САМОТНІСТЬ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Василь СКРИД

24 червня 23:13

463

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Бабину хату затрушує осінь.

І дерев тих небагато: дві берізки перед порогом та гіллястий осокір на причілку над криницею, а листя, яке підпалив уже перший нічний морозець, сипле і сипле. Лягає та й лягає шовкове березове листя і полив’яний сокориний лист на старенький шифер – вигаптовує жовтень гарячим одцвіттям стару перепалу хату.

День теплий та ясний, переснований легким, як пух, збіленим підтканням, що ніби сотається над землею із самісіньких лебединих хмар.

Баба Ганна сидить на широкій лаві, в’яже в пучки кукурудзу. Попід стріхою, на берестовій жердці, висить її вже ціла низка, а на ряднинці ще чимала купа. Вродило. Баба поволеньки, як на дитині, загортає на качанах цупкі сорочечки й вивільняє з-під них на сонячний світ соромливо чисті рядочки янтарних зернят.

Зозулясті кури обступили бабину роботу, товчуться, сваряться між собою за тривкий харч. Велика довгошия норовить виклювати здобич із бабиних рук, інші в радюжку забігають. Лише півень, гвоздиково заквітчаний червонястим гребенем, як і подобає чоловічій статі, споглядає трохи оддалік і раз у раз осудливо буркоче на неспокійних курок. Немає йому тут роботи, а йти за хату, на перепрілий гнійок, сокотухи не хочуть: ледачіють восени.

– Сказано: чоловік таки є чоловіком, – киває баба на півня. – А що вже ці вертихвістки, не дай Боже… І коли ви понаїдаєтесь у мирі?

Баба говорить із курми, як із людьми. З ними – надворі, а в хаті – з котом Рудиком. Бо живе сама. А кури та кіт – єдині живі душі, що перекраюють із нею ту давню прісну самотину.

Так сталося, що помер її чоловік Іван. Поховала біля нього ще дві свої надії – дві дівчинки старшенькі. Зоставила жінці доля найменшу дитину – сина Дмитрика.

Та доля і тут злукавила. Пообіцяла останню радість, а згодом і її забрала. Ще до армії незлюбив Дмитро землю – поїхав кудись із села. Казав: «Земля – для дурнів, щоб перевертали її щороку, а для розумніших є на світі інші житейські вигоди». Та й вирушив по них.

Відтоді баба Ганна сама. Город засаджує всякою всячиною, квочку на весну підсипає, на Великдень хату висинює та калину на березі синьоокої Роставиці доглядає.

…Рипає хвіртка. Дивиться баба: дитинча чиєсь (ще тільки на ніжки сп’ялося) прихилиталося. Стоїть у самій сорочечці, в черевичках на босу ногу, осміхається довірливо.

– Ти чиє?

– Ба-ба…

– У гості до баби? Ходи сюди.

– Тю-тя…

– То півник. Гарний півник. А кури ледачі: кукурудзу в баби крадуть.

Дитинча дибає до радюжки, махає пухкенькими рученятами – кури неохоче відходять убік.

– Отак їх, так, поганих… Ну ходи до баби в пелену, погойдаю тебе трошки.

У руках бабиних налите, як зернина, дитяче тільце. Тепла неспізнана хвилька обмиває все в грудях, вступає в зашерхлі руки. Баба гладить рожеві дитячі ніжки, підгуцує дитину на коліні й вишукує заснованими, колись карими, очима десь у кленовім багрянці стару дитячу пісеньку і співає її.

На те, певно, бабин час, щоб онуків чухикати.

А де ж їх собі взяти?..

Як приїжджав Дмитро востаннє уторік, то казав, що є в нього десь якась. Казав, що на буквах сидить собі – грамотна… Та нехай би вже брав. Уже і йому тридцять п’ятий. Напарубкувався… Коли, каже, йому й так добре. Дівчат і молодиць стане на його вік… Ой, не буде, певно, швидко тих онуків… А може, бузувір губить їх світом?..

