ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
143Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Помирала Наталка довго… Мучилась понад рік… І майже весь цей час марила… Десь з десяток разів за той час кликали рідні до неї священника – жінка сповідалась і причащалася ще за свідомості, але полегшення не було.
Коли майже перестала розмовляти, ніби в забутті часто кричала – страшно, навіть несамовито: «Пусти, пусти, Петре, відпусти… Не муч…». Після тих криків просила покликати до неї Софію, доньку покійного її чоловіка, того самого Петра…
Може, і прийшла б Софія до мачухи, але вже більш як десять років жінка жила й працювала в іншій країні, і ніхто з родичів, навіть рідна сестра по батькові, Наталчина і Петрова донька Галина не знали про неї нічого… Та й, зрештою, і знати не бажали… Хоча свого часу дуже завинила Наталка перед Софією, бо ж ослухалась і не виконала останнього прохання Петра, але і сама Наталка, і Галина чогось тримали страшенну злість на сироту.
Петро був удівцем, коли Наталка вийшла за нього заміж. Дружина померла раптово, і чоловік залишився з чотирирічною Софійкою сам. Добрі люди насватали Наталці Петра: добрий, непитущий, господарський і тихий, він ніби компенсовував запальну Наталчину
вдачу.
Ніби й жили на початках непогано. Петро помалу оговтувався від втрати дружини, а маленька Софійка горнулась до Наталки і кликала її мамою. А за три роки в Петра з Наталкою народилась донечка Галинка. От тоді й закінчилося дитинство семирічної Софійки. Вона стала нянькою для молодшої сестрички, нянькою, яка завжди й усе, як говорила Наталка, робила не так… Коли Галинка підросла, на Софію звалились інші клопоти: прибирання, городи, кухня… Бо ж старша вона.
Петро із Софійкою переїхали жити на Наталчине обійстя. Спершу і до своєї хатини навідувались чи не щодня, бо ж в одному селі, а потім, коли народилася Галинка, остаточно переїхали жити до Наталки. У свій дім впустили родичів покійної дружини.
Покійної, до слова, і була ця хатина – Петро був там у зятях. Одружився він тоді із сиротою – батьки дружини померли давно, але Петро швидко привів до ладу хату і двір… Здавалося б, жити й радіти, та ненадовго звело гніздечко там щастя: невиліковна недуга забрала в Петра дружину, а в Софійки маму…
От і тоді, коли переїхали жити до Наталки, Петро знову взявся до роботи: почав добудовувати в будинку другий поверх. У них же ж тепер дві донечки, треба, щоб місця всім вистачило…
Наталка бачила, що Петро має добру вдачу й потульний характер, і часто зловживала цим. Здавалося б, хотіла, як то кажуть, витиснути із чоловіка всі сили… І Софійкою, хоча й дитиною ще була, поганяла, як наймичкою. Дівчинка ніколи їй не перечила. Хоча… Все розуміла й бачила. І Петро бачив… Не раз пригортав доньку, зазирав в очі й ніби виправдовувався: не думав, мовляв, що так складеться і не знайдеться, мабуть, місця в Наталчиній хаті для Софійки… Хоча й настарався він тут усього, але Наталка якось обмовилась, що все це для Галинки… А Софія, на той час уже старшокласниця, і не мала ніяких планів на дім мачухи. Галинці – то й Галинці…
Швидко збігли роки. Софія закінчила інститут. Вийшла заміж. Працюють із чоловіком у райцентрі. Живуть у гуртожитку. Вже й Галина студентка… Незадовго й вона вийшла заміж. Та в село до батьків не повернулась. Теж у місті із чоловіком винаймають житло…
Наталка з Петром залишились самі. Тримають господарку. Усе, можна сказати, на Петрові – він такий і залишився – мовчазний і працьовитий. А Наталка така сама запальна. Але нічого, зжилися. А незадовго й онучата вже бігали їхнім подвір’ям: у Софії одненький хлопчик, у Галини парочка – хлопчик і дівчинка…
Нещастя підкралось несподівано. Софіїн трирічний Олесь застудився. Здавалося б, нічого страшного, але звична застуда дала дитині ускладнення на нирочки. Хлопчик марнів на очах: ліки, процедури… Все це забирало сили і гроші…
А тут ще нове лихо: Петро якось сапав на городі буряки, й раптово стало йому зле. Наталка знайшла його непритомним на тому ж городі. Викликала «швидку». А за два дні чоловіка не стало. Перед самою смертю Петро просив Наталку, щоб хату, яка перейшла йому в спадок від покійної дружини, а Софіїної мами, вона, Наталка, переписала на Софію: «Хай продасть і рятує Олесика, прошу тебе, Наталю…» – це були останні Петрові слова. Остання його воля.
