СВІТАНОК ЧИ НІЧ – ВИБИРАТИ ТОБІ

Олеся хотіла йти вчитися, а потім працювати. Але Артем не бачив у тому сенсу.

«Дружина має гарно вдягатися, стежити за собою і радісно зустрічати чоловіка з роботи. Хоча… світанок чи ніч – вибирати тобі», – сміючись, говорив він, загортаючи її в обійми, виціловуючи личко.

І вона робила все, як він хотів. Вечорами зустрічала чоловіка – наповнена свіжістю й оповита прохолодою (Артем працював допізна, прагнучи задовольнити будь-які забаганки молодої дружини). Сервірувала стіл ножами й виделками (щоб було «як у ресторані»). Готувала вишукані страви (для цього купила «Велику кулінарну енциклопедію»). Стелила дорогу постіль на ліжко і намагалася розслабитися, коли Артем хапав її на руки та ніс до спальні.

Намагалася. І розслаблялася. І вважала, що щаслива, тому що іншого не знала. Тільки чи кохала?

Так бігли роки.

Він – весь у роботі. Вона – у створенні затишку. І в мріях про дітей – обоє. Ходили до лікарів. Обстежувалися. Ті говорили, що здорові. Обоє.

Двічі на рік їздили на курорти. Удвох.

Відвідували храм, ставили свічки й просили діток. Обоє.

Тільки Господь дітей не посилав. Щастя було, але не те, про яке мріяли, обоє.

Їй було тридцять п’ять, коли його не стало: знічев’я обірвався трос, вертикальна щогла розбалансувалася, баштовий кран перекинувся, кабіна оператора впала на бетонну плиту, гепнула і сплюснулася…

Артема ховали в зачиненій труні. Можливо, тому вона не відчула всього жаху, що сталося. Не усвідомила, що відтепер вона ніхто: без закінченої середньої освіти, без досвіду роботи, без віри в майбутнє…

Приїхали батьки. Покликали в село, додому.

Поїхала. Впряглася в роботу. Вдягнулася в куфайку й калоші. Тіло запротестувало – забажало ванни, босоніжок і асфальту.

Подякувала батькам і повернулася до міста.

***

На певний час готівки вистачало: Артем складав купюри в порцелянову цукерницю – збирав на чергову поїздку до моря. Жінка цих коштів не чіпала, користувалася тими, що залишилися на спільній банківській картці. Але після сплати чергових комунальних платежів у серце постукала тривога.

Потрібно було шукати роботу.

Почала обдзвонювати відкриті вакансії в інтернеті. Першим було запитання: «Чи є у вас досвід роботи?», а після її негативної відповіді обіцяли: «Ми вам зателефонуємо». Обіцяли. І не телефонували…

Та, врешті-решт, їй пощастило. На овочевій сортувальній базі потребували працівниць. Без досвіду роботи. Без освіти. Робота ненормована, але з вихідними.

На свіжий манікюр надягли гумові рукавиці. Ладну фігурку обперезав гумовий фартух. Шовковисті локони запхали під сірий очіпок. Ноги гули, руки нили і до кінця зміни відмовлялися підіймати ящики з відібраними від гнилі овочами. Так тривало понад рік.

Інколи зміни затягувалися, якщо надходили значні замовлення, обмежені термінами виконання. Жінка від понаднормової роботи не відмовлялася – за таку гарно платили, та й у стінах порожньої квартири можна було менше перебувати. У стінах, які на неї тиснули. Нагадували про минуле. Примушували картати себе за те, що чоловіка не цінувала, не дорожила ним, дозволяла надмірно працювати. А ще за те, що не кохала…

Такі думки, хоч де б була, боляче терзали душу. Та на роботі було легше – увага зосереджувалася на спритності, якісті і результати.

***

Того дня наприкінці зміни зупинився конвеєр – не витримав темпу навантаження. Викликали ремонтного майстра. Прийшов Максим – він був черговим. На керамічну підлогу поставив валізку. Витягнув і розмістив «за рангом» інструменти. Засвітив ліхтар і поліз під завмерлу стрічку несправності шукати.

