ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
74Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Кароліна спихнула сумки й пакети з проходу, важко гепнулась на свій улюблений диван і подивилась на стелажі з книжками, які збирала ще зі студентських років, та ще не встигла прочитати. Тишу її дому порушував тільки цокіт годинника. Знайомий з дитинства цокіт. Кароліна заплющила очі, жадібно вдихаючи на повні груди аромат книжок, сухоцвітів, горіхів і ще чогось такого, що не зрівняється ні з чим – ні з якими дорогими готелями. Аромат рідного дому, її власного простору, її маленького приватного світу.
Те, що пронеслось вихором у її житті протягом двох останніх років, можна вважати особистим стихійним лихом. А якщо так не розпачати й не драматизувати, то можна вважати це цінним життєвим уроком, – такою собі лабораторною роботою, де наприкінці завжди пишуть висновки. А якщо й абстрагуватися від усього того, що було почуто, побачено, пережито і проковтнуто, треба отак просто сісти, видихнути і…
Останньою мізансценою стосунків Кароліни і Сергія стала купівля вишиванки. У Кароліни ніколи не було власної вишиванки. Пригадує, ще дитиною виступала на шкільному святі в позиченій, яку мама потім акуратно перепрала й віддала сусідці. Добре, що хоч фото залишилось. Ні у школі, ні в університеті, ні тепер – коли дівчина вже заробляла свої гроші й могла собі купити, якось цього не сталося. Аж раптом хлопець запропонував їй зробити такий подарунок.
Пішли вони у крамницю з вишиванками. Сергій виявив показову щедрість, аби всі бачили, як він любить Кароліну і як хоче їй догодити. Сам він бігав рядами, обирав різні вишиванки й носив у приміряльню. Сам вирішував, що саме його дівчина має носити і що їй «личить». Очевидно, не забував і на цінники дивитися, а от із розмірами трохи не вгадував.
Довго Сергій вовтузився перед вішаками, ще довше переконував Кароліну обрати бодай якусь, адже вони тут уже понад пів години, і люди озираються. Про те, чи їй подобається те, що він «підсовував», і чути не хотів. Та й сама Кароліна відмовчувалась, адже за вишиванку погодився заплатити наречений. (Так, ви все правильно зрозуміли – вони планували одружитися після двох спільно прожитих років.)
Що ж, обрала собі дівчина хоч і не найдорожчу, але таку-сяку, яку б носила, та й щоб розмір був її. Бачили б ви, з яким театральним апломбом, з яким півнячим гонором розраховувався Сергій за ту сорочку – так, ніби купував цілий маєток! Кароліна стояла поруч і не виявляла особливої радості. Ну, купив, то й добре. (Колись вона купить собі таку, яку сама захоче, і ніхто їй не вказуватиме на колір, розмір чи ціну.)
Авжеж, вона подякувала Сергієві ще там, у крамниці. А чому не раділа? Бо одержала «дарованого коня», якому в зуби не дивляться. Зате в Сергія був такий настрій, наче він врятував планету від стихійного лиха.
Та це був лише початок… так, найімовірніше, початок їхнього завершення стосунків. Бо привселюдної подяки Сергієві було недостатньо. Він протягом 40 хвилин дорогою додому випоминав Кароліні, скільки грошей, нервів і сил на все це витратив. Не забув доклеїти, що грошей він витратив не тільки на вишиванку… а й на їжу, адже перед тим вони пішли в ресторан і так солідно пообідали. Та чомусь раніше Сергій не згадував, що всі страви Кароліна готувала, як Попелюшка, і прибирала, і прала, і бігала до його хворої мами з пластиковими судочками з їжею… так, наче вона вже його прислуга чи що… а вони ще й заяви не подали… (Десь там, у небесній канцелярії, хтось завбачливо перегородив шлях до такого рішення або попросту скасував рейси в їхнє спільне життя.)
