ПРІОРИТЕТИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

22 травня 21:48

526

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Анабель зачинила за собою двері й нарешті полегшено зітхнула. Здається, цього разу поталанило. Дорогою згадала криві погляди Геннадія – скривилась. Хоч як би там було, а виправляти треба негайно, інакше всі старання останніх місяців коту під хвіст.

Скинула туфлі на височезних підборах, пожбурила їх у куток. Услід за ними полетіла сукня. Так легше. Жодного шмаття. Пішла до кухні, налила собі цілу склянку холодного вина, вмостилась на підвіконні. Місто внизу простягнулось, мов великий живий килим. Притулилась чолом до вікна і заплющила очі. Усередині закипала злість. Ну от чому, чому це трапилось тоді, коли вона майже досягла своєї мети?! Треба терміново рятувати ситуацію, бо інакше доведеться все розпочинати з нуля. А цього так не хотілось!

Вечір був розкішним. Спочатку – опера, тоді – ресторан у центрі, отой модний, дорогий, назви якого Анабель ніяк не могла запам’ятати. Та й не потрібні їй ці подробиці. І так сама туди не ходитиме – хіба вона дурна сама за себе платити? Геннадій майже весь час не зводив з неї очей. Воно й не дивно, Анабель знала, що має вигляд на мільйон, якщо не більше. І дуже пишалась цим, адже вона зробила себе сама. Правильна постава, ідеальна фігура, світські манери не взялись нізвідки. Праця, праця і ще раз праця! Сотні годин перед дзеркалом. Десятки прочитаних книг з етикету. Жорсткі дієти і неприємні процедури. Але все недарма. Тепер дівчина вже не та селючка Анька в дешевих джинсах, яка вперше ступила на київську землю в пошуках щастя і з величезними від подиву очима роззиралась навкруги. Вона – вишукана леді.

Сиділа за вечерею з Геннадієм, ловила на собі захопливі чоловічі та заздрісні, сповнені ненависті, жіночі погляди і купалась в увазі. Раптом біля їхнього столика зупинилась жінка в уніформі ресторану.

– Анничко... – прошепотіла, склавши молитовно руки на грудях. – Ти?

Анабель глянула на жінку – і кров відлила від обличчя. Не може бути! Опанувавши себе, натягнуто усміхнулась:

– Вибачте, ви помилились, – і відвернулась до Геннадія. Стенула легенько плечима. – Буває!

Жінка ще мить не рухалась, а тоді, зітхнувши, пішла в підсобку закладу.

Анабель краєм ока простежила за нею. У голові гудів рій запитань, але силою волі дівчина опанувала себе. Геннадій нічого не запитував, тому далі вечір минув вдало.

Вони вже виходили з ресторану, як їх наздогнала та сама жінка. Нерішуче глянула на Геннадія, тоді перевела погляд на Анабель:

– Ви, здається, в дамській кімнаті забули пудру.

Анабель напружилась, бо точно нічого не забувала, але вирішила підіграти:

– Ой, справді! – повернулась до чоловіка й усміхнулась. – З тобою геть усе забуваю! Я миттю!

І, не дочекавшись відповіді, пішла до вбиральні.

Щойно за жінками зачинились двері, працівниця тут же кинулась до Анабель:

– Донечко! Дівчинко моя, нарешті я тебе знайшла! – обвила руками і розплакалась. – Я вже думала всяке, а тут ти... Стільки років шукати і нарешті знайти! Я... я пів Києва обходила, тебе шукаючи... Я роботу он знайшла, щоб до тебе ближче...

Анабель віддерла від себе жінку і холодно глянула на неї.

– Пані. Ви помилились. Я не Анна. Мене звуть Анабель. Я, може, і схожа на вашу доньку, але я не вона. Вибачте, – різко повернувшись, поквапилася піти геть. Біля виходу начепила на обличчя усмішку й обійняла Геннадія:

– Не сумував без мене? Поїхали, я змерзла.

А тепер сиділа на підвіконні, намагаючись скласти план, як знову стати ідеальною і більше не породжувати підозр. Як залишити минуле в минулому і ніколи більше до нього не повертатись. Але виходило погано. Чи то від вина, чи то від пережитих емоцій, однак думалось зовсім не про те.

Стара хата, що притулилась поміж добротних сусідських будинків. Наче виродок. У всіх уже давно своя вода в будинках, а вони все ще відрами з криниці тягають. У всіх уже давно опалення і навіть підлога з підігрівом, а вони самі дрова пів літа тягають, пів літа рубають. Усі вже давно в районному центрі в супермаркеті закуповуються, а вони й далі корову, двійко свиней, табун птиці та гектар поля тримають. Усі закуповуються в гарних крамницях, а вони – потай на секонд-хендах. А то й ночами перешивають, латають, переробляють те, що є. У всіх давно смартфони, а в них – хіба що один старенький телефон на двох.

