Життя не таке вже й погане!

– А ти не смій сидіти у великій кімнаті! Могли б собі десь піти прогулятись! Погода ж гарна! Та й помешкання не гумове!

Перевиховати меншу було неможливо. Невдовзі Петро припинив приходити до Уляни і навіть зустрічатись із нею. Менша з того дуже тішилась, тоді ж
авторитетно повідомила, що Петро – не пара Уляні й нема чого розпачати. А Уляна вже встигла покохати Петра щиро, от тільки не мала сміливості захищати свої почуття.

Уляна трохи посумувала, а потім зробила висновок, що матуся, очевидно, прожила на світі більше, тому на її думку варто зважати. Старша донька ніколи ні в чому не перечила матері, навіть коли була з нею незгідна, – так Уляну виховав тато. Він теж вважав за потрібне ніколи не перечити дружині, бо дуже не любив сварок та з’ясовувань стосунків. Хтось же ж повинен бути в родині надійним і спокійним!

Менша донька заробила собі трішки грошенят репетиторством, закінчила третій курс університету і… чкурнула в Марокко. Ні, не на курорт! До віртуального друга, з яким листувалась понад рік. Про свою ризиковану мандрівку написала своїм рідним з аеропорту, мовляв, так і так, зі мною все гаразд, приїду за тиждень, не хвилюйтесь. Їду розвіртуалитись!

– Що вона хоче зробити? І куди прямує? – не збагнув тато.

– Їде до друга, якого раніше не бачила, але який реально мешкає в Марокко. Сподіваюсь, усе буде добре.

Батьки, звичайно ж, переживали. Найбільше хвилювалась Уляна, бо звик­ла відповідати за сестру ще з дитячого віку.

Оленка повернулась цілковито інакшою – там вона чудово відпочила, помітно змінилась і стала якоюсь нахабнішою. І це за півтора тижня! Уляна дорікала сестрі за необачність, але ця нічого й слухати не хотіла:

– Якби ти знала, які там статечні чоловіки! Які вони екзотичні! Як там усе по-інакшому! Я відкрила для себе інший світ на тій самій землі! А повернулась – тут усе таке сіре, миршаве, нецікаве! Тепер-от шкодую, що взагалі повернулась!

На Оленку багато хто озирався, бо була вона вродлива, мала довге русяве волосся, впевнену ходу і яскраво наквацяні червоною помадою уста. Щось там у неї з тим марокканцем розклеїлося, бо більше про нього не згадувала.

Уляна тим часом десь підчепила Нестора – дивного такого хлопчину, який ходив і сам собі щось бурмотів під ніс. У Нестора часто змінювався настрій, він ніяк не міг визначитись зі своїми життєвими пріоритетами. Мама провела докладний аналіз його поведінки і таки забракувала Нестора назавжди. Уляна дивувалась, звідки мама знає про його дивну сімейку і як вона довідалась, що його дідусь служив у НКВС, а батько давно розлучився з мамою.

– Уляно, ти ж геть нічого про них не знаєш!? Як же ж можна бути також довірливою, дівчино моя?! Твій Нестор має проблеми із психікою! Він мені сам розповів, що в нього часто бувають головні болі, що він п’є ліки!

– Але ж, мамо! Як ти все це знаєш? – була шокована Уляна.

– Я ж не можу отак віддати свою дитину на поталу чужому чоловікові! Я поговорила з ним, знайшла спільних знайомих і зробила висновки, – це мама вміла робити професійно!

Уляна не тільки сиділа в татовій майстерні, а й успішно працювала на роботі з маленькими художниками, викладалась у дві зміни і завше мала свої гроші. На роботі Уляну цінували за старанність і послідовність. А от із чоловіками в дівчини нічого не в’язалося. Тоді матуся вирішила влаштувати старшій доньці таке ніби невинне знайомство із сином своїх друзів. Вигадала, щоб парубок прийшов до них перетягнути обшивку на дивані, а раптом познайомиться з Уляною?! Чоловічих рук явно бракувало в цьому творчому помешканні!

На майстра з ремонту диванів Уляна подивилась поблажливо і прохолодно – він був їй нецікавий: розгублений, надто правильний, довго обшивав той диван. А до повного нещастя чоловік позичив в Уляни цікаву книжку, про війну, обіцяв повернути, та так і зник із тією книжкою. Мама ще довго хвалила Ігоря і дивувалась із байдужості Уляни. Про позичену книжку Уляна нічого не сказала: було якось незручно і соромно…

Сумно було Уляні у вихідні й на свята. Всі кудись ходять гуляти, з кимось зустрічаються, а вона сидить удома, ніби зачарована. От і знайшла собі в нещодавній мандрівці одного дивного поета. Він одразу почав телефонувати Уляні, заманювати її дивовижними ідеями, компліментами і знан­нями у сфері культури та мистецтва. А ще цитував дівчині власні вірші, які й справді здались їй майстерними. Художниця захоп­лювалась його віршами і щиро вірила в те, що він талановитий. Вірші того писаки вона показала колежанці, поцікавившись, чи вони варті уваги.

