ЛІЛІАНА І ЮЛІАН

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

31 липня 13:15

Джерело: Газета «Найкращі жіночі історії»

Історії з життя

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Чорна кицька перестрибувала з полиці на полицю, винюхуючи якусь давню мудрість у книжках. А втім, там збоку, на окремій висунутій поличці, стояв для неї корм. Ось чому Нічка так любила туди застрибувати.

Чорну кицьку дуже хотіла саме Ліліана. Дівчина довго випрошувала в батьків домашню улюбленицю, але її періодичне ниття щоразу зазнавало фіаско. Врешті, одного майже листопадового вечора юнка прийшла додому не сама – з-за пазухи теплого пальта вийняла мокре і нещасне котенятко, чисто чорне, без єдиної плямки.

Малу знайду, якій було хіба що кілька місяців, вона відібрала в якихось хамовитих хлопцурів. Йшлося про те, що ті дебіляки шукали чисто чорного кота, аби провести ритуал напередодні ірландського Самайну, чи, як у нас кажуть, Гелловіну. (А може, й виплюснути на когось свою неконтрольовану агресію під виглядом ритуалу, хтозна.). Вони вже виманили з підвалу оту чорну кицьку і мали намір вчинити над нею ритуальну наругу, перемотуючи скотчем лапки. Але обставини склались так, що Ліліана опинилася там, аби врятувати бідне створіннячко.

Батьки були не в захваті від того чорного клубочка з побабченим і брудним хутром. Але принесли з комори велику коробку, застелили в неї старий плед і запропонували: нехай уже побуде в коридорі. Котенятко нагодували сосисками і молочком – а їло воно, як за себе кидало. І все ж найближчим часом тваринку належалося віднести до ветеринара, обробити від паразитів, можливо, вакцинувати, ретельно оглянути. Зрештою, зістригти ковтуни і вичесати. Ліліана погодилась усе це зробити й оплатити послуги ветклініки своїми відкладеними грішми.

– Ти ж хотіла нові черевики?.. На них майже рік відкладала гроші! – поцікавилась мама.

– Черевики почекають. Або й не треба мені тих черевиків – у таких половина міста шморгає! А я не люблю «інкубатора», – гонорово сказала Ліліана, бо хотіла будь-що залишити котенятко вдома.

За кілька днів котенятко вже було більше схоже на тваринку, а не на помпончик від зимової шапки. За кілька місяців воно підросло, стало називатися Нічкою і зголосилося бути асистенткою Ліліани в підготуванні до переглядів. А навчалась Ліліана у крутому коледжі, багато малювала і фактично увесь час тільки те й робила, що практикувала нові техніки, опановувала комп’ютерну графіку і прагнула бути такою ж крутою, як Владислав Єрко.

А ще Ліліана дико абстрагувалась від свого значно меншого брата Юліана, народження якого сприйняла як особисту поразку. Чомусь. Чи то було в дівчині закладено гримучі дози егоїзму, чи батьки не надали цьому питанню належної уваги… але менший братик Юліан став для неї постійною нагодою для знущань і принижень. Важко собі навіть уявити – така любов до якоїсь підвальної кицьки і така майже чортівська ненависть до рідного братика.

Але так воно й було. Юліан не мав права торкатися Нічки, бавитися з нею – хіба що погодувати, коли Ліліана забувала. А що котові скажеш? Він же всіх любить! Тому Юліан вдавав, що кицьки не любить, а сам «відривався» з тваринкою, коли старшої сестри не було вдома. Ну, як «відривався» – бавився з кицькою, жмунькав її, перевертав і дозволяв їй дряпати собі руки.

До того ж Юліан характером вдався до дідуся – змалечку зростав таким самим терплячим, толерантним, добрим. Тобто батькам і не треба було особливо докладатися до виховання маленького Юліанчика, аби він розумів премудрості належного поводження вдома і між людьми. Це найдужче дратувало бунтарку Ліліану. А ще, либонь, і той факт, що батьки намагались нав’язати доньці братика: мусила з ним сидіти, колисати, водити в ту саму художню школу, до тих самих вчителів. Бувало й таке, що якась вчителька порівнювала їхні характери, і завжди не на користь Ліліани. Хоч юнка була надзвичайно здібною і працьовитою, але в мистецтві дипломатії ганебно програвала своєму меншому родичеві.

