СПОВІДЬ ВЧИТЕЛЬКИ

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

На 50-річний ювілей шкільної вчительки Неоніли Вікторівни прийшло дуже мало її колег зі школи – лише четверо. І на те було кілька причин.

По-перше, Неоніла Вікторівна прийшла працювати в цю столичну школу нещодавно, лише за місяць до свого 50-го дня народження. А що була дещо замкнутою, то й ще не встигла з кимось з учителів заприятелювати. А по-друге, про неї в школі ходили різні чутки: одні говорили, що вона приїхала в Київ з росії, бо погано знає українську мову, хоча й намагається розмовляти з усіма саме українською; другі стверджували, ніби вона повернулася з-за кордону, треті пліткували, що її чоловік буцімто служив у ворожій армії і начебто зник безвісти. Тож більшість колег насторожено ставились до Неоніли Вікторівни й обмежувались лише ввічливими привітаннями під час зустрічей у школі та не заводили з нею ніяких зайвих розмов.

І тільки четверо вчителів сприймали нову вчительку фізкультури з повагою та співчуттям, бо відчували, що Неоніла Вікторівна переживає якусь велику життєву драму, про яку не поспішає розповідати колегам. І саме вони стали головними ініціаторами святкування ювілею, хоча сама Неоніла Вікторівна нікому не казала про свій день народження.

Все вийшло експромтом: після уроку у вчительську увійшов директор школи. Високий і огрядний 65-річний чоловік із сивою чуприною, тримаючи в руках невеликий букетик осінніх квітів.

– Друзі! – звернувся він голосно до вчителів. – Привітаймо нашу нову колегу з днем народження. У неї сьогодні кругленька дата, але мені, чоловікові, негоже згадувати про вік жінки. Отже, вітаємо!

А після того четверо нових її колег запропонували продовжити святкування в кафе.

Маленький ресторанчик був неподалік від школи, в напівпідвальному приміщенні висотного житлового будинку. Незважаючи робочий день і час, людей у ньому було чималенько, втім, окремий вільний столик для вчителів знайшовся.

– Ну що, Ніло Вікторівно, – звернувся до вчительки фізкультури Іван Полікарпович, також вчитель фізкультури, після перших тостів, ковтків вина і традиційних слів привітання з ювілеєм і побажань здоров’я, успіхів та щастя. – Є у вас бажання щось розповісти нам про вітер, який приніс вас і вашу вроду до столиці?

Неоніла Вікторівна вдячно всміхнулась на комплімент «француза» і спитала:

– У вас справді є бажання послухати про мої пригоди?

– Але, – додав Іван Полікарпович, – якщо ваша життєва історія вам болить, якщо її вам згадувати неприємно, то ми не наполягатимемо й усе зрозуміємо.

З цими словами він долив вина в келихи всім жінкам і собі.

– Ну що ж, тоді розповім вам про своє життя, – почала Неоніла Вікторівна. – Народилася я в далекому Магадані, як кажуть, на краю світу, у звичайній російській родині. Мама моя працювала медсестрою, батько був гірським інженером. Коли мені виповнилося десять років, ми переїхали на Донбас, у Луганську область, батька перевели на якусь дрібну керівну посаду. Оселилися ми в містечку Золотому, де нам надали двокімнатну квартиру. Мама згодом влаштувалася працювати в пологове відділення. Хоча я тоді була ще дитиною і мало що розуміла, але різницю між життям у Магадані та в Україні помітила одразу. Ми наче переселилася на іншу планету: тут люди жили багатше, комфортніше, культурніше, мали більше запитів. Відтоді ми часто ходили в кінотеатри, їздили на екскурсії до Києва, в інші великі міста, інші республіки. А раніше, до переїзду на Луганщину, я нічого, крім Магадану, й не бачила. До москви – цілих десять тисяч кілометрів! Там, у Магадані, і досі немає залізничного сполучення з великим обласними центрами росії. Кудись поїхати автотранспортом – то ціла вічність. Словом, інше життя! Єдине, що залишалося, як і в Магадані, – це російська мова. Вона там, на Донбасі, була всюди: і в школі, і в дитячих садках, і на шахтах, і в магазинах – усюди! Звісно, ми були радянськими людьми. Коли наприкінці 1991 року відбувався референдум за незалежність України, мій батько був агресивно налаштований проти.

– Яка ще незалежність? Яка самостійність? Ми жили і будемо жити в радянському союзі! – кричав він напідпитку.

Батько тоді вже починав зловживати алкоголем, часто приходив додому нетверезий, пропивав велику частину своєї зарплати. Мама ж постійно сумувала за Магаданом, за нашим невеличким будинком у приватному секторі, де залишились жити її батьки і куди переселилися після нашого від’їзду її сестра та племінник.

Після розвалу срср батько теж захотів повернутися в Магадан. Я уже та той час закінчила середню школу і стала студенткою Київського інституту фізкультури. Батьки почали і мене вмовляти повертатися з ними. Я відмовлялася, не хотіла покидати інститут, нових друзів, та й Київ мені подобався незрівнянно більше, ніж Магадан. До того ж я закохалася. Сергій був на рік старший за мене і навчався вже на третьому курсі політехнічного.

Батько кликав мене на канікули в Магадан, обіцяв вислати кошти на переліт. Але нічого не вислав, бо далі пиячив. Потім захворів і помер відносно рано, у п’ятдесят п’ять років. Про його смерть я дізналася з листа мами вже після його похорону.

Неоніла Вікторівна замовкла, обдумуючи, про що розповідати далі, а одна з колег із нетерпінням спитала:

– А що з тим студентом? Ви одружилися?

