ВІЛЬНА ПТАШКА

– Що, тату? – озвалася.

– Обідати ходи.

– Пізніше.

Згадала, як після першого курсу приїхала додому на канікули. Як прийшла сюди і спробувала щось намалювати. Сиділа над чистим аркушем, поки не стемніло. Так і залишила його на підлозі неторканим. А олівець зламала і викинула. Наступного дня побачила Марка з іншою. На зупинці. Стояв і обіймав цю дівчину. Підійшла. Почула хіба тихе:

– Вибач. Ти ж розумієш…

Тоді втекла назад до Львова. Батькам сказала, що подруга підробіток запропонувала. Справді, оселилась у знайомої, влаштувалась продавчинею і намагалася бодай якось оговтатись від завданої рани.

Потім були інші. Багато інших. Поміж навчанням. Змінювала їх, не шкодуючи. Перебирала. «Вибач», – чула ці слова у своїй голові щоразу, коли хтось намагався зазирнути в душу чи зайняти місце в її серці. Ні. Кидала безжально. Ні. Ніхто більше не пошиє її в дурні. Ні. Так і залишилася самотньою. Одногрупниці потроху виходили заміж.

Ангеліна залишилась працювати у Львові. Намагалася не згадувати, як це вдалося. Було бридко від себе самої, але повертатися назад не бажала. Куди, у село? У сільський медпункт? Чи в районну лікарню? Ні. Ніщо не тримало, ніщо не заважало. Тому пішла по головах і незабаром мала все. Крім кохання.

– Лінко, то ти йдеш? – то вже мама озвалася.

– Та йду вже, йду.

Відклала малюнки, встала. Обтрусила штани й пішла до виходу.

Не дуже любила приїжджати сюди. Відчувала себе музейним експонатом, який батьки намагалися показати всім. Донька лікарка! А ще ж ці нескінченні вервечки близьких і не дуже родичів, які навперебій намагалися розповісти про всі свої болячки та показати їх, отримати універсальні поради, ліки і діагностику руками. Відмовляла – ображалися. «Пихате львівське цабе!» – пирхали за спиною. А наступного разу знову бігли до Ангеліни.

– Ой Ангелінко, треба твоєї поради!

Так і цього разу. Спустилась зі стриху, а на неї вже чекала тітка Анна із сусіднього села.

– О, наша дохтурка прийшла! – усміхнулась улесливо, простягнула пухкі руки. – Дай, обійму тебе, дитинко.

Зціпивши зуби і затамувавши подих, витерпіла тітчині обійми.

Мама заметушилась, тато налив усім по чарчині. Ангеліна свою прикрила рукою, тато закопилив губу – правильно, ти ж за кермом. Після третьої в тітки розв’язався язик.

– Розумієш, доцю, – нахилилася до жінки. Ангеліна відсунулась і всміхнулась. – П’є мій Степан. П’є безбожно. Я його вже і до бабки возила, і у дванадцять церков давала, а воно все не допомагає. Як пив, так і п’є.

– А я тут до чого? – підняла здивовано брови Ангеліна. Йшлося про її двоюрідного брата Степана. Колись у школі був відмінником, мітив у Київ, але мама завадила. Сказала, що нікуди сина не пустить у світи. Хай тут сидить. Хто на старості склянку води подасть?

– Може, порадиш шось, га? Мо’, таблєтки якісь чи що. Бо сил моїх уже терпіти нема, – стара поправила хустину.

– Цьоцю, я терапевт, а не нарколог. Я не можу призначати лікування.

– Але ж ти маєш знати щось! Ну, чогось же вас вчили в тотих інститутах!

Похитала головою.

– Везіть у лікарню до нарколога. Я вам не допоможу.

Тітка відсунулась. Нахмурила брови, провела рукою під носом.

– То, значить, не допоможеш? – перепитала.

– Ні. Хочете, дам номер толкового нарколога. Він допоможе. Зателефонуйте, проконсультуйтесь.

– А тобі тєжко, та? – тітка глянула спідлоба. – Василю, – звернулась до Ангелінчиного тата, встаючи з-за столу, – добру ж
ти доньку виховав. І на тім спасибі! – й теат­рально махнула рукою.

– То номер телефону давати?

– Знаєш, куда собі засунь той номер? Я що, того телепня сама тєгти до Львова буду?

Мама втекла до кухні.

Василь зміряв недобрим поглядом доньку і вивів злу тітку в коридор, щось тихо приговорюючи. Ангеліна пішла в кухню до мами.

– Ну що, доцю? – Ольга стала посеред кухні, руки в боки.

– Ви про що? – Ангеліна поставила на вогонь турку з кавою. Сіла біля вікна.

