ПЕКЛА БАБА ПАСКИ

А так хочеться ж усе знати: як там онуки, сватається хтось уже до Ганнусі чи ще ні. Тож уже час дівчині заміж, двадцять восьмий рік пішов, а вона за тією своєю дохторською світу не бачить. І нащо їй ото та дохторська, то ж папірчик якийсь, а життя є життя. Бабське діло – діток колихать, а не ту, як її, і не вимовиш одразу, прости, Господи, дисертацію писать. Дитя – воно ж як ангелятко, до грудей припаде, молочком пахне, а оченятами в душу зазирає, щось таке там бачить, чого й сам про себе не знаєш. А від кожної його усмішечки такий світ милий, як у раю.

От вона як Остапка понесла, батька Ганнусиного, то Петро просто нетямився від радості. Уже так за нею глядів, навіть відра підняти не давав і на поле не пускав, просто як пані жила. Так дівчинку хотів. Вона – сина, а він – доньку. І щоб обов’язково на неї, на Ониську, схожа була. Навіть на ринок поїхав і стрічки купив у коси вплітати. Тицьнув дружині в руки: «На ось, сховай, це Оксанці нашій».

Та не дав Бог Оксанки, а дав Остапа. Що вже парубок був на все село. Веселий, дужий і не хворів ні разу, не те що Василько. Що вже намучилась вона зі своїм мізинчиком. Акушерки не було, у район на нараду поїхала, а Василько не став чекати, доки та нарада закінчиться, й почав на світ проситись. І пішов ніжками вперед. Ох і натерпілась Ониська, накричалася та наплакалась, думала, що вже кінець і їй, і дитині. Петро по стару бабу-шептуху в сусіднє село вирушив, аж коня загнав (потім клопоти мав, кінь колгоспний, іще трохи – і за шкідництво посадили б). А приїхав, зайшов у хату, глянув на Ониську, яка вся в крові лежала, та й посивів за годину. А стара баба Текля, що її відьмою всі називали, взяла ніжку дитячу назад вправила, перевернула дитя в утробі, та й народився Василько. Синій був, аж згадати страшно, потім усі лікарі дивувались, як вижив. А бабу потім довго ще лікували, порвав синочок їй усе жіноче начиння, але добре, що живий. Зате шити Ониську приїжджав аж професор з області. Видно, що добре знав свою справу, бо й донині нічого її там не болить. Поясниця ниє, ноги не ходять, живіт, бува, скрутить, а там усе добре.

Як уже пестила того Василька, знала, що дітей більше не матиме. А так хотіла Петрові донечку подарувати – не вдалося. Три сини – як три соколи, а донечки нема. Усе тепер так, як казав Петро покійний, «сини розлетяться світом, а донечка-голубонька старість нашу гляділа б, може, Бог хоч внучку пошле». Та не дочекався Петро не лише донечки чи внучки, а й старості. Та не тільки він. Вдови вони всі на хуторі. Повмирали чоловіки. Кажуть, Чорнобиль. А хто його насправді зна.

Пече баба паски.

На капустяних листках, по-старому, як мама. Зазирає в піч. Оця припеклась гарно, буде Степанові. Він такі любить, чорнобриві. Ой, скільки-то вона тому збитошникові нашилася та налаталася, горіло все на ньому, все йому воювати хотілося, то в партизанів, то в козаків бавились. Дітвори було тоді навіть на їхньому хуторі рясно. На сім хат – двадцять двоє дітлахів. А Степан за отамана, навіть старшими командував. Одного разу взимку (скільки ж то йому було, чи не десять?) пішли в село, повернулись усі ввечері, а Степанка немає, вирішив додому сам через ліс іти, посперечався з кимось – чи не з Іваном Ганьчиним. За вікном мете, темно, а Степанка немає. Кинулась Ониська з Остапом шукати. Страшно, оборони, сила Божа. Ледве знайшли свого «полярника», вже геть закляклий сидів під сосною. І термосили, і розтирали його, а воно, мале, стогне та безтямним поглядом дивиться. Ониська його потім чотири кілометри на плечах до хати перла та все дослухалась, чи ще дише.

Виймає баба паски.

А сама дослухається, чи не рипне хвіртка. Та навкруги тихо. Тільки Ониська в хаті стукне посудом і сполохає спогади, що гніздяться в кожному кутку, в кожній шпаринці. Отут до сволока прив’язували колиску, а той дзиґлик Петро сам змайстрував, а того коника першому онукові, Петрусеві (на честь діда назвали), купила, коли народився. Потім, коли на літо привозили онука до баби, він тим коником бавився. 

Баба поглядає сердитим оком на мобільник, тепер навіщо їздити, коли можна зателефонувати, а хіба воно, ото «алло», людину замінить? Зітхає баба та хреститься швиденько: прости, Господи, де ж то видано, щоб перед Великоднем сердитися, та ще й на власних дітей?

Далеко їм до баби їздити, та й робота в усіх, клопоти.

Розставила паски на столі.

Хату прибрала ще в четвер, тільки долівки не вимила. Гарно у світлиці, але порожньо. Ониська вмивається, вбирає святочне, кладе в кошик паску, масло, сир, шматок ковбаси (Одарка в селі купила), засвічує лампадку перед образом. Чистою шматиною протирає скло на рамках із фотографіями. Дивиться на кожну довго, уважно… Ото вони з Петром. Бач, які молоді були! А от із дітьми на ринок їздили, а то Василько з армії надіслав, а то зі Степанового весілля, а то Вірочка, правнучка її першенька, дав Бог дочекатись. Сльози течуть рівчачками зморщок і тихо капають у кошик, на паску. А Ониська і не розуміє, чого раптом почала гірше, ніж завжди, бачити. Повертається і тихо йде до дверей. Поясницю крутить, хоч би не на дощ.

Баба важко вмощується, ставить кошик перед собою. Може, треба було б подушку підмостити, але підвестися вже сил нема, та й іти до порожньої хати не хочеться. Вір­ний Бровко тихо скавучить, йому шкода заплакану господиню, але він не знає, як її потішити. Сидить баба Ониська, молиться: «Захисти й оборони, Господи, дітей моїх від усього лихого, і Ти, Матір Божа, змилуйся…». Губи шепочуть тихо-тихо, і від того шепоту заплакані Онисьчині очі заплющуються… 

***

…І наснився Онисьці Бог і сонце за Ним – яскраве, велике. Ониська за тим сонячним світлом й обличчя Господнього не бачить.

– Прости мені, Боже, я пасок не посвятила.

– Посвятила, Онисько, бо сльози материнські святі.

– А ще, Господи, підлоги не вимила, бо бач, які руки стали, геть пальці повикручувало.

Простягає Ониська руки до Бога й очам не вірить. Руки в неї такі, як у молодої дівчини. А Господь усміхається лагідно і кличе її до себе. Ониська підстрибує легко, як у молодості, й біжить, біжить…

***

Уранці хата збудилась від незвичного шуму, глипнула підсліпувато низенькими вікнами і здивовано рипнула дверима. Зарослою споришем стежкою йшли люди, багато людей, і молоді, і статечні, а попереду – троє ще міцних сивих чоловіків, усі до старої Ониськи подібні. Десь здалеку долинав передзвін великод­ніх церковних дзвонів. Сміялось сонце на видноколі. І чекали на гостей у світлиці паски, які вчора спекла Ониська, і одна, яку освятили мамині сльози, – на порозі…