ПРІОРИТЕТИ

Анабель зачинила за собою двері й нарешті полегшено зітхнула. Здається, цього разу поталанило. Дорогою згадала криві погляди Геннадія – скривилась. Хоч як би там було, а виправляти треба негайно, інакше всі старання останніх місяців коту під хвіст.

Скинула туфлі на височезних підборах, пожбурила їх у куток. Услід за ними полетіла сукня. Так легше. Жодного шмаття. Пішла до кухні, налила собі цілу склянку холодного вина, вмостилась на підвіконні. Місто внизу простягнулось, мов великий живий килим. Притулилась чолом до вікна і заплющила очі. Усереди­ні закипала злість. Ну от чому, чому це трапилось тоді, коли вона майже досягла своєї мети?! Треба терміново рятувати ситуа­цію, бо інакше доведеться все розпочинати з нуля. А цього так не хотілось!

Вечір був розкішним. Спочатку – опера, тоді – ресторан у центрі, отой модний, дорогий, назви якого Анабель ніяк не мог­ла запам’ятати. Та й не потрібні їй ці подробиці. І так сама туди не ходитиме – хіба вона дурна сама за себе платити? Геннадій майже весь час не зводив з неї очей. Воно й не дивно, Анабель знала, що має вигляд на мільйон, якщо не більше. І дуже пишалась цим, адже вона зробила себе сама. Правильна постава, іде­альна фігура, світські манери не взялись нізвідки. Праця, праця і ще раз праця! Сотні годин перед дзеркалом. Десятки прочитаних книг з етикету. Жорсткі дієти і неприємні процедури. Але все недарма. Тепер дівчина вже не та селючка Анька в дешевих джинсах, яка вперше ступила на київську землю в пошуках щастя і з величезними від подиву очима роззиралась навкруги. Вона – вишукана леді.

Сиділа за вечерею з Геннадієм, ловила на собі захопливі чоловічі та заздрісні, сповнені нена­висті, жіночі погляди і купалась в увазі. Раптом біля їхнього столика зупинилась жінка в уніформі ресторану.

– Анничко... – прошепотіла, склавши молитовно руки на грудях. – Ти?

Анабель глянула на жінку – і кров відлила від обличчя. Не може бути! Опанувавши себе, натягнуто усміхнулась:

– Вибачте, ви помилились, – і відвернулась до Геннадія. Стенула легенько плечима. – Буває!

Жінка ще мить не рухалась, а тоді, зітхнувши, пішла в підсобку закладу.

Анабель краєм ока простежила за нею. У голові гудів рій запитань, але силою волі дівчина опанувала себе. Геннадій нічого не запитував, тому далі вечір минув вдало.

Вони вже виходили з ресторану, як їх наздогнала та сама жінка. Нерішуче глянула на Геннадія, тоді перевела погляд на Анабель:

– Ви, здається, в дамській кімнаті забули пудру.

Анабель напружилась, бо точно нічого не забувала, але вирішила підіграти:

– Ой, справді! – повернулась до чоловіка й усміхнулась. – З тобою геть усе забуваю! Я миттю!

І, не дочекавшись відповіді, пішла до вбиральні.

Щойно за жінками зачинились двері, працівниця тут же кинулась до Анабель:

– Донечко! Дівчинко моя, нарешті я тебе знайшла! – обвила руками і розплакалась. – Я вже думала всяке, а тут ти... Стільки років шукати і нарешті знайти! Я... я пів Києва обходила, тебе шукаючи... Я роботу он знайшла, щоб до тебе ближче...

Анабель віддерла від себе жінку і холодно глянула на неї.

– Пані. Ви помилились. Я не Анна. Мене звуть Анабель. Я, може, і схожа на вашу доньку, але я не вона. Вибачте, – різко повернувшись, поквапилася піти геть. Біля виходу начепила на обличчя усмішку й обійняла Геннадія:

– Не сумував без мене? Поїхали, я змерзла.

А тепер сиділа на підвіконні, намагаючись скласти план, як знову стати ідеальною і більше не породжувати підозр. Як залишити минуле в минулому і ніколи більше до нього не повертатись. Але виходило погано. Чи то від вина, чи то від пережитих емоцій, однак думалось зовсім не про те.

Стара хата, що притулилась поміж добротних сусідських будинків. Наче виродок. У всіх уже давно своя вода в будинках, а вони все ще відрами з криниці тягають. У всіх уже давно опалення і навіть підлога з підігрівом, а вони самі дрова пів літа тягають, пів літа рубають. Усі вже давно в районному центрі в супермаркеті закуповуються, а вони й далі корову, двійко свиней, табун птиці та гектар поля тримають. Усі закуповуються в гарних крамницях, а вони – потай на секонд-хендах. А то й ночами перешивають, латають, переробляють те, що є. У всіх давно смартфони, а в них – хіба що один старенький телефон на двох.

Анничка ненавиділа це життя. Прокидалась із ненавистю до нього. З нею ж і засинала. З ненавистю йшла до школи, оминаючи цент­ральні вулиці селища, щоб менше на очі потрапляти. Бо ж соромно. З ненавистю тихцем сідала за останню парту і намагалась не вставати до закінчення уроків. Бо ж не раз ставала об’єктом насмішок од...