СПОВІДЬ ВЧИТЕЛЬКИ

Неоніла Вікторівна замовкла, обдумуючи, про що розповідати далі, а одна з колег із нетерпінням спитала:

– А що з тим студентом? Ви одружилися?

– Так, одружилися, – відповіла Неоніла Вікторівна. Після закінчення навчання Сергій дізнався, що є змога поїхати працювати до Бердянська. Там якраз були вакансії вчителя фізкультури в школі та інженера-електротехніка в порту – саме за спеціальністю Сергія. Весілля ми відсвяткували вже на березі Азовського моря, у Бердянську. Застілля було дуже скромне і гостей ми запросили обмаль. Приїхали з Донецька батьки Сергія, прийшло декілька його колег. Батьки мої не приїжджали. Мама писала, що батько, він тоді ще був живий, по-перше, пропивав гроші, а по-друге, кричав, що ніколи не поїде в «бендерівську» Україну, яка розвалила «великий і могутній союз». Ось так почалося наше подружнє життя.

Жінка замовкла. Було помітно, що згадувати дедалі важче, болючіше, але вона таки продовжила:

– Дитину я народила пізно, у 30 років. Назвали сина Михайликом, на честь Сергієвого діда. Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім, коли син народився, нам від порту дали службову квартиру, двокімнатну, з правом викупу її за десять років. Почали збирати гроші, потроху й виплачували. А коли вже майже зібрали потрібну суму, почалася АТО – російські війська окупували Луганськ і Донецьк. І з квартирою вийшов пшик – грошей, які ми виплачували за неї, нам не повернули, сказали, що то начебто орендна плата, і продаж порт поки призупинив. До 2014-го батьки Сергія часто приїжджали до нас у гості, а ми раз чи двічі на рік їздили до них у Донецьк, а вже потім – ні.

Оповідачка знову на кілька секунд замовкла, було видно, що спогади її схвилювали.

– І коли в лютому 2022 року почалася велика війна, мій чоловік… ну, був на боці росіян. І його батьки – теж. Мовляв, вони ж наші брати, вони – сила, треба з ними дружити, вони наведуть тут порядок, і все буде краще, і зарплати підвищать, бо в них нафта, газ, у нас було спільне минуле і має бути спільне майбутнє, словом, всіляко розхвалювали росіян і кепкували з України. А я… Мені зараз соромно про це казати, але я тоді теж була на боці чоловіка. Зрозумійте мене правильно: російська пропаганда там, на півдні України, на Донбасі, працювала дуже активно, навіть агресивно. Навкруги – лише російська мова, тільки іноді я чула українську від людей із заходу України, які приїжджали до моря відпочивати, ну і по радіо та телебаченню. В нашій школі навіть вчителька української мови й літератури говорила поза заняттями з учнями і з вчителями тільки російською. Я, звичайно, розуміла українську мову, але ніколи нею не розмовляла.

Отож одразу після окупації Бердянська все частіше заходила в нас із чоловіком розмова, що треба евакуюватися, як це робило багато людей з міста і його околиць. З нашої школи кілька вчителів уже виїхало, хто куди, буквально в перші дні війни. Кликали й мене. Моя мама часто телефонувала і пропонувала приїхати до неї. Це розсмішило
чоловіка:

– Ну теща і загинає! – кепкував він з неї. – На Колиму нас хоче відіслати! Як у фільмі казав герой Миронова, «ні, краще, ви до нас», ха-ха!

Сергій був категорично проти від’їзду. Казав, що в крайньому разі, якщо до нас наближатимуться бойові дії і стане небезпечно, то переїдемо до його батьків у Донецьк. Мовляв, там ніяких націоналістів уже немає і все нормально, спокійно. А коли в Бердянську росіяни наведуть порядок, знову повернемося в нашу квартиру і до нашої праці. І я… майже послухалася чоловіка. Теж заспокоювала себе, що все з тими росіянами тут буде добре. Мова і віра в нас спільна, що нам ділити? Але незабаром стало ясно, принаймні мені, що варто потурбуватися про безпеку сина. Він уже закінчував школу, і випав саме слушний момент вирватися з Бердянська, а далі і квитки на поїзд до Львова чи навіть за кордон не треба купувати, – розповідали колеги, – волонтери всюди допомагають з одягом, їжею, житлом, Михайла нашого без проблем випустять за кордон, бо йому ще немає вісімнадцяти років. Чоловік категорично не хотів нас відпускати, але все ж згодом змушений був пристати на мої доводи, мовляв, наступного року Михайла росіяни можуть мобілізувати до армії, а там, не дай Боже…

На мій подив, Михайлик не лише підтримав мене з евакуацією, а й повідомив, що наступного року повернеться в Україну і піде добровольцем в армію захищати Україну, – вела далі Неоніла Вікторівна.

