ЗАБЛУКАНІ ДУШІ

– Диктуй свій номер...

Скільки рішучості в голосі! Про таких кажуть: прийшов, побачив, переміг... Ноги дівчини поколювало від невидимих мурах. Тремтячим голосом надиктувала йому номер свого мобільного. І раптом до них підійшла дядькова дружина. Окинула обох підозрілим поглядом, а тоді поклала руку Софії на плече й мовила:

– Тебе батьки чекають.

– Уже додому хочуть їхати? – розчаровано видихнула дівчина.

– Так. Дорога неблизька.

– Бувайте, – тихо мовила, глянувши Кирилові просто в очі. Так сміливо й відверто, що навіть він не очікував.

– Бувай. Ще побачимось, – усміхнувся лагідно і підійняв келих. – Радий знайомству...

Вона пішла – повільно, танцюючи стегнами, закинувши на спину розкішні локони довгого волосся. Кирило голосно глитнув. Яка солодка дівчинка!.. Він гори зверне, щоб стала його – і тілом, і душею... Бо стомився бути самотнім. А нетривалі інтрижки з тупоголовими ляльками, яким потрібні були лише його гроші, уже остогидли, приїлися гіркою редькою...

Зателефонував Софії вже наступного дня. Домовились зустрітися. Погодилась, анітрохи не вагаючись. Чекала на нього на околиці свого селища. Приїхав розкішним чорним позашляховиком, догідливо розчахнув дверцята, сяйнув широкою усмішкою.

– Застрибуй! – весело кивнув. – Повезу тебе в казку!

Пірнула в затишний салон. Провела рукою вологим від вечірнього туману волоссям.

– І куди ми поїдемо? – запитала насторожено.

– Боїшся? – засміявся.

– Не варто! Надто сильно ти мені подобаєшся, тому не скривджу. І взагалі, я добрий.

– Справді? – лукаво повела бровою.

– Навіть не сумнівайся. Автомобіль петляв лісовими дорогами, аж доки зупинився біля ошатного мисливського будиночка.

– Орендував на два дні, – Кирило промовистим поглядом ковз­нув гарно скроєною дівочою фігурою. – Що ти сказала батькам?

– Що ночуватиму в подруги.

– А подруга про це знає? – засміявся.

– Так...

Вечір минув, наче в казковому сні. Плавно перетік у ніч, сповнену магії... До ранку Софії боліла кожна клітинка тіла... Але який солодкий і жаданий був той біль!

– Моє маленьке сонечко! Софійко, – шепотів Кирило, цілуючи пальчики, шию, груди... І вона умлівала. Віддавалась його рукам, його пестощам, його міцно збитому тілу...

Ночі тяжкої журби

Кирило категорично заявив, що не бажає, аби вона йшла вчитися. Бо там суцільні спокуси і купа молодих хлопців.

– Для мене нікого, крім тебе, не існує, – намагалась переконати. Але то були марні спроби. Чоловік наполягав на своєму. Він чітко окреслив межі дозволеного для Софії. А одного разу повідомив, що наймає охоронця для неї.

– Навіщо? – обурилась. – Мені ніщо не загрожує...

– Дівчинко моя, – міцно стиснув її зап’ясток, – ти ще зовсім молода і недосвідчена... А я – бізнесмен, маю конкурентів. Тому тобі буде безпечніше з охоронцем... І не заперечуй!

Тоді вперше розплакалась. Кирило пішов, а вона обіймала подушку й ридала. Чи могла пів року тому подумати, що сидітиме в золотій клітці? Не треба їй ні розкошів, ні вишуканих подарунків! Єдине, чого прагнула, – бодай трохи свободи. Бо останнім часом Кирило навіть до батьків її відпускати не хоче.

– Клятий стариган! – люто жбурнула подушку в куток величезної спальні. Туди ж полетіли і рештки нетривкої закоханості, що ледь жевріли в її маленькому серці... Дні безтурботної радості розвіялись на попіл. Натомість у її ситому й невільному житті настали ночі тяжкої журби. Темрява просочувалась у кожну клітинку тіла і стягувала у жмут напружені до краю нерви.

