ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
488Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а очей і поготів майже нікому не вдавалося розгледіти.
Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які зводять на турбазах. Широке подвір’я, обгороджене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.
«Колись жив», – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер Яна була сама, відокремлена від усього світу своїм минулим. Старе і мале в селі знало, що вона вбила свого чоловіка, за що відсиділа у в’язниці неповні чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулася.
Люди з острахом обминали й так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи повз, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.
Неподалік будинку покійний побудував хлів, у якому Яна тримала корову та декілька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловічу і жіночу роботу. Повернувшись із в’язниці, встановила на могилі чоловіка хрест зі світлиною і написом, де було зазначено ім’я і прізвище покійного, а також дату народження та смерті. Місця ще залишилося досить, і хтось унизу видряпав слова: «Загинув від руки убивці – Яни Ковальської».
***
Життя кожної людини – це цілий світ, зі своїми радощами і болем, відкриттями та розчаруваннями. Для Яни цей світ давно втратив усі барви, працею вона рятувалася від невимовного болю, важкий гріх, вчинений десять років тому, не давав душі спокою. Жила ніби у вигнанні, ставши заручницею власного вчинку, в очікуванні ще більших страждань. Кажуть, якщо тіло страждає, то душа відчуває полегшення. А в Яни було навпаки. Болісно зауважувала, що страждання не знівечили її вроди, ніби вона знала якусь нікому не відому таємницю краси і здоров’я. Яні судилося щодень опускатися в пекло й відчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов віддавала небесам, щодень з відчаєм спостерігала за сходом і заходом сонця. Тікаючи сама від себе, душею тулилася до рідного лісу, що ховав її від людських очей.
***
Був кінець серпня – час, коли літо вже не літо і осінь ще не осінь. Скошені отави, полукіпки вівса, листя на вишнях, що поволі жовтіло, висохле картоплиння засвідчували, що літо наближається до межі, незважаючи на спекотну погоду. Ранки і вечори віддавали прохолодою.
Яна, набравши десятилітрове відро ожини, повільно брела стежкою до своєї хати. Раптом у високій траві побачила скоцюрблене тіло людини. Залишила відро на стежці, з острахом підійшла ближче й уважно придивилася до людини, що лежала. Це був юнак, худий, з блідим, виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася
долонею до його чола і зрозуміла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечі, але він не прокинувся, декілька разів ударила долонею по обличчі – даремно. Хлопець був непритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлій, посинілій нозі зауважила два маленькі знаки. Зрозуміла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить Яна стояла, ніби закам’яніла, гарячково шукаючи вихід, а потім, ухопивши хлопця під руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тіло було неймовірно важке, і Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лісу. Ноги юнака весь час об щось зачіпались. Він голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем:
– Ще трошки, синку, і ми будемо біля дороги, а там зупинимо якусь машину... Ще трошки...
Біля траси юнак знову знепритомнів.
Надворі смеркалося... Декілька машин проїхало повз них. Яна, залишивши юнака на узбіччі, стала посеред дороги, розставивши руки. Водій маршрутного таксі грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив біля самої жінки.
– Син помирає, будь ласка, допоможіть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пізніше, я неодмінно знайду вас...
У лікарні хлопця, якому стало ще гірше, помістили в реанімаційне відділення. Медсестра з реєстраційною карткою підійшла до Яни, яка самотньо сиділа в коридорі.
– Записуйте, – промовила Яна тремтливим голосом: «Ковальський Богдан Янович, 19 років».
Більше нічого не могла вигадати.
– Я розрахуюся з усіма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчі ліки. У мене є гроші, багато грошей.
– Лікарю, – підбігла до якогось лікаря. – Я віддячу всім, я... я надзвичайно багата... Врятуйте його.
– Постараємось, – кинув коротко і якось дивно подивився на неї.
Яна зайшла до вестибюля, втомлено сіла на одне із крісел, і всесильна тиша разом із темрявою огорнула її. У серці знову ворухнулося звичне їй відчуття розпачу, що ніби провадило її кривавою дорогою. Сиділа серед тиші, а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.
– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою в пекельний вогонь.
Знову згадувала Василя...
Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігала вечорами на побачення розквітлою землею, несучи в серці оксамитову мелодію кохання...
Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу Яна не витримала... Ухопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею в чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах...
Відтоді зоряний вир небес припинив вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася в чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод та темрява. Якась нелюдська сила допомагала жінці жити і пам’ятати щохвилини про неминучість смерті.
Наступного дня здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Яна тулилася до стіни в лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була під’єднана крапельниця.
Надвечір Яна вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав, і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги та тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.
– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, який став мені єдиною надією на світі, – молилася пошерхлими устами.
Раптом повз майже нечутно проїхала машина і, перегнавши жінку, зупинилася.
– Сідайте, Яно, я вас підвезу.
Місцевий священник, вийшовши з машини, відчинив перед нею дверцята.
Яна розгублено подивилася на нього, але в півтемряві не побачила обличчя, хвилинку постояла і мовчки сіла на переднє сидіння.
– Дякую, отче.
– Звідки ж ви так пізно? – голос його звучав м’яко, лагідно.
Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.
Він не квапився їхати, поклав руку на Янину голову і тихо промовив:
– Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва і покаяння – це ті дві сили, які ще нікого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбійника. Прийдіть до церкви, приступіть до святої сповіді.
Наступного дня, в неділю, Яна вперше за багато років переступила поріг старої дерев’яної церкви і «під обстрілом» багатьох здивованих поглядів пройшла до сповідальниці. Побілілими устами, ніби на страшному суді, розповідала про свій гріх, про свій страх, про той нестерпний біль, що безнастанно шматував її розтерзану душу. І коли священник поклав Яні руку на голову, даючи дозвіл на причастя, розридалася так, як напередодні в машині.
– Я молитимусь за вас, Яно.
Пополудні жінка поїхала до лікарні. Чергова медсестра повідомила, що хлопця, який, до речі, не Богдан, а Святослав, перевели з реанімаційного відділення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабілізувався.
Побачивши Яну, юнак засвітився усмішкою:
– Спасибі вам, що врятували мені життя.
– Слава Богу, слава Богу, – шепотіла Яна.
Сиділа біля Святослава і слухала розповідь про те, що він круглий сирота, що живе тільки з бабусею, яка давно хворіє на туберкульоз і більше часу перебуває в лікарні, ніж удома.
– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити вашу долю, – гладила його біляве, коротко стрижене волосся. – Святослав... Яке прекрасне ім’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала...
Коли Яна вийшла з лікарні, був уже вечір. Світ ніби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячі зір засвітилися в небі.
– Коли одужаю, тітонько Яно, обов’язково до вас приїжджатиму, – вчувалося Святославове.
– Приїзди, синку, приїзди до тітки Яни, приїзди, дитино. Я для вас з бабусею, що зможу... Скільки зможу... Чим зможу... Господи, це ж таке щастя, такий дар від Тебе!
Осінь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сіяла полями їдкий дим, лякаючи людей неминучим настанням зими. Вродливий світловолосий юнак і стара, дуже зсутулена бабуся зупинилися біля людей, що терпеливо перебирали поношені речі, які можна було за безцінь купити і хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись, і одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.
– Ми шукаємо хату Яни Ковальської.
– Це ж, мабуть, тієї, яка чоловіка свого замордувала? – озвалася та сама молодиця.
– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.
– Не так його рятувала, як себе, свою порохняву душу, – не здавалась молодиця.
Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася в його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати...
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
56
Життєві історії