Анничка ненавиділа це життя. Прокидалась із ненавистю до нього. З нею ж і засинала. З ненавистю йшла до школи, оминаючи центральні вулиці селища, щоб менше на очі потрапляти. Бо ж соромно. З ненавистю тихцем сідала за останню парту і намагалась не вставати до закінчення уроків. Бо ж не раз ставала об’єктом насмішок однокласників. І на випускний теж не пішла. А в чому піти? У маминій перешитій сукні? Оце ж ні. Поки однокласниці виряджались на свято, Анна збирала тихцем рюкзак. Коли вони зустрічали сонце, вона сідала в потяг у Київ. Залишила мамі коротку записку і все. Просто розчинилась у повітрі.

Перший рік був надзвичайно важким. Падала, розбивала коліна, плакала. Опускала голову, набиралась сил і далі йшла. Назад – ні. Тільки вперед. Десь напролом, десь хитрістю, а десь грубою силою. Не гребувала нічим. І не шкодувала нікого. Ніхто ж не шкодував її. А коли було геть кепсько, згадувала село і життя в ньому. Ні, вона не готова туди повертатись!

Змінила ім’я. Працювала. Удень – на роботі, вночі – над собою. За останні гроші купувала дорогий одяг і йшла в престижні ресторани, сподіваючись підчепити там принца. Чіпляла багатьох. Іще більше чоловіків використовувала. Залишила роботу, почала ще більше стежити за собою і ретельніше вибирати кандидатів у кавалери. Це принесло свої плоди. Тепер же зустріла Геннадія і зрозуміла: ось він, цей бажаний принц! Багатий безмежно, не надто страшний, не дуже старий, неодружений... Звісно, дружина не завада, легко можна усунути цю «перепону», але цього разу дівчині поталанило. Відчувала, що банальними зустрічами не обійдеться, буде продовження, і вже час од часу дозволяла собі мріяти про те, як переладнає його оселю.

А тепер ця неприємність. І треба було мамі припхатись аж сюди? Чого їй треба? Її доня Анна вже давно канула в Лету. Анни немає. Бідна дівчинка померла для всього світу. Є Анабель, яка нічого спільного із селом не має. Проте щось усередині неприємно озвалось. Пригадались сумні, повні сліз мамині очі. Що би то мало статись, щоб вона приїхала сюди? Мати, яка нікуди далі, ніж районний центр, не їздила... Яка більш за все любила природу і тишу, а не бетонні джунглі та гамір... Невже... невже ненька вже декілька років тут, а Анабель і не знала? Дівчина відчула потребу побачити маму ще раз, попросити в неї вибачення і все їй пояснити. Зіскочила з підвіконня, одягнула перші-ліпші джинси, футболку, зібрала волосся у хвіст і вибігла з квартири. Якщо встигне, то все пояснить неньці. Вона ж мама. Вона зрозуміє. Мусить. Анабель переконає маму, щоб поверталася додому. З такими думками сіла в авто і помчала до центру. Вже під’їжджаючи до ресторану, побачила мигалки «швидкої». Запаркувалась, побігла туди. Біля входу зібрався натовп роззяв, але зуміла пробратись до переду.

– Що трапилось? – запитала в якоїсь жінки.

– Та-от, у якоїсь жінки серце зупинилось. Кажуть, знайшли її, вже мертву, в туалеті. Уявляєте? І це в центрі Києва! Який жах! Що у світі коїться! Уже навіть у туалетах помирають!

Анабель ураз припинила слухати балакуху. З дверей ресторану винесли ноші, прикриті білим простирадлом, з-під якого визирала до болю знайома рука. Першим поривом було підбігти, обійняти та розцілувати, але дівчина стрималась і прикусила губу. Мамі вже нічим не допоможеш. Глибоко зітхнувши, Анабель пробралась назад до авто. Скільки сиділа за кермом, втупившись в одну точку, не пам’ятала. Згадувала, згадувала, згадувала... Навіть поплакала трішки. Зрештою, завела двигун і поїхала додому. Завтра вона зателефонує до моргу і влаштує мамі гарний похорон. А сьогодні... сьогодні на Анабель іще чекають душ із новим скрабом і маска для волосся. Мамі вже нічим не допоможеш. А майбутній дружині Геннадія потрібно за собою стежити.