І саме в той нелегкий період у її житті з’явився Ілля... Спершу навіть уваги не звертала на мовчазного охоронця, що став її тінню. Радше, він дратував її надміру... Доки одного разу не послизнулась на сходах. Була б добряче гепнулась, якби не Ілля... І коли він підхопив її міцною рукою, зустрілась із хлопцем поглядом і застигла. Яка пронизлива й чиста блакить! Чітко окреслений контур мужнього обличчя, чуттєві губи... У горлі враз пересохло, тож поспішно звільнила свою руку, пробурмотіла скупі слова вдячності й метнулась у будинок...

Кирило поїхав у двотижневе відрядження... Софія на радощах випила зайвого і сама прийшла в кімнату до охоронця... І вже ніхто себе не стримував. Адже молодість і кохання мають привілеї. Вони ховалися, вдавали німу байдужість, грали роль цілковито незнайомих і чужих одне одному людей. Було складно, неймовірно важко, але доводилося вдаватися до хитрощів, аби Кирило нічого не запідозрив. Бо вже й так почав пильно придивлятися до Софії.

– Тебе нудить? – запитав якось уранці. – Збирайся, поїдемо до лікаря.

– Не варто. Мабуть, щось не те з’їла...

А що вона могла сказати? Може, те, що вагітна? І дитина – від іншого...

– Покинь його! – благав Ілля.

– Я боюся. За батьків, за дядька... Кирило зітре на порох усіх, з ким я пов’язана, якщо піду від нього.

– Софійко, ти передивилася бойовиків чи трилерів! – Ілля засміявся. – Нічого він не зробить! Мине трохи часу – і знайде собі когось. Такі грошовиті дядьки довго не засиджуються...

Софія пригорнулась до коханого й замислилась.

– Втечімо! – раптом вигукнула. – Скажу своїм, щоб не хвилювалися, і поїдемо з тобою на край світу.

– Одружимось, і ти народиш мені синочка чи донечку, – чоловік радісно занурився обличчям у її запашне волосся й міцно обійняв. На тому й вирішили...

У лісі, лісі темному...

Похапцем зібрала речі. Рушила до дверей. За декілька хвилин має приїхати Ілля... Та враз зупинилась, замислено глянула на стіл, а тоді дістала із шухляди аркуш паперу і написала: «Не шукай мене. Я не вернуся. Бо життя з тобою стало нестерпним. Ти припнув мої крила, тож дозволь їх нарешті розпрямити... Прощавай! Назавжди...». Вона жбурнула ручку на стіл і лише тоді пішла. Навіть не озирнулась на величезний дім, що став її невільницьким муром.

Кирила зустріла тиша. Спину обсипало кригою, і він кинувся у вітальню. Листа помітив майже відразу. Тремтячими пальцями розгорнув і прикипів до рівно виведених літер... Груди пропекло нестерпним болем. В очах потемніло. Заскреготав зубами у безсилій люті... А тоді рішуче набрав номер Іллі. Телефон було вимкнено.

– Я так і знав! Та ви мене, голубочки, недооцінили... Алло! Оводе, простеж за маячком Іллі. Мене цікавить, куди прямує зараз його автомобіль. Що кажеш? Уже знаєш? За Олексіївкою? Там же ліс... Ну гаразд! Бери Рослого і бігом до мене!

* * *

...Декілька тижнів потому мешканець Олексіївки збирав гриби... Вродило їх того року рясно! Не дивно – стільки було теплих осінніх дощів. Ліс дихав вогкістю і прохолодою. Між деревами блукали вечірні сутінки, тож доводилось подекуди присвічувати собі ліхтариком... Поряд голосно тупотів Фауст. І раптом пес, ніби божевільний, кинувся в гущавину.

– От халепа! – сплюнув чоловік. – Куди ти, дурню, попер? Ще бракувало, щоб дикого кабана вигнав... – Сторожко прокрався слідом за собакою. У ніздрі вдарив нестерпний сморід.

– Що таке, Фаусте? – підійшов до великої купи хмизу, не розуміючи, чому пес аж заходиться від гавкоту. Присвітив ліхтариком, і ноги підкосилися від страху: з-під гілля визирала людська рука... За пів години до місця моторошної знахідки приїхали оперативники і група медиків. Доки люди в білих халатах повертали до тями бідолашного грибника, що був у передінфарктному стані, криміналісти вивчали місце злочину. У темному осінньому лісі знайшли притулок заблукані душі. Закінчилась іще одна історія великого і трагічного кохання...