ВТРАЧЕНЕ ЩАСТЯ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Орест стояв, засунувши руки в кишені, біля високої огорожі. По той бік давно не фарбованої сітки бігали діти. Багато дітей. Стрибали, сміялися, наздоганяли одне одного. Дехто сидів набурмосений на лавці. Хтось копирсався в піску. Чоловік обмацував поглядом кожне личко. Шукав зачіпок, схожостей… Бодай чогось!

– Перепрошую, ви когось чекаєте? – голос виховательки вивів із задуми. Немолода жінка прискіпливо оглядала незнайомця.

Похитав головою:

– Ні, я…

– Ну то йдіть звідси, – махнула рукою, наче відганяючи набридливого пса чи голуба. – Нічого тут стовбичити. Маніяки… – буркнула собі під ніс.

Сперечатися з жінкою не хотів. Іще викличе поліцію. А з копами справи мати не хотілося. Поволі почвалав геть, час до часу оглядаючись. Її там не було. Принаймні не знайшов.

Вийшов на головну вулицю, оглянувся. Тепер куди? Господи, якби ж він знав бодай трохи більше! Бодай на дрібочку! Зітхнув. Сьогодні варто таки додому.

Будинок зустрів тишею. Густою, важкою і липкою, як мед. Крок через поріг – і ти вже муха, що потрапила в пастку. На мить завагався біля дверей, борючись із бажанням втекти ближче до людей. Увімкнув світло в коридорі і, не роззуваючись, попростував до кухні.

Їсти не хотілося. Поставив чайник, сам сів біля столу, підперши рукою щоку. Вже багато разів намагався полишити це, але все чомусь стримувався. Вірив: якщо не завтра, то післязавтра обов’язково знайде.

Закипів чайник. Залив окропом пакетик, врізав скибочку лимона. Дістав з холодильника вранішні бутерброди, захопив горня і пішов у кабінет.

Розкрив ноутбук, спробував попрацювати. Але робота стояла на місці. Замість того щоб розмірковувати над рекламним слоганом, думав про неї. Цікаво, як її звати? Почав перебирати в голові імена. Емілія? Анетта? Звенислава? Може, ім’я геть непретензійне? Звичайне. Наприклад, Софія. Який вигляд вона має? Білявка? Руденька? Може, шатенка? Чорнява? Очі які? Форма? Колір? Чи носить окуляри? Чи заплітає волосся в коси? Перед очі – сотні дівчачих облич, бачених на вулицях. Чи було серед них те єдине?

Потер обличчя долонями, проганяючи нав’язливі думки. Надворі зареготали сусідські діти. Встав, підійшов до вікна і ледь відхилив штору. Двоє бешкетників ганяли м’яча, щось вигукували, сміялися. Дорослі сиділи на ґанку, потягуючи щось зі склянок. Ідеальна родина. А якою могла бути його сім’я, якби..?

Вона прийшла зненацька. Інга прос­то постукала у двері його будинку. Не відразу і впізнав – худа, змарніла, аж сіра.

– Не впізнаєш? – хрипло засміялася, відповідаючи на німе запитання. – Інга. Та, з якою ти…

Орест не знав, чому впустив її. Чому запросив до вітальні, запропонував кави, печива. Якби просто зачинив двері, як робив це сотні разів перед набридливими проповідниками, то жив би далі спокійно. Ніщо б не тривожило сон. Ніщо б не заважало працювати. Він би просто жив. Натомість сидів навпроти Інги на дивані і слухав абсолютно нереальну історію.

– Пам’ятаєш, коли ми розлучилися? – блиснула чорними очиськами. – Три роки минуло, так?

– Чотири, – виправив. А п’ять років тому він її шалено кохав і вірив, що саме вона – сенс його життя. Поки сам же все і не зруйнував.

– Правильно, – засміялася. – Все правильно, Орку. Ти добре пам’ятаєш дрібниці.

– Ти прийшла поговорити про те, як ми були разом?

– Ні, – похитала головою. – Я прийшла поговорити про твою доньку.

– У мене немає дітей, – Орест відкинувся на спинку дивана.

– Не перебивай. Дай договорити. У мене не так багато часу, щоб я верзла дурниці. Чого так дивишся на мене? Так, любий, у мене рак і мені залишилося недовго.

– Інго, я не…

– Не перебивай! – підняла руку. – Будь ласка, дай сказати. Коли ми розлучилися… Я дізналася, що вагітна. Уявляєш? Я дізналася, що матиму дитину. Від тебе. Навіть не уявляєш, скільки думала про те, що маю робити. Декілька разів записувалась на аборт. І тікала з-під кабінету. Одного разу просто з крісла втекла. Зрештою, вирішила: хоч ти і поганець, але дитина ні в чому не винна. Тому я її залишила.

– І… де вона? – в Ореста пересохло в роті. Він не готовий стати татом. Він не хоче бути татом. Він…

– Віддала. Я від неї відмовилась, – Інга сховала обличчя в долонях. За мить схопилась: – Боже, все не так! Я шук...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.