ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
413Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Таміла вибирала сукню. Довго, прискіпливо. Виклала на ліжку аж чотири і все ніяк не могла визначитися. Сьогодні ж їхнє перше побачення. Цікаво, який колір подобається Костикові? Якби ж знати… Шкода, що не купила тієї сріблястої, яку бачила в торговому домі. Грошей забракло. Але не біда. Скоро отримає аліменти – і оновить свій гардероб. Головне, щоб та сукня її дочекалася…
Жінка аж очі заплющила, уявляючи себе в ній. Аж тут…
– Мамо! – дзенькнуло біля самого вуха. – Я хочу їсти.
Таміла здригнулася від несподіванки. Невдоволено зиркнула на старшу доньку.
– Звари собі макарони.
– Але Володя не їстиме. Ти ж знаєш, що він їх терпіти не може. Мамо, приготуй нам суп! Уже тиждень нічого рідкого не їли. Набридла сухом’ятка…
– Вероніко! Не зли мене! Дуже перебірливою стала? То готуй собі те, що хочеш. Я не маю часу на твої забаганки.
– Суп – це забаганки? Може, взагалі не їсти? – дівчинка ледве стримувалася, щоб не розплакатись. У свої одинадцять років їй довелося подорослішати. Відколи батьки розлучилися і тато пішов у іншу родину, всі клопоти про молодших братика та сестричку лягли на її плечі. Ще й треба було мамі допомагати поратись у господарстві. Про дитячі пустощі, ігри з друзями можна було забути. Аби хоч уроки встигала робити…
Спочатку було дуже важко. Та згодом призвичаїлась. Єдине, що бентежило дитяче серце, то це те, що мама останнім часом аж надто активно взялася влаштовувати особисте життя. То одного кавалера додому приведе, то іншого. І жоден надовго не затримується. А це вже до якогось Костика – як сама його називала – збирається на побачення. Мабуть, і цей у них житиме. І знову недовго…
– Ти вже йдеш? – запитала матір. Таміла зітхнула. Ото причепилася! Мов кліщ…
– Та годі надувати щоки! Зараз начищу картоплі, а ти посмажиш. Згодиться така їжа?
– Не хочу. Вчора їли картоплю, – дівчинка насупилася ще більше.
– Тоді бери малих і йдіть до своєї любої бабці! Там і поїсте! – Таміла не стримувала злості. Із грудей рвалося глухе гарчання. Отак би зараз узяти замашну лозину та відшмагати, щоб аж дупа репнула – тоді знали б, як матір шанувати!..
Це ж треба всім дітям у батька вдатися! І зовнішністю, і вдачею… Стало так себе шкода. Молоду, вродливу і самотню. Бояться чоловіки на трьох спиногризів іти. Тікають за першої-ліпшої нагоди… Може, хоч із Костиком пощастить. Подруга казала, що він пів року тому з дружиною розлучився, бо та гуляла. Дітей своїх не має, але дуже хотів. Якщо він припаде їй до душі, то нарешті в малих збитошників буде батько… Та то таке… Вилами по воді писане. Ох, так розмріялась, що й на годинник не дивиться! Ще на побачення запізниться. Треба швидше збиратися…
За пів години Таміла таки спромоглася вибратись із дому. У темно-синій сукні з запаморочливим декольте і відкритими плечима, на високих підборах, густо напахчена й щедро наваксована косметикою – бо так дуже гарно! – вона крокувала назустріч своєму щастю. І нехай усі бачать! Нехай заздрять, що може вибирати, кого сама захоче. Бо Петька – колишній чоловік – думав, вона без нього пропаде…
* * *
Вероніка довго вовтузилась, одягаючи невгамовного й верткого Володьку, якому нещодавно лише чотири виповнилось. А тоді заплітала густе волосся семирічної Лізи. Братик вередував. Почав плакати.
– Де мама? – розтирав сльози на щоках.
– Не скубай! – смикалась Ліза. Дівчинці хотілося плакати. Аж у носі крутило. Але стрималась. Не годиться! Вона ж сильна. А сильні ніколи не плачуть. Так колись казав тато…
Зібрались і вирушили до бабусі Наді – батькової мами, яка жила на сусідній вулиці. Старенька саме поралась на городі. Як побачила онуків, пожбурила сапу і ледь не підбігцем кинулась до них. Обійняла, пригорнула, поцілувала.
– Мої любі! Діточки золотенькі! Яка я рада, що ви прийшли! Ходімо до хати. Я саме пиріжків напекла. І супчик із курочкою є. Хочете їстоньки?