У цей час Олеся несла наповнений гнилятиною ящик, не дивлячись під ноги, втомлено прямуючи до сміттєвих баків. Раптом нога наступила на розвідний ключ, той поїхав по керамічній підлозі, гумові шльопанці зачепилися за край валізки, нога підвернулася – і тіло гепнулося на підлогу, перекинувши ящик з гнилим непотребом на себе.

Голова Максима вигулькнула з-під стрічки, повернулася до Олесі, кутики губ поповзли догори – і… приміщенням розлігся регіт.

З очей жінки бризнули сльози. Їй було не стільки боляче, як тужно. Весь негатив, увесь смуток, який дрімав у зачинених комірках її свідомості, наче вивільнявся й потік сльозами, відмиваючи сумління від пелени страждання.

Максим підхопився, підскочив до жінки й заходився струшувати гниль з її плечей, грудей, з обличчя. Після закінчення роботи він провів Олесю додому. Піднявся випити кави. І залишився…

***

Максим виявився чоловіком рукастим, веселим, але… питущим. Основним у рішенні Олесі залишити його в себе була впевненість у тому, що так змушує її вчинити доля. У пам’ять про чоловіка. Як це для неї робив він: оберігав, турбувався, підтримував. Затим Максим з гуртожитку переїхав до її квартири.

Час від часу пиячив, приводив у квартиру друзів, але з дому нічого не виносив, за що жінка була йому особливо вдячна. Інколи їй терпець уривався. Тоді Олеся збирала Максимові речі, пакувала інструменти, згромаджувала все те в коридорі та вказувала на двері.

Той плакав, падав на коліна, обіймав їй ноги і удавано терзався. Але наставала субота, і вона з острахом чекала його ранкового повернення. Чекала й не виганяла. Все зносила як кару. Як покуту. Як справедливе покарання за те, що свого чоловіка не кохала.

***

Так пропливали сірі будні. В очікуванні чергових субот, що закінчувалися його слізним каяттям і її безнадійним пробаченням. Єдиною втіхою було відвідування кладовища. Коли ставало зовсім непереливки, Олеся купувала коробочку зефіру в шоколаді, наливала в термос трав’яного чаю, сідала в міський автобус і їхала до кінцевої зупинки, яка в неї асоціювалася з кінцем життєвого шляху.

Того разу все було, як завжди. На дощатій лавці – розкладений зефір (частина якого лежала на могильному помості). В одному з паперових стаканчиків парував трав’яний чай (тоді як інший стояв біля зефіру).

На лавці сиділа вона, дивилася на світлий чуб на пам’ятнику, на очі, що пускали бісики, і пошепки… ні, не жалілася – розповідала.

У будні дні автобуси ходили рідко, зазвичай не більше двох на годину. Запізнюватися не хотілося. Жінка піднялася й швидко почимчикувала до зупинки, але вже на підході побачила жовту пляму, що віддалялася від неї в бік міста. Тож зупинилася й перевела подих, збагнувши, що спізнилася.

Та виявилося, що із запізнілих вона тут не одна. На автобусній зупинці сидів огрядний чоловік. У куртці, джинсах і кросівках. З барсеткою через плече.

– Ну ось, а говорять, що спізнюватися – до невдачі. Але з такою приємною співрозмовницею час разом провести – лише на радість, – засміявся той, побачивши Олесину розгубленість.

– Краще б ми з вами час разом в автобусі проводили, – різко відрубала жінка, переводячи подих.

– За пів години ваше бажання здійсниться. А зараз пропоную познайомитися. Степан. А як звертатися до вас?

– Олеся… – жінка простягнула руку, яку Степан потис обома своїми.

Розмова полилася сама собою. Він починав – вона підхоплювала. Вона перестрибувала на інше – продовжував він. Час збігав, а теми не закінчувалися.

Прийшов порожній міський автобус.

– Мадам, карету подано, – сповістив новий знайомий, галантно підсадив її за лікоть, заскочив сам і повів до задніх місць.

Автобус загарцював на приміській дорозі, підскакуючи на ямах та вибоїнах. Їх трясло й кидало, вони охкали й весело сміялися, але на передні місця не пересідали. Поступово простір заповнювався людьми. Пасажири заходили й виходили, а вони наперебій розповідали одне одному цікаві історії з власного життя.

– Мені на наступній виходити, – повідомила вона, давлячись сміхом від його чергового жарту.