Завше після таких порівнянь Ліліана влаштовувала Юліанові хатню тиранію. Не в присутності батьків, а так – коли випадала нагода. Одного разу Ліліана відгамселила брата за те, що той «з’їв її тістечко», хоч це було відвертою брехнею. Малий Юліанчик, якому тоді ледве виповнилось свм рочків, ніколи не дозволяв собі зайвого – ні брати, ні говорити, навіть думати. А Ліліана шукала нагоду визвіритися на нього. Та ще й за те, що сприймала його як зайвий баласт, яким треба опікуватись, а не як рідного.

Пригадує, батьки запитували восьмирічну доньку, чи хоче вона братика або сестричку. Ліліана вже тоді категорично протестувала проти інших дітей у домі. Вона з пелюшок (чи, як тепер кажуть, із памперсів) зростала малою егоїсткою. Але хіба ж тоді сприйняли батьки той факт, що восьмирічна дівчинка говорить серйозно?! Вони вже жили в очікуванні другої дитини, а свою старшеньку готували провізорично: от буде ще хтось, і ти змиришся, та ще й допомагатимеш виховувати… Вони наче й не знали, який геній сидить у душі їхньої Ліліаночки.

Про те, що Ліліана відлупцювала братика за тістечко, яке сама ж і зжерла, малий не сказав батькам. Ні, не через страх перед сестрою – він вважав, що майбутньому чоловікові не личить виказувати свою слабкість і скаржитись, особливо батькам. Незважаючи на паскудний характер Ліліани, братик любив її, бо то ж рідна, та ще й старша… і ніколи не відчував такої любові навспак.

Ці знущання відбувалися не раз і не двічі, та щоразу – з якоїсь іншої надуманої причини. Юліан мовчав і терпів, Ліліана ставала все жорстокішою.

Що ще може вразити і здивувати 15-річну самовпевнену юнку? Симпатія? Не вгадали! Успіхи в рисуванні й дизайні? Також ні! Очевидно, якісь нові переживання, які тримають думки в полоні або й примушують діяти ірраціонально, тобто нерозумно.

Одного осіннього вечора, майже за рік після того, як Ліліана знайшла Нічку, запросили її подруги на ворожіння. Не якесь там дитячо-підліткове, а на таке серйозне, із наслідками… Була одна умова: треба прийти у всьому чорному. Ліліані й перевдягатись без потреби. Вона й так завше ходить або в чорному, або в сірому. А ще й сама брюнетка із натяком на східні риси. (Кажуть, хтось у родині таки був звідти, бо ж генів пальцем не розмажеш!)

Отже, після тих ворожінь Ліліана стала ще жорсткішою і навіть жорстокішою. Сиділа за мольбертом і згадувала, як дівчата у стані трансу чи під гіпнозом говорили про свої бажання. Щоправда, власного бажання Ліліана так і не пригадала. Промайнуло, наче сон, який не могла пригадати. А питання це нуртувало і не давало спокою. Тому вирішила довідатись у найближчої подруги, чи не єдиної довіреної особи, яку звали майже так само, але Лілією.

– Натякни, чого я тоді набажала на тому сеансі? – зателефонувала до подруги, аби закрити гештальт із тим ворожінням. Нічка грілася на колінах, але працювати не перешкоджала.

– Ем… – Лілія театрально тягнула павзу, але на це, очевидно, була причина, – після того, що ти сказала, ми всі офігіли і так мовчали до кінця ворожіння…

– Що такого я могла сказати? – суворо і навіть трохи роздратовано допитувалась Ліліана.

– Чесно кажучи, я би не повірила, якби сама не почула… – зволікала Лілія.

– Кажи вже, якщо ти мені подруга, – урвала Ліліана.

– Ти сказала, що бажаєш смерті своєму братові… – і пролунали короткі гудки.

