НЕ ДОЧЕКАВСЯ

***

– Віруню, я привезу тата на свята додому, – Ва­силь бла­гально дивиться в очі дружині, намагаючись обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і ви­вільнилася з обіймів.

– Ти добре знаєш, що твій тато туберкульозний і може зара­зити всю родину.

– Але ж лікар казав, що він безпечний, що давно не виділяє туберкульозних паличок.

– Ти віриш тим лікарям? Я взагалі вже нікому й нічому не вірю. Ті лікарі тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих – більше гро­шей. Чи ти хочеш нас при­ректи на вічну недугу та заги­бель?

Віра замовкла і до вечора не озвалася до Васи­ля жодним словом, а вночі довго плакала, жалібно про­мовляючи, що він її не кохає. Василь пригортав дру­жи­­ну до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив у неї пробачення і вкотре повторював, що нічого з батьком не станеться, коли перебуде свята в лікарні.

***

У суботу Петро не відходив од вікна. З болем дивився на сонце, що пересувалося небом, і на листоч­ки, що зав’язува­лись у бруньках, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла, і на гарних молодих ле­лек, що кружляли високо-високо.

– До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, по мене, при­їдеш, Васильку. Десь у церкві плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля плащаниці.

– За що тебе, Ісусе, розіп’яли? – промовив Петро голосно.

– За наші гріхи, за наші, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а помер так страшно, щоб нас, гріш­них, урятувати. Які нелюдські муки Ти терпів! Прости мені, що розхлюпуюся з жалю, і не залишай мене самого, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на декілька днів додому, що я вже не заразний.

Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні про­мені на молоді крони. Принесли вечерю – молочну кашу, чай і шматочок хліба.

– А вас чому додому не забрали? – немолода жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, бо жаль стиснув спазмом горло. Коли вона невдовзі зайшла забрати посуд, то побачила – Петро до їжі не доторкнувся. Важко зітхнув­ши, понесла все в кухню.

Петро на мить відчув присутність Маріїного духу в палаті, і це відчуття було таке сильне, що він мало не зімлів. У грудях запекло, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, яка так журливо опустила свої прекрасні роз­квітлі віти.

Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не склепивши очей.

Місяць зазирав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з них, кидав свій холодний відблиск на бліде, зму­чене хворобою обличчя і на сухі блискучі очі, у яких залягла неви­мовна туга.

***

Раненько на Великдень Василь з Вірою та вось­мирічним Ромчиком пішли до церкви. Після відправи чоловік хотів їхати до лікарні, але приїхала в гості Вірина рідня. До вечора сиділи всі за багатим, святко­вим столом, вітаючи одне одного з Воскре­сінням, співали «Христос воскрес!», а також веселих україн­ських гаї­вок. Василь відчув у грудях такий дикий смуток, що не витримав і вийшов надвір. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростав у великий душевний біль, що роз’ятрював серце. Згадав, як колись десятирічним хлопчиком, саме на Ве­ликдень, лежав після операції на апендицит у реанімаційному відділен­ні. До Василя ніко­го з рідних не впускали, а тато весь день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив з пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв доти, доки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, який зазирав у вікно. Дотепер не знає, де ночував тоді батько...

Відпровадивши гостей, Василь сумно сидів іще з годину, а потім ліг спати. Та заснути не міг. Віра горнулася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що кохає його. Уран­ці, готуючи гостинці для батька, поклала в сумку най­смачнішу ковбаску, найдорожчі цукерки і декілька най­кра­щих мандаринок.

Василь відчував себе таким спустошеним, що майже не чув її слів.

У лікарні був вражений тишею, що залягла в коридорах. Не став дочіку­ва­тися ліфта, побіг сходами на сьомий поверх. Батькове ліжко було порож­нє, тільки пружини чорніли різким контрастом до білизни засте­ле­них ліжок. Ледь переставляючи важкі ноги, підійшов Василь до чергової медсестри. Не чекаючи за­питання, вона ти­хо промовила, що ніхто такого не сподівався. Інфаркт розірвав батькове серце саме на Великдень.

– Робили все можливе, але, на превеликий жаль... – і за­мовкла...