Життєва історія
Сонечко вже було на заході. У вишняках заливався вечірнім співом соловейко. Його пісня збентежила зозулю, яка причаїлась у верболозах, що біля річки. Зозуля завела своєї. Її дзвінке «ку-ку» відлунювало від води, линуло до маленької охайної хатини на краю села.
Біля дверей хатини на лавочці сиділа молода жіночка, яка мала хворобливий вигляд. На її колінах спало мале дитя. Зачувши зозулю, молодичка підняла худе, бліде личко, сумно поглянула на річку, прошепотіла хриплим голосом:
– Накуй мені, зозулечко, життя та й літа, бо не хочу помирати у цвіту. – Скільки ж палкої надії та невимовної туги було в тому голосочку! Але лісова пустунка змовкла. Жіночка зачекала, а потім, сумно зітхнувши, прошепотіла розпачливо: – То чому ж ти, зозуленько, вже більше не куєш? Мабуть, мені, молодій, смертоньку віщуєш.
Вона міцно притисла синочка до себе й озирнулась навкруги. Яка краса! Останні промінчики сонця падали на квітник. Небесним світлом наповнювали квіти настурції та півоній, мов келихи вином. Квіти світилися зсередини тим неземним сяйвом. Ніби янголи Божі благословляли своїм чарівним світлом і той квітник, і молоду сільську мадонну з немовлям на руках. Жінка дивилася на ту красу і думала, що день відмирає, але назавтра відродиться знову. Так минатимуть роки, віки, вічність. Вона помирає, та не відродиться. Бо, як усі люди, має лиш одне-єдине земне життя. Чому в неї воно таке коротеньке, лише двадцять чотири роки?
Страх перед неминучим, відчай, розпач клубочились у схудлому, ураженому страшною хворобою тілі. Хотілося рвати руками зсередини себе жахливу павутину метастазів, що все росли й росли в ній. Хотілося кричати на весь білий світ:
– Боже мій любий! Боже мій коханий! Чому саме я? За які гріхи? Я так хочу жити! Змилуйся наді мною задля мого синочка! – сльози струмками котилися з очей. Не втирала їх, лише стогнала тихо від безвиході. Знала, що дні її лічені. Мусила примиритися з тим. Але як не шкодувати за світом, у якому ще й не нажилася? Як не переживати за долю маленького сина? Вона ж бо залишала його круглим сиротою. Крім неї, в маленького Олежика не було у світі жодної рідної душі. Знала, що за декілька днів зляже зовсім. Тоді вже не зможе доглянути й себе саму, не кажучи про дитя. До того часу мусила малюка комусь віддати. Від думки про розлуку з ним ставало моторошно. Хотілося завити вовчицею. Якби ж це допомогло!
Наталя виросла в дитячому будинку. Від народження не знала материнської ласки. Дитинство її було безрадісним і нещасливим. Іще тоді, коли була зовсім маленькою, їй хотілося мати щось своє, бо навіть ложка, якою їла, була спільною. Дівчинка хотіла мати хоч трохи особистого простору, куди ніхто не мав би доступу. Де б вона могла промовляти свої вірші, які з’являлися самі собою і за які Наталю часто били знедолені, залякані, а тому жорстокі діти. Ніхто не мав права відрізнятися від інших. Це було неписане правило, яке запровадили самі вихованці.
Не могла Наталя віддати свого Олежика до того пекла. Це було понад її силу. Жінка мусила знайти родину, в якій його любитимуть, шкодуватимуть і в якій про нього піклуватимуться, як про рідного. Олежик мусить мати тата і маму.
Наталя нікого у своєму житті не називала мамою. Коли синочок уперше промовив до неї «мамо», мало не заплакала від щастя. Як їй хотілося, щоб і тато Олежика почув перше слово сина. Та він іще до народження малюка пішов туди, де невдовзі опиниться й вона. Десь там, на небі, чоловік чекає на неї.
Після закінчення дев’ятого класу Наталя вступила до училища, потім працювала за фахом – провідницею на залізниці. Там і познайомилася з Олегом. Він теж був сиротою. Можливо, саме це зблизило їх. Незабаром закохані побралися. Винайняли невеличку кімнату в комуналці. Це помешкання було першим у їхньому житті житлом, яке могли назвати своїм. Наталя і Олег нікого не впускали у свій світ, наповнений коханням і ніжністю. Жили усамітнено, насолоджуючись своїм щастям. То був найчарівніший період її життя, безмірно прекрасний, але такий коротенький. Їм дуже подобалося гуляти містом удвох. Серед натовпу людей закохані не помічали нікого, бачили лише одне одного.
Той день почався з особливої події. Наталя дізналася про свою вагітність. Олег був на сьомому небі від щастя. Поводився мов хлопчисько: то кружляв із дружиною в якомусь неймовірному танці, то хапав Наталю в обійми й цілував, цілував. Вони гуляли вечірніми вулицями. Тримаючись за руки, повільно йшли, мріючи про своє немовля, вибираючи імена хлопчикові й дівчинці. Мріяли про родинний затишок. Про той рай, якого раніше не мали.
З-за рогу на великій швидкості вилетіла автівка, з вікон якої, розмахуючи пляшками та репетуючи щосили, визирали п’яні юнаки. Те авто на всій швидкості виїхало на тротуар. Усе відбулося за одну коротку мить. Наталка від Олегового поштовху відлетіла вбік, а він не встиг відскочити. Дівчина лежала на тротуарі, не розуміючи, що сталося. Потім поволі підвелася й почала роззиратися, шукаючи Олега. Куди він зник? Звідусіль збігалися люди, минаючи її. Куди вони біжать? Де Олег? Поволі пішла до людей, які згуртувалися неподалік, збуджено про щось розмовляючи. Якась жінка плакала. Чому вона плаче? Можливо, її чоловік теж там? Він справді був там. Лежав у неприродній позі, хапаючи повітря розтуленим ротом, мов риба, яку викинули на берег. Біля його голови темніла калюжа крові. Наталя знепритомніла.
Коли приїхала «швидка» та міліція, Олег уже не дихав. Наталя отямилася, та все ще не розуміла, яке велике горе спіткало її. Дівчина відповідала на запитання, дивлячись, як Олега заносять до машини «швидкої допомоги», сподівалася, що той зараз зведеться на ноги. Хтось із перехожих запам’ятав номер іномарки, яка, збивши людину, не зупинилася і помчала далі. Даівці, з’ясувавши за допомогою рації, кому належить те авто, мовчки перезирнулися. Не запропонувавши свідкам проїхати до відділку, щоб дати письмові свідчення, відвезли Наталку додому. Отак і розвезли молоду родину врізнобіч: її – додому, його – до моргу.
Наталка проплакала всю ніч. Сидячи на ліжку, яке ще зберегло запах тіла коханого, молила Бога про те, щоб усе це було лише страшним сном. Уранці до неї завітав незнайомець. Маленький, товстенький чоловічок. Не чекаючи на запрошення, гидливо скрививши губи, сів навпроти вбитої горем молодиці й почав розмову. Його прислали батьки тих виродків, які в одну мить перетворили Наталку зі щасливої дружини на нещасну вдову. Чоловічок пропонував їй чималеньку суму грошей в обмін на мовчання. Наталка мала не давати свідчень, не писати заяви до міліції. Іншими словами, мала не давати ходу справі про вбивство її чоловіка. Молода жінка навідріз відмовилася від такої пропозиції. Чоловічок довго вмовляв, прохаючи взяти гроші й виїхати з міста. Наталка стояла на своєму. Непроханому гостеві увірвався терпець:
– Ти ж, дурепо, не розумієш, із ким маєш намір воювати! Вони ж усемогутні, задля свого рейтингу підуть на все. А ти? Що ти проти них? Ніщо! Сирота безрідна з дитячого будинку! Ким ти себе вважаєш? У їхніх руках усе: суди, міліція, гроші, влада. А в тебе що? Хочеш жити, то забирай гроші й вимітайся з міста. А ні, то завтра зникнеш, і ніхто не шукатиме!
Наталка розуміла, що є лише піщинкою серед мільйонів тих, хто потрапив у величезні жорна, які перетирають усе на порох. А що тим, хто крутить ті жорна, вважаючи себе напівбогами, до того пороху? На той час Наталці було байдуже до свого життя. Та в ній зріло ще одне життя, продовження її коханого. Вона повинна зберегти своє дитя. Грошей не взяла, та пообіцяла не писати заяви й залишити місто. Невдовзі справді виїхала. До декретної відпустки, як кажуть, не сходила на перон. Це була робоча зміна на пів року. Невеличке купе для провідниць стало її домівкою.
За два місяці до пологів купила хатинку в селі, що вимирає, посеред лісу. Там жило декілька стареньких людей, для яких поява вагітної молодої жінки стала неабиякою подією. Маленька хатинка стала першою власною оселею в її житті. Наталка потоваришувала з бабою Мариною, яка допомагала порадами. До пологів хатину побілили, прибрали. Обійстя впорядкували.
Синочка назвала Олегом. На честь тата. Вперше за тривалий період усміхнулася, взявши його на руки. Ніби прокинулася після важкого сну, ніби світ Наталі розвиднився. Вона вже не сама на світі. Є для кого жити. З головою поринула у приємні клопоти. Доглядала свого янголятка з одержимістю. Навіть на хвилинку не залишала його самого. І ріс Олежик міцним, як дубочок, веселим, мов жайвір, та рум’яним, мов яблучко наливне. Бігав двором, бавлячись із песиком, щось лепетав до мами. Та такий вродливий, та такий ласкавий на вдачу, що не могла ним натішитись.
Наталка почала помічати, що їй важко ковтати, хоча горло не болить. Баба Марина принесла трави, приготувала відвари. Наталя пила їх, полоскала ними горло, тож стало трохи краще на певний час. Але потім усе почалося знову. Не надавала тому значення. Думала, минеться, як нежить. Та не минулося. Її почало нудити, паморочилось у голові, почав зникати голос. Баба Марина примусила Наталку звернутися до лікаря. Молода жінка повернулася звідти напівжива від страху. В неї виявили злоякісну пухлину в горлі. Той час, коли лікування могло бути ефективним, втрачено. Надії на одужання не могло бути. Залишалося одне-єдине – чекати на смерть.
Наталці здавалося, що все це відбувається не з нею. Не хотіла вірити в те, що вона приречена. Намагалася не думати про це. Але мусила думати. Насамперед мусила думати про майбутнє сина. Що з ним буде, коли її не стане? Невже сирітська доля чекає й на її дитину? Не хотіла вона, щоб Олежик потрапив до дитячого будинку. Боялася цього. Але куди прилаштувати свого синочка? Допомогла баба Марина. Вона запропонувала віддати малого в сім’ю священника, який жив в іншому селі. Це були молоді люди, та Господь не благословляв їх діточками.
Баба Марина поговорила зі священником. Він приїздив до Наталі разом із дружиною. Вмовляли, щоб вона переїхала жити до них, де про неї піклуватимуться, як про рідну. Наталка відмовилася. Хотіла померти у своїй хаті. Погодилася щодня відпускати малого на декілька годин до отця та його дружини, щоб той призвичаївся до нової оселі та до нових батьків. Ті декілька годин без Олежика були для неї найважчими в житті. Та водночас жінка розуміла, що чинить правильно. Розуміла й те, що хлопчик потрапить до сім’ї, де його любитимуть і виховають гарною людиною. Тим часом Наталка все слабшала. Вже ледве ходила. Баба Марина переїхала до неї. Молода жінка розуміла, що далі зволікати не можна. Важко було розлучатися зі своїм любим дитям, та вона мусила це зробити.
День догорав. Останній день, який вона провела зі синочком. Набігавшись, стомлений Олежик заснув на лавці, поклавши голівку мамі на коліна. Він солодко спав, не відаючи про те, що востаннє спить біля рідної нені. Перемелена нищівними жорнами, ще зовсім молода, стражденна мати пестила слабкою рукою теплу голівку сина, розуміючи, що це востаннє. Цього вечора вона розлучиться з ним назавжди. Наталка була спокійною за долю сина, тому смерть не лякала її так, як раніше.
Мовчки дивилась услід священникові та його дружині, які несли від неї найдорожчий скарб її життя. Її любе дитя. Пухкенька ручка малюка обіймала жінку за шию. Священник підтримував маленьку ніжку у стоптаному черевичку. Наталя бачила перед собою щасливу сім’ю. Несамовитий біль важкої втрати ось такого життя нахлинув хвилею розпачу. Тримаючись рукою за стіну хати, стояла Наталя, не відводячи погляду, допоки старенькі «Жигулі», які відвозили від неї синочка, зникли за деревами.
Вона закінчила всі свої земні справи. Відправила заплакану бабу Марину додому. Ледве переставляючи ноги, тримаючись за стіну, дісталася до дверей. Біля самого порога озирнулася, прощаючись із цим прекрасним, але жорстоким для неї світом. Ніби відокремлюючись від нього, щільно зачинила за собою двері.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