О, на маєш! Що сказано, те сказано! Аби рідні не довідались! Але Лілія не вибовкає, бо вона додому до Ліліани не приходить. Та й батьки не знають, з ким їхня доця приятелює. А що Юліан? Та воно мале-дурне, тільки до школи пішло, зовсім ще дитина. Ну, але ворожіння, та ще в таку темну пору, – то нагода розвіятись і пережити нові емоції! То ж несерйозно!

Забулось Ліліані про це ворожіння на довгих десять років. Усе у їхній родині було добре. Юліан саме одержав атестат про неповну середню освіту і збирався вступати до того самого крутого коледжу, який колись закінчила його сестричка. До речі, про неї він завжди казав «сестричка» і перед усіма дуже хвалив. А це Ліліану страшенно бісило! Бо вона ж особливо нікого не хвалила, але от її братик, її солоденький і добре вихований Юліанчик завжди і всюди стояв на першому місці…

І от одного літнього спекотного дня до їхньої родини зателефонували з поліції і повідомили, що Юліан М. зірвався з даху і загинув. Навіщо йому треба було туди лізти? Що він робив на тому даху? То вже потім з’ясувалось, що був із друзями і якоюсь дівчиною, що там, на самому краєчку, росла якась квітка волохата, і дівчина попросила ту квіту їй дістати… Поліз і так по-дурному зірвався.

Батьки шоковані – не те слово. Батьки вбиті, вони осиротіли за день. Коли б то Юліан хворів чи народився калікою, усе було б логічно. А так – молодий, здоровий, гарний парубок, із такими перспективами, так добре вихований, такий обдарований… І немає більше Юліана.

– Немає більше в тебе братика, доцю, – ледве спромоглась промовити мама.

Ліліана мало не випалила, що це ж логічно… Не було на її обличчі навіть найменшої хмаринки жалю, співчуття чи болю. Сперла все на те, що має пакувати речі на пленер в Карпатах.

– Ліліано, які Карпати, доню? Ми ж маємо поховати нашого хлопчика! Юліан – твій братик! – так страшно було матері вимовляти ці слова, бо й сама в них ще не вірила.

Нічка ходила по хаті, жалісливо нявкотіла – певно, шукала Юліана і не знаходила. Ліліана нервово смикала плечима. Вона з маленької не вміла і не любила когось обіймати, жаліти, навіть висловлювати співчуття і розуміння. Тому на мамині слова Ліліана змовчала і пішла в кухню по свої улюблені нагетси. Щоправда, вона десь вичитала, що ця страва має український відповідник – ламники, але то ніде не підтверджено. Зрештою… таке сталося, що не до культури мовної тепер якось, знаєте… а їсти хочеться завжди.

Юліан загинув, але Ліліана жива. Вона вже чотири роки живе з одним сердешним кавалером, який терпить усі її вибрики, карколомні ідейки, задуми і втілення, а особливо емоції, які потім виливаються у крутезні проєкти. Так, з Ліліаною капець як складно жити, а ще складніше її любити, але вона – дівка пробивна і тямовита, завжди притомна і не розкидається емоціями. Завдяки своїй працьовитості Лімана добре заробляє і все чудово контролює. Батькам про свого сердешного сказала тільки на похороні брата. Ще один шок. Тато відвів Ліліану вбік і поцікавився:

– Доцю, а хто то такий з тобою приперся? Він не з нашої родини.

– То мій… гм… ну, чоловік! – Ліліана підбирала потрібне слово, хоч і сама до кінця не вірила у ці стосунки.

– Овва! І давно ви вже одружені? – татові брови заворушились і полізли на чоло, як ластівки.

– Та десь так чотири роки приблизно…

– О, а ми нічого про це й не знали… – здивувався тато. – Чи то тепер така мода в молодих?

– Така мода, тату… Навіщо вам знати? Це ж моє життя!

