ВТРАЧЕНЕ ЩАСТЯ

– Пам’ятаєш, коли ми розлучилися? – блиснула чорними очиськами. – Три роки минуло, так?

– Чотири, – виправив. А п’ять років тому він її шалено кохав і вірив, що саме вона – сенс його життя. Поки сам же все і не зруйнував.

– Правильно, – засміялася. – Все правильно, Орку. Ти добре пам’ятаєш дрібниці.

– Ти прийшла поговорити про те, як ми були разом?

– Ні, – похитала головою. – Я прийшла поговорити про твою доньку.

– У мене немає дітей, – Орест відкинувся на спинку дивана.

– Не перебивай. Дай договорити. У мене не так багато часу, щоб я верзла дурниці. Чого так дивишся на мене? Так, любий, у мене рак і мені залишилося недовго.

– Інго, я не…

– Не перебивай! – підняла руку. – Будь ласка, дай сказати. Коли ми розлучилися… Я дізналася, що вагітна. Уявляєш? Я дізналася, що матиму дитину. Від тебе. Навіть не уявляєш, скільки думала про те, що маю робити. Декілька разів записувалась на аборт. І тікала з-під кабінету. Одного разу просто з крісла втекла. Зрештою, вирішила: хоч ти і поганець, але дитина ні в чому не винна. Тому я її залишила.

– І… де вона? – в Ореста пересохло в роті. Він не готовий стати татом. Він не хоче бути татом. Він…

– Віддала. Я від неї відмовилась, – Інга сховала обличчя в долонях. За мить схопилась: – Боже, все не так! Я шукала їй батьків. Довго шукала. Знайшла одну пару, вони наші, місцеві. Власних вони мати не можуть, тому…

– Тобто дитини в тебе немає? – з полегшенням видихнув Орест. Це була добра новина. Навіть дуже добра.

Інга скривилася.

– Я її віддала. Мені хіба що дали потримати на мить. – В очах забриніли сльози. Відвернулась до вікна. – Одну мить! Боже, Боже, якою я була дурепою!

Орест мовчав. Не розумів геть нічого. Аж за чотири роки прийти і сказати, що є дитина? Навіщо? Йому геть не треба цього всього. Він і без дитини гарно живе. Підійшов до Інги, торкнувся її плеча.

– Ти мусиш знайти її, – глухо озвалась. – То була величезна помилка, Орку. Величезна. Я за неї вже розплачуюсь.

Різко повернулася. Вп’ялася в нього поглядом.

– Я помираю, Орку. Жити залишилося недовго. Прошу тебе, знайди її! Ось, – витягнула із сумочки якісь папірці. – Це все, що в мене є. Ці копії. Це небагато. Але все ж… Знайди нашу донечку, прошу, – схопила холодними пальцями його руку. – Будь ласка!

Коли вдалося випровадити Інгу, Орест постарався викинути з голови їхню розмову. Що за дибілізм? Нікого він не шукатиме. Всім так добре. Нащо шукати собі пригод на здорову голову?

Проте спав він погано. Снилася йому Інга – суха, як торішня гілка, зморщена. Страшна. Простягала йому немовля, загорнуте в льолю. Орест брав і з жахом розумів, що то не дитина, а якесь чудовисько. Не плаче, а кричить, диким криком кричить. Зірвався зранку в холодному поту. Ні відпочив, ні виспався. Пробіжка теж не допомогла.

Що менше намагався думати про це все, то більше не міг викинути з голови. Вранці, дорогою на роботу, на роботі, після неї думки про Інгу та дитину не покидали. Гнівався, жалів, думав, що було б, якби вони не розлучились, якби він не зрадив, якби вона пробачила… Можливо, у них була би вже сім’я? Може, була б не одна загублена дитина, а купа власних? Що було б, якби він вчасно сказав: «Вибач»?

 За два тижні нарешті наважився поїхати до Інги. Хотів-таки перепросити, сказати, як йому шкода, що так сталося, що… Слів крутилося безліч – аж у голові паморочилось. Чи зможе він сказати бодай одне, коли приїде?

Двері її квартири відчинила незнайома жінка.

– А Інга… тут живе?

Жінка похитала головою і зайшлася плачем:

– Уже… ні. Вона померла позавчора.

– Ой, – тільки й встиг вимовити. Позадкував від дверей і чимдуж кинувся з будинку.

Довго сидів в автівці, не маючи сили повернути ключ. Інга померла. А він не встиг. Чому, чому він такий телепень? Чому не сказав одразу? Чому відпустив її двічі? Слова тікали, так і не сказані.

Орест відійшов від вікна. На чуже щастя було несила дивитися. Згадав, як після смерті Інги приїхав додому, знайшов папери, що вона йому дала. Там не було нічого, лише копія її карти, у якій було вписано місце і дату пологів. Все. Наступного дня поїхав у лікарню, але ніхто нічим не міг зарадити. Навіть гроші не допомогли. Так само розводили руками в РАЦСі, міськраді, опікунській раді і ще в багатьох інстанціях, куди пхався зі своєю історією.

Відтоді знайти дівчинку стало його метою. Почав вдивлятись у кожне дівчаче обличчя. Бо думка про те, що в цьому багатотисячному місті десь ходить його дитина, не давала спокою. А ще – прохання Інги. А ще – просто цікавість: яка, яка вона, та дівчинка? Чи схожа бодай трохи на нього? Світ раптом став тісним, а власний дім – чорною дірою. Пусткою, у якій неможливо було затриматись довше. Тому до ночі сновигав районами. Спозарання тікав на роботу. Опісля їхав на пошуки.

Орест підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні, обвів садок, де був сьогодні, кольоровим маркером. Задумався, куди далі. Поводив пальцем по глянцевій поверхні карти, спинився. Завтра поїде туди. Післязавтра – отуди. А потім далі і далі. Поки не знайде. Поки не зможе сказати… А що він їй скаже? Можливо, просто «Вибач».