ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
56Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Мартин сидів за столиком дорогого ресторану й нервувався. Вертів мініатюрну чашку еспресо в руках, зминав серветки й раз у раз кашляв. Який ідіот вигадав – пити каву з отаких мензурок?! Підкликав офіціантку, що вже й так дивилася косо.
– Дівчино… Дівчино, прошу, дайте нормальної кави в нормальній чашці. Яка у вас найбільша – таку і давайте.
Та повагалась мить, але кивнула й побігла геть. Хто їх зрозуміє, тих багатеньких відвідувачів?
«Глибока осінь», – чогось подумав Мартин. Як констатація факту. Та яка ж вона глибока, яка?! Як он тутечки, просто за вікном, розляглась на тротуарі, наче безсоромна дівка перед кавалером, і листочком сухим грається, у руках вертить, по шкірі засмаглій водить – дражниться?! Трусонув головою – що за дурня лізе в макітру? Глянув на годинника – ще десять хвилин.
Офіціантка принесла велике горня кави й усміхнулась. Ще дівчинка. Зібране у хвостик нефарбоване волоссячко, на личку – ні грама косметики. І без того гарна. Видно, й сама знає. Усміхнувся у відповідь і знову відвернувся до вікна. Боявся проґавити мить, коли побачить Анничку. А вона… вона мусить прийти.
– Ой кувала зозуленька, кувала сивенька,
любила-м ті, мій миленький, ще-м була маленька.
Ой кувала зозуленька, та кувала сива,
любила-м ті, мій миленький, ще-м була дитина.
Ой кувала зозуленька, кувала, кувала,
ліпше було, мій миленький, як їм ті не знала.
Та як зачну, мій миленький, за тебе гадати,
то не можу, молоденька, ні їсти, ні спати.
Так співала Анничка, поклавши йому голову на плече. Її голосок відбивався від древніх смерек, тягнувся вгору й падав, гублячись десь у сивому тумані. Вчора були в селі, що вмостилось поміж гір, як пташка між гіллям, ночували в бабці, що, здавалось, одного віку з тими горами – вічна, то вже Анничка й записувала всі ті співанки, всівшись зі старою на високому ліжку.
– Дурні, ви не розумієте! – ображено копилила губи, коли хлопці почали сміятися. – То ж наше, прадавнє! От піде людина з життя, а співанки залишаться!
Вдвох чкурнули з табору і видерлись на вершину – сонце зустрічати. Ох, перепаде їм потім! Але хай. То буде потім. А поки він, його Анничка і… світ. Весь світ, що зараз – як на долоні, на Господній долоні – їхній.
Поцілував її у солом’яну, кольору он того заспаного сонця маківку й усміхнувся.
– Ти – моє щастя… – прошепотів, бо вголос говорити – гріх. Тут хочеться говорити пошепки. Як у храмі, де за престолом сходить сонце, і йому в поклін стають навіть гори, срібно-сірі старі діди. І де кожен звук, кожен згук віддається сторицею.
Анничка підняла голову й блиснула блакитними – наче вкрала два шматочки неба – очиськами:
– Мартинку, я щось маю тобі сказати…
Скрипнули двері, продзеленчав дзвіночок. Мартин трусонув головою – геть спогади!
– Привіт… – прошелестіло за спиною, і він аж підскочив.
Біля столика, переминаючись із ноги на ногу, стояла жінка. Його… чи не його?! Анничка…
– Привіт, Анно. Сідай, – відсунув їй крісло, тричі перепитав, чи зручно, і разів зо п’ять оглянувся за офіціанткою.
Зрештою сів напроти. І… Господи, вона. Під ледь помітними зморшками, прив’ялою красою, під тим усім – вона. На очі набігли непрохані сльози, і ще раз оглянувся, чи не йде хтось до їхнього столика – може, Анничка голодна, може, буде каву чи чай, може…
– Ти як? – бовкнув перше, що спало на думку, щоб бодай трохи стишити буревій у душі. Та що там буревій. Ураган. Тайфун. Всі стихії разом.