Діти навіть не відповіли. Забігли в будинок. Бо ж у бабусі чисто й затишно, пахне м’ятою, ваніллю і корицею… Не так, як у них удома. Мама не переймається хатніми справами. Вероніка прибере – то й чисто. А як у школі, тоді й віника ніхто в руки не візьме…
Доки діти жадібно наминали суп, Надія милувалася онуками. Очі щипало від сліз. Не боїться гріха Таміла! Так дітей занедбати. Де ж це бачено? Себе глядить, а на них чхати хотіла! Що ж це за мати така?
– Може, в мене трохи поживете? – запила дітей. – Бо мамі важко самій з вами давати раду. Нехай відпочине трохи…
Ліза глузливо розсміялась і закотила під лоба очі.
– Ти щось як скажеш, бабусю! Мамі важко… І що ж вона робить? Губи малює і перед дзеркалом викручується…
– Лізко, цить! – смикнула її за рукав Вероніка. Дівчинка насупилась. Відсунула порожню миску і подивилась на бабусю.
– А що я такого сказала? Хіба не правда? Вона навіть їсти не готує. Принесе з магазину булочок і печива, чаю заварить і тицяє нам під ніс. Не захищай її, Ніко!
Запала мовчанка. В’язка, немов вишневий клей на старій гілці… Надія зронила важке зітхання. Воно вдарилося об килим на підлозі, скривилося від болю. Завмерло. Причаїлося.
– Ви ж мої пташечки! – лагідно усміхнулась онукам. Як їх іще підбадьорити? – А баба навіщо? Приходьте до мене – і зготую все, що забажаєте. Домовились?
Діти закивали головами. У Вероніки очі заблищали вологою…
– Поїли? – перевела розмову в інше русло. – Тепер ходімо – покажу вам кроленят. Такі маленькі, кумедні! Щойно з кубельця вибрались…
Онуки відразу забули про свої клопоти й побігли на вулицю. Надія швиденько прибрала зі столу і вийшла слідом. Діти купчилися біля клітки, сторожко зазирали всередину. Сумно усміхнулась. Як міг її син так вчинити зі своїми кровинками? Не може з Тамілою спілкуватись – то й не треба. Але ж про діток забувати не варто. Те, що аліменти справно сплачує, похвально. Та міг би хоч телефоном з ними поговорити. Малеча за ним сумує… А гроші – що? Папір…
Невістка тільки-но отримує їх – одразу їде в місто наряди собі купувати. Вже все село на сміх її піднімає. Надії ж не весело. Бо Таміла ходить, як пава, а діти – в обносках. Пів року тому не витримала – висварила невістку і дала грошей, щоб купила малим одяг гідний. А та красуня пустила все на вітер. Тепер Надія розумно робить: їде з онуками на ринок і купує сама все, що треба… А та цяця нехай заробляти навчиться. Бо звикла, що всі їй мають готове на тарілочці підносити. Не буває так. Під лежачий камінь вода не тече…
* * *
Таміла ходила обійстям, немов королева. Така пишна й горда! Через губу не плюне. Ще б пак! Уже два тижні минуло відтоді, як Костик переїхав до неї. Натякає, що готовий назавжди лишитись… Якби не діти. Дошкуляють так, що не продихнути. Володька нещодавно йому в борщ солі насипав. Лізка рукави від сорочки повідрізала. А Вероніка взагалі влаштувала протест. Бачте, не сподобався їй материн обранець! І все лиш тому, що сам котлети ум’яв, нікому не лишивши…
– Ти за гроші, що нам тато присилає, купуєш продукти, а він буде жерти?! – захлиналась криком Вероніка. – Нам ти таких смаколиків не готувала…
– Стули писок! Бо дядько Костик почує, – зашипіла Таміла до доньки.
– І нехай! Сидить на всьому готовому. Доки ми з Лізою в школі, а Володя в садочку, то ви так частуєтесь, що нам тільки ріжки та ніжки лишаються.
Таміла не витримала. Вхопила доньку за руку. Дівчинка скрикнула від болю.
– Ще одне слово – і відлупцюю!
– Бий! А я піду жити до бабусі Наді. Ясно тобі?
Вибігла з хати. Таміла спантеличено кліпнула очима. Що це було? Отак з мамою говорити? Це вже, певно, свекруха намовила дітей проти неї. Старий облізлий деркач! Ніяк не заспокоїться. Суне свого носа всюди – де треба і де не треба…
– Чого знову сваритесь? – у хату зайшов Костик. – Аж на вулицю ґвалт чутно. Ще сусіди подумають, що я тебе б’ю.
– Що кому до того, що робиться в нашій хаті? – сердито махнула рукою. – Нехай кожен своє пильнує. Я всілякою дурницею не забиватиму собі голову. Досить того, що Вероніка мозок виносить. Ото вже дитина! Хай Бог милує!..
