ЗУСТРІЧ З МИНУЛИМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Мартин сидів за столиком дорогого ресторану й нервувався. Вертів мініатюрну чашку еспресо в руках, зминав серветки й раз у раз кашляв. Який ідіот вигадав – пити каву з отаких мензурок?! Підкликав офіціантку, що вже й так дивилася косо.

– Дівчино… Дівчино, прошу, дайте нормальної кави в нормальній чашці. Яка у вас найбільша – таку і давайте.

Та повагалась мить, але кивнула й побігла геть. Хто їх зрозуміє, тих багатеньких відвідувачів?

«Глибока осінь», – чогось подумав Мартин. Як констатація факту. Та яка ж вона глибока, яка?! Як он тутечки, просто за вікном, розляглась на тротуарі, наче безсоромна дівка перед кавалером, і листочком сухим грається, у руках вертить, по шкірі засмаглій водить – дражниться?! Трусонув головою – що за дурня лізе в ма­кітру? Глянув на годинника – ще десять хвилин.

Офіціантка принесла велике горня кави й усміхнулась. Ще дівчинка. Зібране у хвостик нефарбоване волоссячко, на личку – ні грама косметики. І без того гарна. Видно, й сама знає. Усміхнувся у відповідь і знову відвернувся до вікна. Боявся проґавити мить, коли побачить Анничку. А вона… вона мусить прийти.

– Ой кувала зозуленька, кувала сивенька, 

любила-м ті, мій миленький, ще-м була маленька. 

Ой кувала зозуленька, та кувала сива, 

любила-м ті, мій миленький, ще-м була дитина. 

Ой кувала зозуленька, кувала, кувала, 

ліпше було, мій миленький, як їм ті не знала. 

Та як зачну, мій миленький, за тебе гадати, 

то не можу, молоденька, ні їсти, ні спати.

Так співала Анничка, поклавши йому голову на плече. Її голосок відбивався від древніх смерек, тягнувся вгору й падав, гублячись десь у сивому тумані. Вчора були в селі, що вмостилось поміж гір, як пташка між гіллям, ночували в бабці, що, здавалось, одного віку з тими горами – вічна, то вже Анничка й записувала всі ті співанки, всівшись зі старою на високому ліжку.

– Дурні, ви не розумієте! – ображено копилила губи, коли хлопці почали сміятися. – То ж наше, прадавнє! От піде людина з життя, а співанки залишаться!

Вдвох чкурнули з табору і видерлись на вершину – сонце зустрічати. Ох, перепаде їм потім! Але хай. То буде потім. А поки він, його Анничка і… світ. Весь світ, що зараз – як на долоні, на Господній долоні – їхній.

Поцілував її у солом’яну, кольору он того заспаного сонця маківку й усміхнувся.

– Ти – моє щастя… – прошепотів, бо вголос говорити – гріх. Тут хочеться говорити пошепки. Як у храмі, де за престолом сходить сонце, і йому в поклін стають навіть гори, срібно-сірі старі діди. І де кожен звук, кожен згук віддається сторицею.

Анничка підняла голову й блиснула блакитними – наче вкрала два шматочки неба – очиськами:

– Мартинку, я щось маю тобі сказати…

Скрипнули двері, продзеленчав дзвіночок. Мартин трусонув головою – геть спогади!

– Привіт… – прошелестіло за спиною, і він аж підскочив.

Біля столика, переминаючись із ноги на ногу, стояла жінка. Його… чи не його?! Анничка…

– Привіт, Анно. Сідай, – відсунув їй крісло, тричі перепитав, чи зручно, і разів зо п’ять оглянувся за офіціанткою.

Зрештою сів напроти. І… Господи, вона. Під ледь помітними зморшками, прив’ялою красою, під тим усім – вона. На очі набігли непрохані сльози, і ще раз оглянувся, чи не йде хтось до їхнього столика – може, Анничка голодна, може, буде каву чи чай, може…

– Ти як? – бовкнув перше, що спало на думку, щоб бодай трохи стишити буревій у душі. Та що там буревій. Ураган. Тайфун. Всі стихії разом.

– Нормально… – усміхнулась вона й підперла долонями голову. Коса впала з плеча на груди, і Мартину страшенно захотілось її розплести. Його Анничці так личило розпущене волосся!

– Анничко… Нам ще не час, ти ж сама розумієш… Ми молоді, зелені, ще ні ти, ні я на ногах не стоїмо… Навіщо нам це? – лепетав, плутався в словах, як у чагарнику, віддирав їх від язика, як реп’яхи від штанів. Такого не чекав. Такого їм не треба. Такого йому не треба.

На її личко набігла хмарка. От‑от – і дощем проллється по щоках.

– Мартинку, але ж це – подарунок неба, це… Як ти можеш… – розридалась і уткнулась обличчям у коліна.

– Маленька, ну сама подумай, – став гладити її по спині. – Як ти уявляєш собі подальше… життя? Замість вільного життя – пелюшки, слюні, соплі, верески… Ми ж із тобою ще не нажилися, щоб ось так себе зв’язувати!

Вона підняла на нього очі:

– Я тебе зрозуміла… – встала і, попри його крики, пішла в табір.

– Як ти мене знайшов? – спитала, дивлячись просто в очі. Офіціантка принесла трав’яний чай, мед і втекла.

– Це не було складно. Але хай залишиться моєю таємницею, – усміхнувся. – Як живеш?

– Нащо ти мене знайшов? – проігнорувала запитання. – Мартине, часу не повернеш назад! Я не хочу туди повертатись…

Осінь танцювала за вікном стриптиз. Зривала із себе одежу, шматувала й розкидала вусібіч. І реготала, вишкірюючи молочно-білі зуби.

– Я… я просто… – Мартин зламав яку вже зубочистку й потягнувся по наступну. Дров наламав багато. Час зубочисток. – Я…

– Мартине, у мене своє життя, чоловік, діти, робота – у мене стале, цікаве життя! Навіщо ти вриваєшся в нього? Х...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!