– Пропоную випити кави з шоколадом, – сміючись, запропонував він. – І погодувати руду білку в парку.

– Годуватимемо шоколадом з горіхами? – усміхнулася вона, відчуваючи, як бліднуть нотки веселості в її голосі

Свідомість враз намалювала образ нещасного Максима, за яким мусила наглядати, підтримувати і турбуватися. Мусила нести свій нелегкий хрест. У пам’ять про чоловіка, якого не кохала.

– Прощавайте, Степане, бажаю успіхів!

– До побачення, Олесю! Я знаю, ми зустрінемося… – він ще щось говорив, але вона його не чула, винесена стрімким людським потоком із зіву переповненого автобуса.

Нерідко після тієї зустрічі, лежачи суботніми ночами в холодному ліжку й чекаючи на повернення нетверезого Максима, жінка згадувала яскраві моменти, що подарувало їй життя, змусивши спізнитися на приміський автобус.

З плином часу подія втратила реальність, загорнула спомин пеленою сну й перетворила на казку, де добро перемагає зло…

***

Так пробігали тижні, місяці, роки…

У двері стукав сороковий день народження Олесі. Свято припадало на чергову п’ятницю, а оскільки сорокові роковини святкувати не радять, жінка вирішила, що посидять скромно. Удвох. Вона
й Максим.

З обіду відпросилася з роботи. Заскочила до супермаркету по торт і заметушилася в кухні, готуючи улюблену Максимову рибу, запечену під овочами, смажену качку з яблуками на подушці з розсипчастої гречки, його вподобаний салат «Мімозу» і мудруючи над тим, чим би ще здивувати свого єдиного гостя.

Стрілки годинника невпинно підбиралися до шостої. Потім до сьомої. Восьмої, дев’ятої…

Максим не йшов. Вона набрала його номер. Мобільний не відповідав. «Свято закінчилося, не встигнувши початися», – жінка гірко усміхнулася і почала прибирати зі столу.

Максима не було всю ніч. Олеся лежала в ліжку, ковтала сльози й переглядала картинки, які у хронологічному порядку малювала її свідомість.

Ось вона, юна й недосвідчена, стає дружиною Артема, щоб не засмучувати батьків. Відмовляється від навчання і погоджується хазяйнувати вдома, щоб не ображати чоловіка. Терпить поряд із собою п’яницю – як покарання за те, що не вберегла людини, яка її по-справжньому любила…

Раптом у мізках з’явилося запитання: «Чи не час покінчити з життям, у якому вибір робить не вона? У якому за неї вирішують інші?»

Але перед тим треба сходити на кладовище і востаннє попросити вибачення в чоловіка.

За те, що не кохала…

***

І знову все було, як завжди.

На дощатій лавці – розкладений зефір (частина якого лежала на могильному помості). В одному з паперових стаканчиків парував трав’яний чай (інший стояв біля зефіру). На лавці сиділа вона, дивилася на світлий чуб на пам’ятнику, на очі, що пускали бісики, – пошепки просила вибачення й тримала раду: як краще їй піти з цього життя?

Кинутися під машину – судитимуть невинного водія. А його ж за що?

Стрибнути з мосту – де впевненість, що розіб’ється й не стане калікою?

Напитися снодійного – в аптеку потрібен рецепт. А це лікарня, купа аналізів.

Затягнути на шиї мотузку? Але ж яким спотвореним буде її обличчя!

Ні, мабуть, ще не час.

Жінка підвелася й побрела до автобусної зупинки, але вже на підході замиготіла жовта пляма, що віддалялася від неї в бік міста. Спізнилася! Як недоречно вона спізнилася!

Важко зітхнувши, Олеся опустилася на лаву. За мить її накрила чиясь тінь. Жінка підвела очі й побачила огрядного чоловіка. У куртці, джинсах і кросівках. З барсеткою через плече.

– Вітаю, несподівана втікачко! – радісно засміявся чоловік, вмощуючись поряд. – Я знав, що ми обов’язково зустрінемося!

– А ще вип’ємо кави і шоколадом погодуємо білку? – підхопила Олеся, на душі якої раптом стало спокійно й затишно.

– Якщо шоколадом, то з лісовими горіхами, – закінчив Степан і накрив її руку своєю.