– Так, одружилися, – відповіла Неоніла Вікторівна. Після закінчення навчання Сергій дізнався, що є змога поїхати працювати до Бердянська. Там якраз були вакансії вчителя фізкультури в школі та інженера-електротехніка в порту – саме за спеціальністю Сергія. Весілля ми відсвяткували вже на березі Азовського моря, у Бердянську. Застілля було дуже скромне і гостей ми запросили обмаль. Приїхали з Донецька батьки Сергія, прийшло декілька його колег. Батьки мої не приїжджали. Мама писала, що батько, він тоді ще був живий, по-перше, пропивав гроші, а по-друге, кричав, що ніколи не поїде в «бендерівську» Україну, яка розвалила «великий і могутній союз». Ось так почалося наше подружнє життя.

Жінка замовкла. Було помітно, що згадувати дедалі важче, болючіше, але вона таки продовжила:

– Дитину я народила пізно, у 30 років. Назвали сина Михайликом, на честь Сергієвого діда. Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім, коли син народився, нам від порту дали службову квартиру, двокімнатну, з правом викупу її за десять років. Почали збирати гроші, потроху й виплачували. А коли вже майже зібрали потрібну суму, почалася АТО – російські війська окупували Луганськ і Донецьк. І з квартирою вийшов пшик – грошей, які ми виплачували за неї, нам не повернули, сказали, що то начебто орендна плата, і продаж порт поки призупинив. До 2014-го батьки Сергія часто приїжджали до нас у гості, а ми раз чи двічі на рік їздили до них у Донецьк, а вже потім – ні.

Оповідачка знову на кілька секунд замовкла, було видно, що спогади її схвилювали.

– І коли в лютому 2022 року почалася велика війна, мій чоловік… ну, був на боці росіян. І його батьки – теж. Мовляв, вони ж наші брати, вони – сила, треба з ними дружити, вони наведуть тут порядок, і все буде краще, і зарплати підвищать, бо в них нафта, газ, у нас було спільне минуле і має бути спільне майбутнє, словом, всіляко розхвалювали росіян і кепкували з України. А я… Мені зараз соромно про це казати, але я тоді теж була на боці чоловіка. Зрозумійте мене правильно: російська пропаганда там, на півдні України, на Донбасі, працювала дуже активно, навіть агресивно. Навкруги – лише російська мова, тільки іноді я чула українську від людей із заходу України, які приїжджали до моря відпочивати, ну і по радіо та телебаченню. В нашій школі навіть вчителька української мови й літератури говорила поза заняттями з учнями і з вчителями тільки російською. Я, звичайно, розуміла українську мову, але ніколи нею не розмовляла.

Отож одразу після окупації Бердянська все частіше заходила в нас із чоловіком розмова, що треба евакуюватися, як це робило багато людей з міста і його околиць. З нашої школи кілька вчителів уже виїхало, хто куди, буквально в перші дні війни. Кликали й мене. Моя мама часто телефонувала і пропонувала приїхати до неї. Це розсмішило
чоловіка:

– Ну теща і загинає! – кепкував він з неї. – На Колиму нас хоче відіслати! Як у фільмі казав герой Миронова, «ні, краще, ви до нас», ха-ха!

Сергій був категорично проти від’їзду. Казав, що в крайньому разі, якщо до нас наближатимуться бойові дії і стане небезпечно, то переїдемо до його батьків у Донецьк. Мовляв, там ніяких націоналістів уже немає і все нормально, спокійно. А коли в Бердянську росіяни наведуть порядок, знову повернемося в нашу квартиру і до нашої праці. І я… майже послухалася чоловіка. Теж заспокоювала себе, що все з тими росіянами тут буде добре. Мова і віра в нас спільна, що нам ділити? Але незабаром стало ясно, принаймні мені, що варто потурбуватися про безпеку сина. Він уже закінчував школу, і випав саме слушний момент вирватися з Бердянська, а далі і квитки на поїзд до Львова чи навіть за кордон не треба купувати, – розповідали колеги, – волонтери всюди допомагають з одягом, їжею, житлом, Михайла нашого без проблем випустять за кордон, бо йому ще немає вісімнадцяти років. Чоловік категорично не хотів нас відпускати, але все ж згодом змушений був пристати на мої доводи, мовляв, наступного року Михайла росіяни можуть мобілізувати до армії, а там, не дай Боже…

На мій подив, Михайлик не лише підтримав мене з евакуацією, а й повідомив, що наступного року повернеться в Україну і піде добровольцем в армію захищати Україну, – вела далі Неоніла Вікторівна.

– Я дивувалась його поглядам, хоча вже давно знала, що Михайло з кількома однокласниками та ще іншими хлопцями відвідують якийсь військово-патріотичний гурток, чи курси, чи ще щось таке, їх там вчили кермувати автомобілем, стріляти, вони займались боротьбою тощо. Чоловік просто вибухнув… Насварив грубо, сказав, що Михайло – дурень, що за рік ніякої України вже не буде.

Ну, не розповідатиму вам про наші поневіряння, коли ми виїжджали з окупованого міста. Скажу лише коротко: ми виїхали, а далі все було, як у багатьох біженців. Вчителька англійської мови, з якою ми разом виїжджали, вмовила нас із сином їхати з нею далі, до Німеччини, де давно жили її родичі, переконувала, що нам допоможуть там облаштуватись.

Так воно і вийшло: нам допомогли, почали сплачувати соцдопомогу. Мені в Німеччині все подобалося – і життя і дозвілля, і зручний транспорт, все чисто, все добре. Михайло пішов у школу і доволі швидко вивчив німецьку мову. Допомагало й спілкування з німцями-ровесниками. А от я виявилась геть нездібною до мов. Мене скерували на курси, але нічого з того не вийшло. Я й в інституті не могла до...

Дякуємо вам за передплату газети онлайн