Словом, Сергій розійшовся у своїх емоціях не на жарт. Кароліна і не пригадує, аби він отак хоч колись лялякав, патякав, просторікував і пінився, як якась істерична бабка! Та й зачепило її те, що от купив ту вишиванку, а тепер ще й шкодує.
З такими емоціями дійшли вони до помешкання Сергія. Зайшли всередину, роззулись і традиційно пішли до кухні готувати собі чай. А Сергія наче якась муха вкусила. Він і далі бурчав, фиркав і не міг заспокоїтись. Ще більше його роздратовувала мовчанка дівчини.
– Не треба мені нічого купувати, якщо потім я маю оце вислуховувати, – нарешті вимовила Кароліна.
Це ще дужче вибісило Сергія. Може, він хотів побачити сльози чи почути вибачення. А може, думав замиритися з дівчиною бурхливими любощами у спальні? А тут отак наче дістав смачного ляпаса: сказала вона цю фразу спокійно, впевнено і якось так аж надто по-дорослому. Ніби мамця, яка збештала маленького хлопчика за серйозну провину. Раніше Кароліна й не казала такого. То з її боку сталося чи не вперше за увесь час їхніх стосунків.
Сергій мовчки вихопив куплену вишиванку з подарункового пакета, вистрибнув у коридор, а відтак – у вбиральню і з розмаху всунув ту вишиванку в унітаз.
– Ти невдячна! Не цінуєш того, що я для тебе роблю! – вже звідти заволав Сергій, аби Кароліна його почула.
Дівчина мовчки пішла пакувати свої речі. Добре, що їх виявилось не так багато – все влізло в кілька сумок і пакетів. Мовчки склала одяг, косметику, кілька пар взуття і свої прикраси. Забрала фен, улюблене горнятко й… викликала таксі.
І от вона сидить у себе вдома. Кайфує від того, що більше не чує роздратованих докорів Сергія! Що всі її речі отут, і вона завтра їх порозкладає на звичні місця. І спатиме, скільки захоче. І не доведеться «миритися» любощами, бо так уже було не раз. І не треба буде нічого доводити нікому й ніде – ні в суді, ні родичам, ні-ко-му!
Кароліна завбачиво заблокувала телефонний номер Сергія. Він про це здогадався не відразу. Лише наступного дня набрав її з телефона своєї мами.
– Вибач, моя дорога Кароліно! – майже скиглив у слухавку Сергій. – Ту вишиванку ще можна носити! Я сам виправ її! Вода в унітазі була чистою…
– Дарма… усе дарма… не телефонуй більше. Забудь цей номер! – дівчина урвала розмову і заблокувала номер Сергієвої матері. Дівчина чудово розуміла, що Сергієвої мами нікому доглядати. І що вишиванка, хоч і випрана, це лише привід повернути її з усіма тими звичками, які вона випрацювала у спільному проживанні за два роки. А це ой як немало!
Наступного дня Кароліна ще розкладала речі, які привезла з помешкання Сергія. Усі вони були пропахнуті димом його цигарок, якимось нафталіном чи старим дезодорантом. Речі пахли тим життям, якого вона тепер так прагне позбутися. Цілими жмутками закидала вона речі, аби випрати з них запах чужого життя. Пральна машинка плакала разом з нею…
Авжеж, Сергій не викинув тієї вишиванки, не переслав Кароліні поштою. Мабуть, подарував своїй наступній жертві або віддав сестрі. Не пропадати ж такому добру, еге?
Кароліна сиділа у своїй оселі, зранку сама снідала, потім виконувала ту роботу, яку мала здати вчасно. Дистанційна робота сподобалась їй ще з так званих ковідних часів, коли можна було сидіти вдома і не шморгати щоранку на ненависну роботу, штовхаючись у громадському транспорті з мікробними пасажирами. Та ще й за карамельки, за мізерну оплату праці, майже так само, як колись її бабця – за трудодні. (Мало що змінилося у ставленні до простих робітників за останні сто років.)