– Нормально… – усміхнулась вона й підперла долонями голову. Коса впала з плеча на груди, і Мартину страшенно захотілось її розплести. Його Анничці так личило розпущене волосся!
– Анничко… Нам ще не час, ти ж сама розумієш… Ми молоді, зелені, ще ні ти, ні я на ногах не стоїмо… Навіщо нам це? – лепетав, плутався в словах, як у чагарнику, віддирав їх від язика, як реп’яхи від штанів. Такого не чекав. Такого їм не треба. Такого йому не треба.
На її личко набігла хмарка. От‑от – і дощем проллється по щоках.
– Мартинку, але ж це – подарунок неба, це… Як ти можеш… – розридалась і уткнулась обличчям у коліна.
– Маленька, ну сама подумай, – став гладити її по спині. – Як ти уявляєш собі подальше… життя? Замість вільного життя – пелюшки, слюні, соплі, верески… Ми ж із тобою ще не нажилися, щоб ось так себе зв’язувати!
Вона підняла на нього очі:
– Я тебе зрозуміла… – встала і, попри його крики, пішла в табір.
– Як ти мене знайшов? – спитала, дивлячись просто в очі. Офіціантка принесла трав’яний чай, мед і втекла.
– Це не було складно. Але хай залишиться моєю таємницею, – усміхнувся. – Як живеш?
– Нащо ти мене знайшов? – проігнорувала запитання. – Мартине, часу не повернеш назад! Я не хочу туди повертатись…
Осінь танцювала за вікном стриптиз. Зривала із себе одежу, шматувала й розкидала вусібіч. І реготала, вишкірюючи молочно-білі зуби.
– Я… я просто… – Мартин зламав яку вже зубочистку й потягнувся по наступну. Дров наламав багато. Час зубочисток. – Я…
– Мартине, у мене своє життя, чоловік, діти, робота – у мене стале, цікаве життя! Навіщо ти вриваєшся в нього? Хочеш його розламати? Хочеш заявити права на моє минуле? Двадцять років пройшло, Мартине! Де ти був увесь цей час?!
Анничка встала і підхопила пальто, не давши йому сказати й слова.
– Я щиро надіюсь, що ти зникнеш із мого життя. Раз і назавжди. Зітреш номер мобільного, забудеш мою адресу й просто підеш.
Закрутила вигадливо шарфик навколо шиї і защепнула всі ґудзики.
– Прощай, Мартине!
І пішла, навіть не оглянувшись.
На столі парував так і не випитий чай.
На язику крутилось так і не сказане «Пробач».
Осінь захекалась і сиділа на бордюрі, втупившись у купи пошматованого листя – це все я?! А тоді встала і, похитуючись, пішла голою вздовж дороги. П’яна осінь.
– Мам, ти прийшла? Так швидко?! – довготелесий – йому Анна ледь до плеча дістає – Сергій вийшов з кімнати, почухав живота.
– Прийшла… – усміхнулася і дотягнулась до його маківки, щоб пригладити синового неслухняного чуба. – Ти що, дотепер спав?
– Ну, мам… Кави хоч?
Так. Вона хотіла кави. Такої, якої не зварить жоден чоловік світу. Хіба її Сергій. Її єдиний чоловік у хаті. Кумедний хлопчисько навіть у свої двадцять – добрий кумедний хлопчисько.
Сиділи на крихітній кухні. Анна пила каву й рахувала листочки за вікном. Один, два, двадцять… Це допомагає заспокоїтись. Навесні – птахів, улітку – дітлахів у дворі, восени – листочки. Лиш із зимою проблеми. Сніжинки рахувати важко.
– Мам, як зустріч пройшла? – дожував свій омлет, відкинувся задоволено на спинку крісла і знову почухав живота. Ну кіт, їй-богу. Як задоволений життям кіт. – І взагалі, з ким ти зустрічалась?