– Вірші так собі, нуднуваті. Теми заїжджені. Таке враження, що автор втікає від проблем і не знає, куди йому рухатися далі в цьому житті, – ось як висловилась колежанка.

Згодом справді виявилось, що в поета бувають дивні настрої. А ще – що він не має постійної роботи, живе з мамою й сестрою і мріє видати збірку своїх віршів та бути відомим. Окрім того, переконав Уляну, що невдовзі збиратиме стадіони прихильників.

– Ти краще запитай цього поета, що він завтра їстиме і чи має гроші на кишенькові видатки, – порадила колежанка.

Мама Уляни не сприйняла й цієї пропозиції. А тим часом Олена вирішила написати дисертацію і збиралася захищатися. На захист і роздруківки авторефератів потрібні були чималі кошти. Мама чудово знала, що в Уляни є заощадження. Тож вона може позичити меншій сестричці.

До захисту дисертації всі були активно долучені. Сестричка захистилась успішно, але віддавати чималу суму старшій сестрі навіть не збиралась. І не віддала.

Тим часом Уляна знайшла собі Остапа, до якого переїхала жити. Перші два тижні мама телефонувала старшій доньці та переконувала її, що то великий гріх – жити із чоловіком на віру, що вона може повернутись додому і покаятись. Цікаво, чому ж мама не згадувала про гріхи своїй меншій доньці, коли та поїхала в Марокко?!

Поки Уляна влаштовувала своє особисте життя, менша сестра знайшла собі роботу в Ужгороді. Мама зі сльозами на очах пакувала валізи для Оленочки, увесь час згадуючи, якою крихіткою та була в дитинстві.

У мальовничому закарпатському місті Оленка мешкала півтора року.

Уляна не так часто приходила в гості, але десь-колись спільні зустрічі в родині все ж були. Саме під час таких святкувань мама вже говорила про внуків. У батьківському помешканні пустувала велика кімната. Уляна винаймала разом з Остапом кімнатку, заощаджувала кошти, але про те, щоб жити разом із батьками, навіть мови не могло бути. Внуки – будь ласка, зятя – нізащо!

І от цей день настав. Оленка приїхала з Ужгорода в червоному пальті, у білих черевичках і з білою валізою. На пальці в дівчини виблискувала золота обручка! Як? Коли? Адже ніхто й не підозрював, що Оленка з кимось зустрічається! А як же мамині настанови?! А як же поради щодо супутника життя? А як же гріх, врешті-решт?!

Оленка поставила батьків перед фактом: вона вже на четвертому місяці вагітності, чоловіка звати Іштван, він із вихованої угорської родини. Іштван – порядна людина, християнин, батько її майбутньої дитини. Щоправда, ще молодий та не дуже влаш­тований у цьому житті, але кохає Оленку і візьме з нею церковний шлюб.

Маму все влаштувало! Адже жінка так хотіла внуків! І вона незабаром їх матиме!

Уляна тим часом пережила особисту драму через зраду Остапа, перенесла непросту операцію, після якої до кінця днів прийматиме гормони. Ніхто не прийшов пошкодувати Уляну – вона ще більше занурилась у роботу і почала відкладати гроші, аби поїхати в турне Європою. Старша донька повернулась до батьків. Мамі потрібна була допомога, тому жінка була зовсім не проти. Невдовзі Оленка народила чорняву дівчинку, дуже схожу на батька. А сам Іштван успішно повернувся в Ужгород і обрубав усі канати, припинивши з ними будь-які стосунки.

Перших пів року Оленка намагалась обходитися без сторонньої допомоги, але якось уся у сльозах прийшла до мами і сказала, що в неї здають нерви і що вона забула про сон та перукарню. А позаяк за хрещену взяли Уляну, то її щоденними обов’язками було доглядати похресницю. Уляна дуже любила маленьку.

Дівчина купувала хрещениці дорогі подарунки, брала її на прогулянки і всіляко допомагала сестрі виховувати малу бешкетницю. Олена жодного разу не подякувала Уляні за турботу.

Так вони щасливо й живуть. Бабця з дідусем тішаться, що мають гарненьку внучку, бо Олена категорично відмовилась іще хоч когось народжувати. Уляна занурилась у роботу і в хатні турботи. Життя не таке вже й погане, якщо отак сісти й подумати собі. Бо як почати дуже розмірковувати, то…