– Треба частіше різкою виховувати. Тоді знатиме, як старших слухатись. – Сказав, що думав, і посунув у вітальню, до телевізора. Не життя, а казка! До роботи ніхто не силує. Їсть усе, що хоче. Спить уволю. Справжній курорт. Не прогадав він із Тамілкою. Таку бабу – пошукати! Бігає біля нього, мов той песик на повідці. В рот зазирає, годить. Єдине, що бісить, – її щенята! А в Костика нервова система розхитана. Ще відтоді, як відбував термін покарання за розбій із тяжкими тілесними ушкодженнями. Тому ще трохи потерпить цих молокососів, а тоді влаштує їм тюремні порядки. Щоб знали, хто в цьому домі головний…
* * *
Вероніка похапцем одягала Лізу й Володю. Діти тремтіли. Плакали.
– Тихенько! – благально шепотіла. – Бо почує і битиме…
– Як маму? – схлипнула сестричка. Дівчинка кивнула. Малеча злякано притихла. Намагаючись не стукати вхідними дверима, лишили їх відчиненими. Костик, певно, вже спав. Його п’яне хропіння гриміло в будинку, аж стіни здригалися…
Таміла звела опухлі від сліз очі на дітей, які спинились за пів кроку і дивилися на неї.
– Чого витріщились? – хрипко кинула. – Ідіть, куди йшли!
– Мамо, прожени його! – Вероніка з жалем розглядала великий синець під маминим правим оком.
– Не пхай свого малого носа, куди не просять.
Дівчинка мовчки розвернулась, узяла за руки братика і сестричку й пішла до воріт. За мить спинилась, озирнулась і тихо мовила:
– Ми повернемось додому лише тоді, як тут не буде дядька Костика. Чуєш, мамо?
– Не глуха! – буркнула сердито.
Діти пішли. Навіть оком не моргнула. Нема чого переживати! Знудяться в баби – і прийдуть додому, як миленькі.
– Гей! Принеси води! – гаркнув Костик. Підхопилась. Побігла до кухні. Зачерпнула кухлем холодної свіженької води з відра і притьмом ускочила в кімнату. Костик розвалився на ліжку в брудних штанях і черевиках. Ухопив кухоль, жадібно припав. У горлі булькало і квакало, немов у помийній ямі. Напився. Відхекався. Гучно гикнув.
– Дерунів хочу! – люто зиркнув на жінку.
– Але ж пізній вечір уже… Та й печеня ще лишилась у холодильнику. Може, підігріти?
– Я сказав, дерунів! Що не зрозуміло?!
– Добре, любий. Приготую. А ти відпочинь…
Метнулась у кухню. Заходилась чистити картоплю. Руки дрібно тремтіли. Боліла і горіла вогнем розбита губа… Згадала колишнього чоловіка: тюхтій – тюхтієм! А Костик – мужик! Те, що вдарив – не біда! Загоїться…
* * *
Надія дивилася телевізор. Раптом у двері постукали. Хто це так пізно? Відчинила. На порозі стояли заплакані онуки. Перелякалась до дрижаків.
– Що сталося? – обхопила їх руками, немов щитом.
– Бабусю, забери нас до себе! – Ліза голосно розридалась.
– Швиденько заходьте! – від хвилювання аж тіло терпнуло.
– Розповідайте.
– Він бив маму! Сильно. Кров текла з носа… І на Ніку кричав, – розпачливо лепетав Володя.
– Ми поживемо в тебе, – у великих очах старшої онуки застигло благання про допомогу. – Не вернемось у той дім…
– Живіть, скільки треба. Можете й назавжди лишатися. Ви ж мої кровиночки. Бідолашні діти! До чого довела та жінка нерозумна!..
…Минали дні за днями. Уже й літні канікули розпочались. А діти так і жили в бабусі. Бо в домі матері не вщухають скандали. Костик почав туди вже своїх друзів водити. Почувається повноправним господарем… Перестріла якось свекруха Тамілу.
– Що ж ти виробляєш? Занапастила життя і собі, і дітям. Як не совісно?
– Не ваше мелеться! Свого синочка повчайте, а до мене не лізьте! Діти підростуть – зрозуміють мене…
– Помиляєшся. Таке ні зрозуміти, ні виправдати неможливо. Отямся, доки не пізно. Бо ростимуть діти без тебе.
– А що, відсудити хочете?
– Час покаже…
Таміла плюнула Надії під ноги і пішла геть. Жінка скрушно похитала головою. Що тут скажеш? Навіть слів не підібрати. Бог їй суддя! От тільки дітей шкода. Сумують вони за Тамілою… Бо ж мати. Хоч і така…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
362
Життєві історії
Життєві історії
