ПІАНІСТКА – І ТІЛЬКИ

Бабі Вірці яко матері-одиначці держава дала ту нещасну комірчину, куди вона з малою ще тоді Марійкою і переїхала. Тішилась, що має свій куток і що може купити туди бодай свій посуд, а не їсти з чужих баняків та позиченими ложками. Доньці своїй придбала зручне ліжко, гарну постіль, щоби її талановита доця добре спала. Сама ж баба Вірка звідкись приперла старий диван, який скрипів пружинами, як «Титанік».

Та якось так склалося, що раптово баба Вірка захворіла і невдовзі померла. Для Марії то був справді шок і кінець безтурботного життя. Ніколи раніше її мама не скаржилась і не хворіла, а тут якось так згасла, як свічка…

Марія довше затримувалась у центрі. Довелось піаністці харчуватись у їдальнях, потім – у піцеріях. Благо, хоч гроші на це в неї були. Чи хотіла вона вчитися готувати щось самотужки? Жартуєте? Авжеж, ні! Не хотіла, не вміла і не збиралась! Як і раніше, увесь час вдома вона музикувала або акомпанувала співачкам. За мамою дуже тужила, але що вже тут зміниш? Нікого до хати не хотіла приводити. Навіть послугами хатньої працівниці не хотіла користуватись. Марія й так не була говіркою, а після смерті мами замкнулась – навіть із сусідами віталася не завжди. Сусідські бабці проводжали її співчутливими поглядами, але їй того й не треба було.

Десь за рік самотнього життя почались у Марії свої дивацтва. Дуже вона вдарилась у релігію. Та й то так сильно вдарилась, що почала хреститися перед пам’ятниками і тоді, коли у браму заходила. Такий ритуал щоразу відпрацьовувала й перед тим, як переступити поріг власної комірчини.

Її дивацтва вже почали помічати й на роботі. У високих колах не бракувало дивакуватої богеми, але щоб отак хреститися перед кожним порогом – про це зробили зауваження керівництву. Аби не викидати талановитої піаністки із творчих кіл, вирішили більше давати їй роботи вдома. Та й солістки мали змогу позайматися у Марії приватно. До того ж жодного разу Марія не акомпанувала чоловікам-солістам! Такого в її практиці не було із принципу!

Не любила вона чоловіків! Навіть трохи їх боялась! Колись, ще в молоді літа, коли хотілося трішки драйву і дурного молодого вина, вона кілька разів ходила на здибанки з іноземцями. Її колежанка Танька привела додому якогось простого сільського парубка, а Марія прийшла попід ручку з Міськом Чоколядкою. Ну, ви зрозуміли! Може, він був і непоганий парубок, і моторний, і гарячий, але ото чисто як чорний шоколад з дорогої крамниці. Баба Вірка тоді скривилась, але нічого не заперечила – вже якщо так має бути, то нехай буде. А одна сусідка то мало очі Марії не вибрала за того «іносранця»:

– Маріє, та навіщо тобі той студент здався? Вивчиться і поїде собі в ту свою Африку! А тобі залишить дитинку, і таку саму ото чорняву, як він сам! – запучувала сусідка.

– Він цікавий і сучасний! Він з іншого світу! І з ним є про що поговорити, тітко Марто! – якось так лаконічно і навіть трохи зверхньо сказала тоді Марія.

– А то з нашими хлопцями хіба нема про що говорити? – аж сплеснула в долоні сусідка.

– Та і з вами нема про що дуже поговорити! – якось так навіть зухвало відрубала Марія і майже вбігла тоді у своє помешкання. (Тоді вона ще не хрестилась перед кожними дверима.)

Особливі ритуали перед дверима і пам’ятниками були тільки початком Маріїних дивацтв. Згодом, майже не виходячи з хати, вона приймала солісток лише за паролем, який повідомляла довіреній особі. Якщо солістка не знала паролю, то занять із вокалу могло й не відбутись. Керівництво про це знало і писало пароль на картці. Вимовляти вголос чарівного слова не можна було, аби сусіди не довідались, тільки показувати на аркушику через віконце на вхідних дверях.

Найбільшим страхом Марії було те, що хтось за час її відсутності може проникнути у приміщення, винести її коштовне піаніно, і вона тоді залишиться без засобів до існування.

Ще однією проблемою стало харчування знаної в місті піаністки. Вона побоювалась сидіти в піцеріях. Мала ще одну проблему: панічно боялась дантистів і роками не ходила лікувати зуби. А позаяк зубами вона не грала і майже не говорила, то цю проблему було видно лише окремим людям з її тісного кола. Ну, а цямкати і плямкати на людях вона якось теж не хотіла. Тому вирішила купувати продукти в крамничці поруч із домом. Принаймні це вона опанувала не завдяки, а всупереч. Не було в неї інших варіантів, а просити когось не хотіла. Вдома вона споживала тільки те, що було фабрично запаковано. Якихось там булочок чи іншої випічки вона не визнавала – боялась, що її хтось отруїть чи сама отрується. Якось так.

Зрештою, за той час підросло молоде покоління талановитих піаністів. Пальці Марії стали вже не такі вправні, а ще й почав докучати артрит. І прийшла пенсія.

Тепер до неї приходили давні друзі лише раз чи двічі на тиждень. В інші дні довідувалась сусідка, що мешкала над нею. Лише тій одній сусідці Марія довіряла і деколи просила купити щось, бо сама не хотіла виходити з хати в цей жорстокий і несправедливий світ.

– Найбільше, за що маю жаль на свою маму – це те, що вона не навчила мене звичайних побутових речей, – сказала якось Марія сусідці, – все оберігала мене від реального життя.

– У неї не було поганих намірів, повірте мені, – сусідка згори зверталась до Марії на «ви», бо інакше собі навіть не уявляла, як можна спілкуватись із такою талановитою і відстороненою особою, яка ціле життя обертається у високих колах.

Так потривало кілька років. Та якось пізньої осені сусідка згори збагнула, що Марія вже кілька днів не дається чути. Довідалась до неї. Марія лежала з гарячкою, щось марила. Попросила вколоти їй ліки, бо лікарів кликати не хотіла, не довіряла їм. Сусідка трохи зналась на медсестринстві, тому без проблем ввела Марії дозу ліків. Тій на трохи стало легше. І все одно за кілька днів Марія віддала Богові душу. Про це також ніхто не довідався – лише сусідка згори, у якої були запасні ключі від помешкання Марії. Усі ці протоколи, розпитування, фіксування і так далі зайняли трохи часу. Позаяк не було в Марії ні нащадків, ні близьких родичів, забрала сусідка до себе піаніно і деякі речі. Все інше поїхало в невідомому напрямку. А вже згодом у цьому приміщенні, як ви знаєте, відкрили «гарячі собачки». Ніхто й не згадував Марії. Так, наче її ніколи й не було.