Дівчина пригадувала собі чудове життя з батьками. Кароліна мріяла колись створити таку саму родину. Між її батьками ніколи не було такого, як ото у неї із Сергієм. Звісно, були іноді підвищені нотки, були з’ясовування стосунків, навіть яскраві емоції, а потім мовчанки, але щоб отак – ноги витирати об неї! Ані мама, ані тато собі такого не дозволяли. А ото – що це таке було? І в яку прірву летить той світ з усіма тими нездоровими стосунками, коли чоловіки поводяться як істерички, а жінки їх терплять, наче завтра все завершиться великими вибухом?
На диво, швидко забула Кароліна того свого кавалера-нареченого. Сама собі дивувалась. Отой випадок з купівлею вишиванки і фінал породив у неї огиду, розчарування й дав нагоду вчасно прозріти. Так, уже були сигнали й раніше, і це Кароліні зовсім не подобалось, але, як то кажуть, вилізло шило з мішка. Ах так, вилізло шило і боляче вкололо в саме серце. Добре, що вистачило розуму не пов’язувати свою долю з таким неадекватом, як з’ясувалося врешті-решт. Між іншим, Сергій дуже наполягав, аби після одруження Кароліна змінила своє гарне прізвище Королевич на його – Баранко. От тоді вже й почалися мініатюрні суперечки, які то згасали, то виринали за будь-якої іскри між ними.
– До речі, українське законодавство дозволяє чоловікові змінювати прізвище на дружинине або й узагалі брати якесь інше, – по-дорослому констатувала тоді Кароліна.
– Я хочу, щоби в родині всі мали одне прізвище. Так, твоє звучить гарно. Але моя родина мене зовсім не зрозуміє. Будуть говорити, що я підкаблучник. Окрім того, ми – династія автослюсарів. І моє прізвище фактично є назвою автосервісу «Баран-Ко», тому тобі доведеться змиритися з тим, що ти також станеш Кароліною Баранко, – просторікував Сергій, гордо випнувши ґудзики на сорочці.
– Побачимо, – якось багатозначно і по-філософськи завершила тоді дискусію Кароліна. Певно, їй не хотілося змінювати своє прізвище, бо вона до нього звикла, до того ж усі документи мала оформлені на Королевич. Зрештою, міг би й запитати, чи вона згодна.
Отак воно буває в житті, а особливо у стосунках: закохані часом не бачать очевидного, а потім настає така ситуація, коли маски падають і оголяють справжнє обличчя. А буває й так, що замість обличчя там щось і не завжди людське. В таких ситуаціях важливо не тішити себе ілюзіями. Властиво, так і вчинила Кароліна – обрала себе та свій спокій.
Не було в дівчини нікого протягом наступних півтора року. Та все ж у пам’яті виринали фрагменти спільного життя із Сергієм. Іноді хотілося розблокувати його і зателефонувати, почути знайомий емоційний голос. Але добре, що Кароліна себе стримувала і працювала над тим, аби забути все, відтужити й відпустити.
Кароліна завела собі песика, аби мати нагоду прогулюватись. Якось під час однієї такої прогулянки познайомилася з високим брюнетом, який вигулював на повідці – не повірите – великого породистого кота. Дехто з перехожих підсміхався, але котові було байдуже. Створювалося враження, що кіт не боїться нікого. І справді, пес Кароліни так обережно принюхався до кота, на що кіт упевнено нявкнув. Відтоді власниця пса і господар кота домовились зустрічатися на майданчику, а за пів року вже гуляли як закохана пара. І коли дійшло до того, аби нести заяву, наречений запитав, чи планує Кароліна змінювати своє прізвище. І зовсім не був проти того, аби вона залишила собі таке гарне своє – Королевич. До речі, вони вирішили купити собі вишиванки і одружуватись у національному вбранні. Кароліна підібрала собі блузку й нареченому сорочку з однаковими узорами, аби й справді бути парою. І це рішення було найкращим початком їхнього спільного життя. На фото вони стоять із песиком і котиком, такі щасливі й задоволені життям. Перша родинна фотографія у вишиванках!
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
32
Життєві історії