Жінка відставила чашку, усміхнулась:
– Із минулим, синку.
– А-а-а-а, – протягнув багатозначно і встав. – І як?
– Минуле слід залишати в минулому, хоч би як хотілось щось повернути.
– Ну, ма, вічно ти загадками говориш. Ми до баби Ксені коли поїдемо? Чи це теж загадка?
– На суботу, добре?
– Добре, ма, бо я вже скучив! – і пішов до себе в кімнату.
Плакала-ридала, як та злива, що грала за вікном на контрабасі. Сьогодні спустились назад у село, то йшли з Мартином як чужі. Нічого не питав, хіба косо дивився – і все. І на тім спасибі.
Злива впала раптово, наче погано зашита ряднина не втримала тяжкого вантажу води, і та гепнулась крізь дірку на землю. Всі розбрелись по хатах по двоє – по троє, а Анничка до якоїсь бабусі прибилася. Мартин… десь повіявся.
Її хата, крайня в селі, сиділа мало не під лісом – наче гриб-боровик, визирала із зелені. Стара-стара, така, що вже й говорити сама вміє. І казки розповідати. І слухати.
От і сповідалася тепер Анничка хаті. А та й слухала, і зітхала, і сльозу скупу по вікні пускала.
Господи, Господечку, як же тепер?! Повірила, дурненька. Вимріяла-виплекала собі любов, вигадала, наче казку. А воно он як.
Стояла на колінах перед образами, такими давніми і мудрими, що їх хіба під великі рушники в кути вішати. І лампадки палити. І гріхи відмолювати. І ласки просити.
– Що ж мені з тобою робити, горе?! Чи втопити, чи як вбити?! Як же мені з тобою, горе?!
– Та йди, дівко, цо таке говориш? – стара зайшла так тихо, що й не скрипнула долівка. Сіла біля Аннички на ослінчик, руки кістляві тій на голову поклала. – Ціхо, ціхо, дитинко. Пан Біг знає, цо робит.
– Ба-а-або! – вткнулася в коліна й заридала сильніше: – Ба-а-бо…
– Ціхо, ціхо… Пан Біг все видит… Буде ти і доля, буде ти і щісті. Лиш ніц лихого си на думці не май. Дай я ти чаю звару. Доброго, в голові ти прояснисі і буш знати, цо робити…
Чим поїла, чим годувала – не знала. Просто пила, що баба давала.
Але рано встала – вдосвіта, ще й півні не співали, попрощалася з бабою Ксенею і пішла до дороги. «Туткі недалечко, дитинко. Йди, йди сама, не тре тобі тего».
Пішла. На двадцять років пішла.
Просиділа в кухні до вечора. Гортала спогади, як старий альбом. Плакала, сміялась…
Сергій зайшов і вийшов. Зайшов, подумав, перемнувся з ноги на ногу нерішуче, а тоді сів і обняв.
– Я тебе люблю, ма!
Поцілувала в маківку.
– Я тебе теж, хороший мій.
Гладила синову голову, а тоді завела співаночки. Давно не співала. Не згадувала. А тут бач – виринула із пам’яті, як риба з води.
– Співаночки мої любі, цвіту рожевого,
А то вас я віложила з жєлю великого.
Ой не того я співаю, що ми воли в плузі,
Але того я співаю, що ми серце в тузі.
Ой не того я співаю, що сі гаразд маю,
Але того я співаю – журу забуваю.
Ой співаю, не гадаю, ніби веселюсі,
Маю тугу на серденьку, лиш не признаюсі.
Осінь сиділа на підвіконні, годувала сірого голуба з долоні. І дивилася на жінку з ясно-синіми, як два вкрадені шматки глибоко-синього неба, очима.
Жінка співала. Такої сумної, що хотілося скрипки – заграти, заквилити і сидіти ось так, і слухати, і… Осінь заплакала. Дрібним-дрібним дощиком і тихо сповзла з підвіконня.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
29
Життєві історії
