ЗАБОРОНЕНА ЛЮБОВ

Життя помаленьку котилося звичною дорогою часу: рани від війни гоїлися-затягувалися, відлунюючись зранених душах і розтерзаних-поранених тілах учорашніх бійців.

3.

Біда прийшла непокликаним болем, відізвалась гірким розчаруванням, пекла-випікала тавро на всьому житті Тетяни: захворіла молода жінка на туберкульоз. Не змогло тендітне тіло захиститися на роботі – слабка вона була, непристосована до сільського життя, поранення далося взнаки – підхопила хворобу, як порожню торбу вітер, і позбутися цього горя не змогла. Та ще й проявилась недуга через відкриту форму. Вердикт лікарів був жорстоким: жити з дитиною в одному будинку не можна, потрібно термінове відселення.

Володька якось мляво на все реагував: не підтримував Тетяни, не захистив її, не лікував: усе бідкався, що грошей немає. Найкраще, що він зробив – це віддав дворічного Миколку своїй мамі. А Тетяні придбав маленьку похилену хатинку на краю села, що губилася в широкій леваді біля річки, куди й люди не ходили.

Невдовзі на його обійсті зʼявилась груба й дебела Валька, яка хрипкуватим голосом кликала курей:

– Утю-тю-тю-тю! Тю-тю-тю-тю!

Валька вправно сновигала подвірʼям, порала худобу, витираючи червоні від холодної води руки об картатий фартух, що був ознакою неабиякої ґаздині, і прикрикувала до Володьки:

– Швидше неси воду! Корову потрібно напувати, бо череду вже пасти женуть! Володко, рухайся, ще кури вигнати потрібно, а мені вже сапати на поле! І твинчик десь свій не знайду! Ти не
видів?

Точніше, Валька в його житті зʼявилася ще раніше, ніж на подвірʼї, і гострим шилом колола його:

– Та коли ти її вже позбудешся, Володько?

Заглядала вимогливо в очі, весь час допитувалась, учепившись у молодого чоловіка, як «бабині воші», і не відпускала. Бо так уже припав їй той Володька до серця, а ще й хлопців обмаль було, з війни не повернулись. То вже не мала втрачати Валька свій єдиний шанс, що, може, буває раз у житті.

4.

Ріс Миколка в бабусі з дідусем, не знаючи ні батька, ні неньки. Батько влаштовував особисте життя, пропадав на роботі й не мав часу на синочка.

А Тетянка, за таємною змовою зі свекрухою, вночі пробиралася, понад річкою, ледь помітною стежиною, до будиночка свекра й жадібно припадала до запиленого віконця, вдивляючись у світлицю, з підвішеною до стелі люлькою.

Свекруха, стомлена важкою щоденною працею і доглядом за маленькою непосидливою дитинкою, не спала, насторожено прислухаючись до темноти й дожидаючи знайомого обережного стуку в тонку шибку вікна. Почувши умовний сигнал, жінка брала малого на руки й підносила до вікна, де біліло змарніле та виснажене хворобою обличчя Тетяни.

Молода мама дивилася невідривно на свою дитину, з якою її розлучила чи то зла доля, чи люди. Серце, сповнене пекучого болю й туги, гостро щеміло в розтерзаних грудях, і вона тихо плакала, непомітно змахуючи сльози блідою рукою, запахуючи старий зношений твинчик, що дістався їй від свекра.

Свекруха бавилася з Миколкою, хотіла, щоб він усміхався, щось говорив, а невістка нехай милується дитинчам хоча б через скло. Набавившись, через якийсь час Тетянка підходила до дверей, та свекруха нишком передавала їй клунок з їжею.

Потім, розбита і зневірена, як підбита птаха, поверталася Тетяна до своєї самотньої хатини, у якій пахло пусткою і смертю.

Якось не дочекалася стара знайомого стуку. Не прийшла Тетяна і наступного дня. Надвечір прийшов Володька, дивився якось винувато на матір, знав, що батьки звинувачували його в байдужості й відстороненості від долі сина та дружини.

– Немає Тетяни, в Одесу вчора відвезли, до туберкульозного диспансеру. Знайшли її в леваді на стежці. І клунок біля неї був, але пустий, собаки, напевно, зʼїли те, що там було. А хустина, мамо, здається, твоя?

– Моя, то й що? Як ти жінці, яку привіз здалеку і в якої тут немає жодної живої душі, щоб пригорнула її, навіть кусень хліба і корячок молока пожалкував. Кинув її, як собаку безпритульну, в холодній закинутій хаті, а тепер прийшов мені ще й докоряти? А Миколка як? Чи хоч раз обійняв свою дитину, приголубив? Добрим словом мовив? Мовчиш? Еге ж…

Батько похмуро дивився на сина, притискаючи онука до себе, і мовчав. Ганнуся його все сказала, що додати до цього всього?

5.

Так і ріс Миколка у бабусі з дідусем, прикрашаючи їхню старість і знаходячи притулок собі в їхній любові та піклуванні.

Коли почалась школа, мачуха дозволила Володьці взяти Миколку до себе. Звідси до школи було ближче, та й батьки чоловіка вже не дуже добре почувалися.

І почалось нове життя для хлопчика, наповнене кривдою та нелюбовʼю мачухи з її постійними доріканням і зовсім не прихованою злістю.

– Чого дарма хліб їси – іди вправляйся! Ач, розсівся, ледащо таке, як і твоя мамця. Руки зі сраки виросли – нічого робити не вмієш!

