Жінка захиталась, мов п’яна, і впала підбитою чайкою, розкинувши руки, як крила…

Наступного дня хоронили Ганну. Коли виносили з хати, підняла мати руки до неба:

– Та чому ж за тобою трембіти не голосять і дзвони не дзвонять, дитинко моя безталанна?

Впала обличчям до бетону.

Підняли, закривавлену, знесилену. Більше не промовила ні слова. Повели попід руки на цвинтар.

Занесли Ганну до вічного її пристанища, який був у самому куточку цвинтаря, у місці, приготовленому для самовбивць, у місці, яке всі з острахом обминають, бо воно прокляте, як ті, хто наклав на себе руки.

Наступного дня Петро прийшов у прокуратуру із зізнанням.