– Ну…

– Мамо, скільки вам казати? Я не виписуватиму нікому ніяких ліків. Не буду! Ви хоч розумієте, яка це відповідальність? От скажу зараз тітці купити для Степана якісь таблетки. А в нього алергія. Або серце хворе. Або ниркова недостатність. І що? Кого будуть звинувачувати, якщо він помре?

– Та що ж ти таке говориш?! – заломила руки мати. – Та чого ж він помирати має?

– Мамо, я вам уже казала і кажу ще раз: не для того я вчилась у медичному, щоб людей у могилу заганяти. Тому наступного разу всім відмовляйте. Кажіть одразу: нікого не лікуватиму – і крапка. Вам зрозуміло?

Ольга хотіла щось відповісти, але тут зайшов Василь.

– Шо, зазвізділась у своєму тому Львові? – кинув з порога. – Тєжко було тітці помогти? Ми що, для того тебе стіко вчили?

– Тату, пояснювала мамі, поясню і вам, – промовила спокійно. Давно вже не боялася батька. – Я не відповідатиму за чужі смерті в разі неправильного призначення. Крапка.

– Та хто вмирати ся збирає?! – гримнув кулаком по столу.

Ангеліна витримала важкий батьків погляд:

– Ніхто. Тому й не призначаю нікому лікування. Тим паче – заочно. А ви б ризикнули лікувати людину, навіть не бачачи її в очі? От подумайте. А мені, мабуть, уже час.

Мама аж підстрибнула:

– Як? Уже? Доню, ти ж лише…

– Най їде, пані гонорова, – пробуркотів Василь. Не міг пробачити доньці її норову. Не міг зрозуміти Ангеліну. І від того сердився. А ще дужче сердився, що вона, шмаркачка, змогла вибитись у люди. А він – ні. Хоч як старався їй обламати крила. Сам себе картав за ці думки. Але нічого не міг зробити. Заздрив власній доньці.

Ангеліна швидко попрощалась із батьками і сіла в авто. Вже завела двигун, але враз вискочила з машини, побігла назад.

– Щось забула, доню? – защебетала мама.

– Зараз, мамо, зараз, – пробурмотіла і побігла на стрих.

Там позбирала всі свої малюнки, засохлі фарби, олівці – геть усе. Чомусь вирішила, що вже час це зробити.

Їхала бездоріжжям, кидала оком на сусіднє сидіння, де лежали її абияк накидані старі художні причандали впереміш із малюнками. Злилася сама на себе. А чого? Хіба у Львові немає фарб, олівців, паперу? Хіба обов’язково оце все тягнути із села? Та нехай. Не викидати ж у смітник.

Попереду забовваніла якась постать. Дорогою простував якийсь чоловік. Почувши звук авто, повернувся. І Ангеліні серце впало в п’ятки. Марко. Зупинилась. Хвилинку повагалася, але вийшла з машини.

– Привіт, – озвалася першою.

– От якою ти стала! – замість привітання промовив. Обсмикав рукави дешевої куртки, запхав руки в кишені.

– Та яка вже є, – стенула плечима. Скільки його не бачила? Років з п’ять? Сім? Чула, що одружився, потім розлучився. Мама сама розповідала, Ангеліна не питала ніколи.

Запала тиша. Ангеліна стояла, опершись на капот, розглядала колишнє кохання. Куди поділася Маркова краса? Впевненість? Блиск в очах? Перед нею стояв геть непривабливий чолов’яга. Постарів, посірів.

– Як справи? – порушила тишу.

– Нормально, – відвів очі вбік. – А ти як?

– Теж нічого так. Підвезти?

Марко пхикнув зневажливо:

– Сам дійду.

– Як хочеш.

Щойно сіла в авто, він озвався:

– Чуєш, ти той… Вибач.

– За що? – примружилась.

– Ну… Дурнем я був. Не втримав тебе. Бач, до чого докотився…

Ангеліна усміхнулась:

– А я тобі вдячна. Якби не ти, не мала б того, що маю. А ти, бачу, втратив усе. – І, не дочекавшись відповіді, зачинила дверцята, рвонула з місця. Чомусь на душі стало легко.

Не відразу поїхала додому. Хотілося простору, а не стін. Знала одне таке місце. Туди і поїхала.

То було її місце. Коли було важко на душі, коли діставали пацієнти, чоловіки і колеги, коли просто хотіла побути на самоті, приїжджала сюди. До Баби – гори.

Вийшла з машини, взяла із собою олівці, блокнот і подерлася вгору. На пагорбі було трохи вітряно. Але безлюдно. І добре. Потребувала тиші. Сіла просто на траву, олівці висипала перед собою. Завмерла. Заплющила очі, вдихнула свіжого повітря. Тоді розплющила… і почала малювати. Знову.