Чи знала про це Софія? Можливо, і знала. Бо коли Олесикові стало зовсім зле, але шанс таки залишався, якось обмовилась перед мачухою, що хотіла б продати цю хату або ж наразі взяти кредит під заставу хати, на що Наталка відповіла, що хата належить у рівних частках і Софії, і Галині, бо ж обидві вони Петрові доньки… Після цього на тему продажу чи застави хати більше не говорили.
А за пів року Софіїного Олесика не стало… Для Софії життя теж наче закінчилось. Ще коли хлопчик хворів і її покинув чоловік, вона, здавалось, не помітила цього. Знала, що потрібна синочкові, знала, що має мету – рятувати свою дитинку. А тепер… Ходила на роботу і з роботи, і так день у день. Відгородилась, здавалося б, від усього світу…
Минав рік, другий, та біль не вщухав. А якось колишня колега, яка тривалий час живе і працює за кордоном, запропонувала Софії поїхати разом із нею. І та, не роздумуючи, погодилась. Відтоді ніхто нічого про Софію не знав. Ні Галина, сестра по батькові, ні, тим паче, Наталка про неї зовсім не згадували…
Так минуло понад десять років… Ту саму хатину, яку Петро заповів Софії, давно продали, і за отримані гроші Галина із чоловіком придбали собі автомобіль. Не новий, але ще досить непоганий.
Тоді ж уперше наснився Наталці покійний Петро: стояв здалеку й дивився ніби з докором… Десь за тиждень наснився знову. «Я ж просив хату віддати Софії, щоб лікувала Олесика», – дорікнув. «А Галюня також твоя донька…» – у сні відповідала Наталка. «То треба було поділити обох…» – відповів їй на це Петро.
Та Наталка на це не зважала.
А за три місяці Галин чоловік розбив автомобіль. Вщент… Богу дякувати, хоч сам залишився живий і нескалічений. Казали тоді люди: у сорочці народився…
Пішла, як то кажуть, і хата, і отримані за неї гроші за вітром.
Відтоді Наталка ніби оскаженіла: злостилася на зятя, що пустив стільки грошей намарно, дорікала Галині тими грішми, що отримала за хату й віддала їй на машину. Словом, винні були всі й у всьому. Але їй, далеко вже немолодій жінці, і на думку не спадало, що це вона сама розпоряджалася чужим – тим, що їй ніколи не належало й не мало належати.
Галина до матері майже не навідувалась. Зятя й сама Наталка не хотіла бачити…
Коли і як сталася з Наталкою біда, ніхто й не знає. Якось приїхала Галина й застала маму в ліжку. Кинулась до неї – нежива?.. Лікарі констатували клінічну смерть… Інші медики вже згодом встановлювали свої діагнози…
Наталка час від часу, здавалось, то непритомніла, то поверталася до життя. Бувало, марила, потім впадала ніби в забуття. Так дні переходили в місяці, а змін не було. Кілька разів просила привести священника, сповідалася… Чи то у сні, чи в забутті якось несамовито, аж холодом пробирало, кричала, навіть благала покійного чоловіка: «Пусти, Петре, чуєш, відпусти… Не муч…». А якось на мить прийшла до тями й попросила покликати Софію… «А цю вам ще нащо?» – злосно прошипіла Галина. «Поклич…» – хриплим голосом повторила Наталка.
Вголос ні мама, ні донька перед людьми не говорили, але на Софію обидві мали великий жаль, бо живе ж за кордоном, були впевнені, що, як то кажуть, з добра на бороду плює, а їм не допомагає.
Може, і їй, Софії, у той момент, коли Наталка згадала її, щось защеміло в душі. Бо ж, як згодом з’ясувалось, вона знала, що батько перед смертю просив мачуху віддати їй хату, щоб лікувала синочка… за кілька годин до того він те саме сказав і їй, Софії, коли провідувала його в лікарні. Коли помер Олесик, жінка навіть звинувачувала себе, що не зуміла врятувати синочка…
А потім життя взагалі втратило сенс: їй не потрібні були ані хата, ані гроші.
Більш ніж рік промучилась Наталка… Коли мала померти, останню добу було несила чути її крики…
Галина похоронила матір, але в хаті, де вона жила, не змогла пробути й кілька хвилин. І в різні дні навідувалась, і священника кликала, щоб освятив, та де там – нічого не змінювалось. Якийсь страх чи тривога ніби паралізовувала все тіло. І мама снилася Галі без кінця. Чогось просила, щось їй вона, Галина, у сні й давала, але наступної ночі Наталка снилася знову і знову…
Лише за два роки після смерті мачухи в Україну приїхала Софія. Пішла на цвинтар, на могилку тата, мами і… мачухи… І службу в церкві замовила заупокійну. Покликала й Галину…
Хоч як це дивно (а може, і зовсім не дивно), лише після цього Наталка перестала снитися доньці. А якось, коли Галина, переборовши страх, знову навідалась до батьківського дому, відчула особливий мир і спокій у душі…
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
55
Життєві історії
Життєві історії