Баба співає і горне до зісохлого свого тіла дитину, недужо зводиться, несе її до сіней. У прохолоднім сінешнім затінку ряхтять на кілочках снопики калини (може, знадобиться комусь на ліки), пахне гнилицями. На діжці стареньке, обгризене на краях липової обичайки решето з пізньою ожиною, посинілою в осінніх туманах. Баба ставить решето на порозі.

– Їж бубу… Солодка.

Дитинча сміється, невміло горне до рота ягоди.

А баба насипає ожини в чисту пілочку, зав’язує вузлик.

– На… Тримай… Удома їстимеш.

Стиснутий на дитячих грудях вузлик кров’яніє, а очиці повні чистого неба й золотого світу бабиного літа.

– Ба-ба… Бу-ба…

І чимчикує чужий онук вузенькою, у спориші доріжкою до хвіртки.

– Чия ж вона жалість ото? – шепоче баба до себе, проводячи дитя очима аж до кінця завулка.

Далі повертається до роботи.

В’яжуться з кукурудзяним шелепотінням бабині думки. Казав Дмитро: «Одружуся – заберу вас до себе». Таки мало розуму вклала йому… Чи ж може людина жити на старість не у своїй хаті, не на своєму подвір’ї, не між своїми людьми?.. А як же без землі перетоптаної? На кого стару грушу та сокір зоставити, з ким криниця розмовлятиме?.. Де так калина рясно вінкується повесні й видзвонюють бабиного літа сережками явори?..

Осінній день короткий – спломенів хутко.

Не зогляділася баба за роботою, як кури похурчали на сідало. Стріпала радюгу, зняла горщик із кілочка, глянула на криницю (щовечора те робила), пішла й собі на спочинок.

…Хату обтушковують паркі сутінки. Виколісується синя каламуть на яворових вервечках, вкладається під вікнами на сон тиша. Баба сидить на лежанці в потемках, спочиває. Бачить у причільне вікно, як місяць із-за хмари виплив і вже холодним вибілом зблискує темне тремтливе мереживо соколиного листу.

Тремтить увесь вік свій. Боязке до життя дерево посадив її чоловік Іван над криницею. Чогось любив його. Казав, під гемблик воно не годиться, а холодок тінити над водою – то його служба.

Тихо. Місячна прозелень сіється крізь листя в хату, дрібненько перебігає столом, хоче зазирнути під скатертину, на хліб бабин та в шафу – на смертну бабину одіж.

Враз забрязкотіли ті зайчики, задзвонили – повна хата бренькливої музики… Хтось пізно бере воду. Вискрипує корба, тягне з-під землі натужні переливи ланців.

«Добре Іван зробив, що викопав криницю на самому подвір’ї – без людей не зоставив… Хто ж це сьогодні так пізно? Знову Галинка, либонь… Скрутно молодиці самій, із двома дітьми. Така синичка мала, а бідова – вигнала п’яницю. Та й завивається тепер. Сама на роботі, а діти чистенькі… Так і є – вона. Гукає щось у шибку».

– А що там?..

– Чи живі, питаю.

– Хвалити Бога… Зажди-но, Галинко, – баба налапує в миснику декілька ще теплих яєць, виходить надвір. – Нехай буде за гостинця твоїм дівчаткам…

– Нащо ви, бабуню, роздаєте?

– Ет, роздаю… Вистачило й мені на всенький вік, – Галинка, тоненька, як молода сокорина, опускає мітелкові вії, а вистиглі губи всміхаються ніяково на маленькім личку.

– Завше ви отак, бабуню… А чим я вам віддячу?..

– Не за все дяка.

– Спасибі…

Пішла Галинка – два місяці у відрах із двору понесла.

«Завидна сонце розносять, а вночі – місяць, – дивиться баба услід молодиці. – Якби мені така невістка… Та онуків двійко перед смертю… Віється десь світом ледащо й не бачив, певно, ні разу сокорини у світлі місяця, не бачив, як вихлюпується з відер вода та губиться у траві чи то сльозами, чи то диким сріблом…»

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.