Незлюбила люто малого Валька, та й своя донечка вже в них з Володькою була. Ніхто ніколи, окрім бабусі, не приголубив його, не притулив до себе. Не відчув він сили батьківської і захищеності, яка так потрібна малим дітям. Ніхто не ділився з ним своєю любовʼю, яка ростить дитячі крила і дозволяє виявлятися на повну в дорослому житті, бути щасливим у сімейних стосунках.

Любов і захищеність – найбільші дари, що їх діти отримують лише через батьків. Ніхто інший сповна не наповнить порожні чаші, і тоді, вже дорослі, такі діти стають вічними подорожніми на шляхах життя, прагнучи любові від чужих людей, стають залежними від їхніх подачок, які ця людина, як жебрак милостиню, вимолює, поступаючись собою.

Минали роки…

Виріс Микола гарним парубком, отримав шоферські права і став до роботи в колгоспі, возив голову господарства.

На доброму рахунку він був, бо справний і сумлінний до різних завдань, руки мав золоті. Та іноді накочував на нього сум, і не розумів парубок, що це з ним коїться.

Цей сум виливався в тугу, яка горіла пекельним болем у нього всередині. В такі хвилини хотілося плакати, кричати, позбутися цього нестерпного болю. Через деякий час усе ставало на свої місця, і життя, як гірська ріка, яка в негоду зносить усе на своєму шляху, а потім перетворюється в мальовничий спокійний струмочок, поверталося у свою звичність.

Микола непогано заробляв, але мачуха все до копійки забирала і в шафу ховала, замикаючи на ключ. Ключ той при собі носила весь час, навіть спала з ним, почепивши на мотузку. А потім і взагалі почала його зарплату отримувати в колгоспній касі, наголошуючи, що Микола зайнятий і не зможе прийти.

6.

Одного разу Микола їхав у колгоспних справах і проїжджав повз школу. Уроки закінчились, і школярі веселою зграйкою, як пташенята, висипали на шкільне подвірʼя. Малі бігали, бавлячись у квача, кричали, кидалися портфелями, штовхались чи щось доводили одне одному. Серед цього шкільного гармидеру виокремлювались школярки старших класів, що неспішно йшли додому. Одна з них – чорнява, струнка, із сонячною усмішкою – відразу привернула увагу Миколи. Він навіть зупинився на пішохідному переході, що вів від школи, і невідривно спостерігав за дівчатами, але бачив лише одну. Це була Надійка.

Згодом Микола почав до Надійки залицятися, на посиденьки приходив. Але жодного разу навіть жмені «Рачків» не приніс. Подруги вихвалялися, показували шоколад «Оленка» та частували «Червоним маком», сміючись запитували:

– А що тобі твій Микола приніс? Скупий він у тебе…

Надійка слухала подружок і мовчала. Її також гнітило це непорозуміння, адже так було заведено, що хлопець, який залицяється, приносить смаколики! Але запитати про це напряму в Миколи Надійка не наважувалась.

Та хлопець і сам відчував себе не у своїй тарілці й мовчки страждав від свого становища.

Якось ця розмова таки відбулась. Надійка наважилась і, чарівно усміхаючись, трішки з кокетством запитала:

– Можливо, чимось почастуєш мене сьогодні? Он у магазин товар привезли. «Киць-киць» є свіжий! А ти любиш цукерки? Я люблю…

Обличчя Миколи раптом стало чужим і холодним, відстороненим. Він якось зіщулився, зменшився і став схожим на маленького покинутого хлопчика, нікому не потрібного.

Надійка вражено дивилась на Миколу, дивуючись його переміні й розуміючи інтуїтивно, що вона поцілила в глибоку рану гострим шилом і йому нестерпно болить. Більше про це не говорила, лише коли побрались і мачуха почала вимагати після весілля всі подаровані гроші, Надійка дізналась правду про життя Миколи.

Мачуха й тут захотіла «повернути належне».

– Чужі люди сміються з мене, кажуть, діти тобі не довіряють грошей, не віддали здарованих!

Ось тут правда й вилізла: і про дитинство, і про втрачену назавжди маму та тугу за нею, хоча, окрім старої світлини і спогадів від бабусі, у Миколи не залишилось нічого на згадку про маму. Навіть могили не було, бо Таня зникла назавжди, як та зірочка, що погасла на величезному небокраї, розчинившись у непізнаних глибинах Всесвіту. Відвезли її до обласного центру та й з кінцями: ні звістки, ні тіла…

Епілог

Микола та Надія проживуть разом довге життя. Їхній сімейний корабель завжди рятуватимуть від штормів і негоди Надійчине добре серце, чуйність, веселий норов та тонкий гумор. І Миколине вміння бути щирим та все лагодити своїми руками, дбати про сімʼю, бажання триматись тієї пристані, до якої колись причалив. Вони народять і виховають двох красивих дітей: хлопчика й дівчинку. Втішатимуться, маючи шість онуків і пʼятеро правнуків. Життя не буде до них лагідним, але вогник любові, як маяк у бурхливому морі, завжди вказуватиме правильний
напрямок.

Якщо ти спрагло прагнеш любові, то тобі обовʼязково зустрінеться той, хто буде вчитися віддавати свою любов, щоб оживити твоє спрагле джерело. А твоя душа проходитиме свій урок: навчитися наповнювати своє джерело самому, щоб було чим ділитися. Твої діти завжди виявлятимуть твій спраглий дитячий голод, щоб ти зміг стати дорослим. Стати тим батьком чи мамою, які дають дітям і любов, і безпечний простір, щоб дитячі крила були міцними…