Того дня батьки Ліліани зрозуміли, що разом із сином поховали й родинні почуття до Ліліани. Хоча ні, вони, навпаки, мали намір триматися за ці родинні стосунки. Не казали: «А хто ж їм у старості подасть склянку води?» Бо дуже сподівалися на Юліанчика…

І все «перегралося» на 40-й день після його трагічної загибелі. Юліан почав вчащати у сни батьків. Татові снився, то зовсім маленьким, то вже таким, як перед загибеллю – ніколи не снився пацанятком чомусь. Мама завжди спілкувалась із сином якраз таким, яким Юліан не міг чи не хотів наснитися татові. Але факт: син залишився з ними на якомусь дуже тонкому рівні, хоч фізично уже був на правді. А ще батьки порозвішували в кухні його дитячі малюнки, приклеївши скотчем до плитки.

Ліліана могла по пів року не контактувати з батьками, і це її зовсім не бентежило: спирала все на «багато роботи», на ненормований графік, на те, що вона занадто доросла. Своєму сердешному не дозволяла спілкуватись із батьками без власної присутності, аби не бовкав зайвини і навіть щоб не думав їх там у чомусь переконувати чи втиратися до них у довіру. А коли й приходила в гості до батьків, то говорила сама, а «чоловік» збоку лише підтакував і під’їдав смачні страви. І відразу йшла, коли батьки починали згадувати Юліанчика. Тобто навіть не згадувати, а переводити стрілки розмови на синочка. А він увесь час був присутній і зазирав сестрі у вічі. Тепер, коли його молоде тіло вже не ходило по землі, він знав справжню причину своєї загибелі. Батькам цього ніяк не міг сказати, та й чи треба?! А сестрі «відповів» самим лише поглядом. І Ліліана все зрозуміла на отому самому тонкому рівні – без слів. Тільки сердешний нічого не чув і не відчував – наминав пиріжки.

Може, саме тому Ліліана й не любила приходити до батьків – навіть після загибелі брата вони його любили ще більше. А вона, як завше, була доброю, але… якоюсь некерованою, дикою, чужою, а тепер уже й дорослою.

Отой сердешний ледве вмовив свою кохану Ліліану не робити аборт. Хоч вона складала такі плани на рік прийдешній! Аж раптом довідалась, чому їй так погано, чому настрій до сраки, а все хочеться похерити і кудись гнати самій від себе. І то ж треба, аби тієї ночі їй наснився Юліан – він так радів уві сні, так плескав у долоні й танцював, що Ліліана аж прокинулась посеред ночі. Навіть пристаркувата Нічка сполошилась.

То от через що радів її менший братик, той малий гівнюк, якого вона бавила і терпіла! Хотіла б його дістати, але ж він – у її думках! Уже не вдасться його фізично накопати, покарати, залякати, збрехати щось батькам… Він тепер зовсім молодий і такий, яким Ліліана запам’ятала його за три дні до загибелі.

Юліан дав зрозуміти сестрі, що знає справжню причину свого короткого життя – вищі сили розповіли йому про те ворожіння. Люди кажуть, що то все дурниці! А йому тепер достеменно відомо: такі «розваги» з потойбіччям не минають безслідно!

Та що там довго розказувати? Батьки постарішали того ж дня, коли не стало їхнього Юліанчика – стали геть-чисто немічними. Мама щось часто почала хворіти, а тато рятувався роботою і втікав від туги за сином. Внука вони таки дочекалися. Назвали його Юліаном. І прожив той хлопчик лише три дні – якось так раптово померло немовлятко. Кажуть, від неправильної вакцини. Але бабця була переконана: не варто було називати іменем загиблого, невже мало чоловічих імен на світі?

Ліліана довго не розпачала – вона ще була занадто слабкою після пологів, аби все це перетравлювати емоційно. Її сердешний цілими днями курив на балконі, а бабця з дідом, які знову стали просто батьками-сиротами, організували розкішний похорон своєму внукові. Тепер на цвинтарі було дві таблиці з таким самим іменем.

Ну чому все це так сумно, аж за край? Чому молоді й здорові помирають, а старі живуть? Ця життєва філософія найменше цікавила Ліліану. Вона вже подумувала про те, аби покинути свого сердешного – не хотіла більше інтиму з ним, а також інших вагітностей.

Ліліана знову повернула у свій гардероб чорний, сірий і темно-синій одяг. Довкола неї були всі інші барви, а сама вона, як і тоді, студенткою, сувора й недосяжна.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн