ЖОРНА

Сонечко вже було на заході. У вишняках заливався вечірнім співом соловейко. Його пісня збентежила зозулю, яка причаїлась у верболозах, що біля річки. Зозуля завела своєї. Її дзвінке «ку-ку» відлунювало від води, линуло до маленької охайної хатини на краю села.

Біля дверей хатини на лавочці сиділа молода жіночка, яка мала хворобливий вигляд. На її колінах спало мале дитя. Зачувши зозулю, молодичка підняла худе, бліде личко, сумно поглянула на річку, прошепотіла хриплим голосом:

– Накуй мені, зозулечко, життя та й літа, бо не хочу помирати у цвіту. – Скільки ж палкої надії та невимовної туги було в тому голосочку! Але лісова пустунка змовкла. Жіночка зачекала, а потім, сумно зітхнувши, прошепотіла розпачливо: – То чому ж ти, зозуленько, вже більше не куєш? Мабуть, мені, молодій, смертоньку віщуєш.

Вона міцно притисла синочка до себе й озирнулась навкруги. Яка краса! Останні промінчики сонця пада...