– Я дивувалась його поглядам, хоча вже давно знала, що Михайло з кількома однокласниками та ще іншими хлопцями відвідують якийсь військово-патріотичний гурток, чи курси, чи ще щось таке, їх там вчили кермувати автомобілем, стріляти, вони займались боротьбою тощо. Чоловік просто вибухнув… Насварив грубо, сказав, що Михайло – дурень, що за рік ніякої України вже не буде.

Ну, не розповідатиму вам про наші поневіряння, коли ми виїжджали з окупованого міста. Скажу лише коротко: ми виїхали, а далі все було, як у багатьох біженців. Вчителька англійської мови, з якою ми разом виїжджали, вмовила нас із сином їхати з нею далі, до Німеччини, де давно жили її родичі, переконувала, що нам допоможуть там облаштуватись.

Так воно і вийшло: нам допомогли, почали сплачувати соцдопомогу. Мені в Німеччині все подобалося – і життя і дозвілля, і зручний транспорт, все чисто, все добре. Михайло пішов у школу і доволі швидко вивчив німецьку мову. Допомагало й спілкування з німцями-ровесниками. А от я виявилась геть нездібною до мов. Мене скерували на курси, але нічого з того не вийшло. Я й в інституті не могла до ладу з англійською впоратись. Та й з українською мовою почалися проблеми: наші біженці, які спілкувалися українською, ставилися до мене неприязно, ледь не вороже, мовляв, не можеш вивчити українську? Та й від німців, які розуміли російську, я теж бачила осуд, неприйняття моєї російськомовності. І мені довелося спілкуватися здебільшого з російськомовними українськими біженцями, і то не часто. А ще мені там не сподобалося те, що місцева влада пропонує біженцям роботу не за спеціальностями, а вакансії – прибиральниці, посудомийки, догляд за літніми немічними й одинокими німцями тощо. Так, я іноді підробляла на цих роботах, але це мені сильно дошкуляло. І ось так минуло два роки.

– А як же син Михайло? – запитав Іван Полікарпович. – Він повернувся в Україну через рік, як хотів?

– Ні, він залишався в Німеччині, – відповіла Неоніла Вікторівна. – Друзі переконали його, що в армії потрібні хоч якось навчені бійці та спеціалісти, а не зелена молодь. Він тут почав грати у волейбол – моя школа! – за місцеву команду, влаштувався на роботу з ремонту приміщень, тож у нього все гаразд. Там він уже і подругу-ровесницю собі знайшов, біженку з Київщини. І тут раптом мені інтернет-дзвінок з Магадану – від племінника маминого, тобто від мого двоюрідного брата: мама почувається погано, було б добре, щоб я приїхала, бо треба розібратися з будинком – на кого його мамі переписати. І вона хоче зі мною побачитися, поки ще жива. Це мене, звісно, налякало, і я вирішила летіти в росію. Робила кілька пересадок авіалініями, далі – автобусом, нарешті
дісталась.

Спочатку наче відтала душею. Згадала дитинство тут, дитсадок, школу, обійняла маму. Вона, на щастя, виявилась не такою хворою, як мені повідомляв двоюрідний брат, хоча, звичайно, була вже старенька. Просто йому і його дружині закортіло все владнати з будинком. Отже, перші дні й тижні для мене там благодать! Рідні люди, рідні краєвиди міста, рідна російська мова. Щоправда, густо перемішана матюками. До того ж говорять нецензурщиною всі – і дорослі при дітях і навпаки, і учні при вчителях, і в громадських місцях, і це норма спілкування. А ще я відчула ненависть до України йі українців. Мене одразу почали називати «бендеровкою», хоча всі чудово знали, що я родом звідси і росіянка. Я спитала якось нашого сусіда, який постійно матюкався при зустрічах зі мною замість привітання, за що він ненавидить українців, що поганого вони особисто йому зробили. А він знову матюкнувся і відповів:

– А за що їх любити? Вони ж союз розвалили, вони ж не люблять, нас, росіян, і російську мову. І взагалі, їх треба покарати за те, що не хочуть жити разом із нами. Що, їм свободи захотілося? А ось вам свобода! – і показував непристойні жести.

Тобто він був уособленням їхнього російського невігластва, грубощів, дурості, тупості, рабського плазування перед владою і фобії до всіх, хто не хоче з ними дружити, лютих заздрощів до всіх, хто кращий за них, розумніший, культурніший, вільніший. Окрім того, у них просто патологічна жадібність до всього дармового, безплатного, до чужого добра і небажання чи то генетична нездатність чинити добро й комфорт навколо себе. От родина мого двоюрідного брата вчепилася, наче реп’яхи, у наш будинок, і не приховувала бажання, щоб моя мама переписала його лише на них. Мовляв, я тут не жила, а вони доглядають за своєю тіткою, коли вона хворіє, допомагають їй, то й нерухомість має потім перейти до них. Мене вся ця атмосфера після Європи почала настільки пригнічувати, що я одного разу не витерпіла і сказала все їм в очі, їм і своїй мамі. І наприкінці вигукнула:

– Забирайте все собі, мені від вас нічого не треба!

А мати моя сердито промовила:

– Тоді і ти забирайся звідси, обійдемося без сильно культурних!

