Вона заскочила в купе, як сонячний зайчик. Мале, руде і страшенно сміхотливе.

– Дурні, ви не розумієте! – ображено копилила губи, коли хлопці почали сміятися. – То ж наше, прадавнє! От піде людина з життя, а співанки залишаться!

Орест стояв, засунувши руки в кишені, біля високої огорожі. По той бік давно не фарбованої сітки бігали діти.

Щоб не розплакатись, прикусила губу. Десь у глибині душі розуміла: то їхня остання зустріч.

Анабель зачинила за собою двері й нарешті полегшено зітхнула. Здається, цього разу поталанило...