А тут ще мені на телефон прийшло повідомлення, що мій чоловік важкопоранений, лежить у київському госпіталі. Я спочатку не могла зрозуміти: до чого тут госпіталь у Києві, якщо Сергій залишився на окупованій території? Словом, я вирішила їхати до Києва й у всьому розібратись. Адже Сергій офіційно ще залишався моїм законним чоловіком, на розлучення ніхто з нас не подавав. Отак я опинилася в столиці, знайшла вакансію вчителя фізкультури, мене прийняла до себе у квартиру племінниця Сергія, яка переїхала до Києва ще 2014 року, як росіяни увійшли в Донецьк. Коли довго, окільними шляхами добиралась в Україну, багато чого переосмислила. Те, що побачила в Німеччині, у Європі, навіть в Україні, де жила все своє доросле життя, настільки різнилося з так званим «руським миром», що мені перед собою стало соромно. Яка ж я була дурна! Ось так я почала спілкуватися українською, ось так намагаюсь витравити із себе, вивітрити геть той поганий дух пихатої «російської величчі». Вибачте…

Неоніла Вікторівна замовкла, витерла хустинкою очі, у яких виступили сльозинки.

– То що трапилося з вашим Сергієм? – запитала Олександра Йосипівна.

– Так, зараз скажу коротко і про Сергія, – відповіла фізкультурниця, сховала в сумочку хустинку і мовила: – У нього теж відбувся злам у свідомості, переосмислення. В окупації він спочатку почувався мало не героєм – мовляв, я ж не втік, як інші, я ж за вас, за «вєлікую расію»! Ну а його, недовго думаючи, взяли й мобілізували – раз ти за нас, от і нумо на фронт, допомагай «звільняти від нацистів нашу общую родіну». А там, на фронті, Сергій побачив те, що перевернуло в ньому все уявлення про цих росіян. Побачив нелюдське ставлення командирів до солдатів і підозріле, недоброзичливе ставлення до себе, побачив мародерства, вбивства беззбройних цивільних, розстріл полонених українців, словом, суцільні жахи. І вирішив втекти в полон до українських вояків і покаятись, адже від його рук ще не загинув жоден українець. І це йому вдалося, хоча і отримав поранення: росіяни стріляли йому в спину. Після лікування і вкрай потрібних у таких ситуаціях перевірок він попросився в Збройні Сили України. Не заради помсти своїм колишнім командирам, а, як він пояснив, щоб виправити свою велику помилку. Але й помста теж відбулася: буквально ж у першому ближньому бою він застрелив свого нещодавнього командира взводу, який (і Сергій був упевнений у цьому) і поранив його в руку, коли він біг здаватися в полон. У тому ж бою Сергій отримав важке поранення в груди і в ногу від дрона-камікадзе. Зараз лежить у госпіталі на Печерську в Києві, але стан його дуже важкий: і ногу мають ампутувати, і шансів на те, що виживе, небагато. Лікарі кажуть, що ймовірність одужання – половина на половину, і мені треба готуватися до найгіршого.

Розповідачка знову дістала хустинку і витерла сльозинки в очах. Лідія Омелянівна доторкнулась до плеча фізкультурниці, намагаючись її підтримати. Сказала заспокійливо:

– Ніло, треба вірити й сподіватися, що одужає, хай буде все добре. Ви бачилися з чоловіком, розмовляли з ним?

Неоніла Вікторівна вдячно кивнула, зім’яла хустинку в руці.

– Дякую, Лідо, – сказала вона, – вже завершую, історія закінчується. Чесно кажучи, я ще не остаточно пробачила Сергієві ті розмови і його вчинок, коли ми із сином тікали з Бердянська, а він залишився чекати «добрих» росіян. Мало вірила і в його таке швидке переродження на бік України. Але коли побачилася з ним, поговорила, хоч йому це й було важко, все ж почала більше розуміти його тодішній душевний стан. Адже і я сама теж спочатку була необачно поблажливою до окупантів. А Сергій перед черговою операцією попросив у мене і сина Михайла пробачення й сказав:

– Дуже жаль, що я зрозумів свою помилку запізно. І ціна за неї буде високою. Якщо я не виживу, ти маєш отримати за мене гроші, адже ми офіційно одружені, а я зараз – службовець українських Збройних Сил. Прошу тебе, витрачай ці гроші розумно, допомагай Михайлові стати справжньою людиною, і хай він не робить таких помилок, як я.

Неоніла Вікторівна знову розгорнула хустинку, прикладала її до очей. Вчителі почали її заспокоювати, а Олександра Йосипівна запитала:

– Операція вже відбулась? Успішно?

– Так, операція вже позаду, а чи успішна – покаже час. Поки Сергій у реанімації. Синові я поки ще нічого не повідомляю, будемо чекати і сподіватися на краще.

– Правильно, Нілочко, – сказала Ганна Петрівна, – хай з тобою постійно будуть віра, надія і любов. Хай далі буде все добре!