З поштової скриньки
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Лізка – це моя найкраща подруга, яка все життя бажає мені щастя, рятує від усіляких неприємностей і через яку я щоразу потрапляю в чергову халепу. Бабуся не любить Лізки й називає її не інакше, як «дівка-телеграма», бо подружка завжди все знає, про все чула, «є в курсі», як сама любить казати, й тримає свій довгенький носик за вітром. Стверджує, що в житті просто так нічого не буває, все треба влаштовувати, й тоді «все буде окей». «У неї тому все окей, що вона, як ліана, до тебе присмокталась і всі соки тягне», – бурчала бабуся, та я лише сміялась. Бо яка з Лізки ліана, радше непосидливе дурне козеня?..
Саме Лізка познайомила мене з Ігорем. Спершу я два дні вислуховувала про те, який він чудовий, як одягається, хто його батьки, який він перспективний і що ж їй, бідолашній Лізці, робити, вона вже зустрічається з Тарасом, який її любить, але ж Тарас звичайний аспірант, коли то ще стане світилом, а в Ігоря батьки – ого-го.
– Але є маленька проблемка – він трохи нижчий за мене. А до весільної сукні треба туфлі на підборах.
– Зачекай, – перебила я Лізчин монолог, – а що, він тобі вже освідчився? Ти ж казала, що ви бачилися лише двічі.
– Ну що ти?! – округлила очі подруга. – Але ж треба все прорахувати, спланувати, вибрати пріоритети. Хоча, якщо чесно, він таки трохи зануда, все про якісь виставки та книжки, але на каву таки запросив, – тут Лізка зітхнула й закотила свої зелені оченята, – і на виставку також. Ну, не тільки мене, а всіх, хто був у Степана на дні народження. Але я ж бачила, як він поглядав на мої ноги.
Що-що, а от ноги в Лізки і справді суперові. Й виставляє вона їх напоказ, де треба й де не треба, про всяк випадок, ану хтось «клюне».
На виставку ми пішли удвох, перед тим Лізка цілком оновила свій зовнішній вигляд, без жодних докорів сумління добряче попорпавшись у моїй шафі й одягнувши все, що пасувало до її нової спідниці. Критично глянула на себе в дзеркало, задоволено усміхнулася:
– Ну ж бо, до нових перемог! – І, навіть не давши часу мені як слід підмалювати губи, – ти й так гарна, – потягнула з квартири. У дверях я ще впіймала докірливе бабусине «знов кудись із тою вертихвісткою» та лише безпорадно розвела руками.
* * *
На відкритті виставки було багато людей. «Ну, я пішла на лови!» – й Лізка відразу розчинилась у натовпі. І я навіть зраділа, бо подружка заважала зосередитись і спокійно оглянути картини. Повільно переходила від однієї до іншої. Пейзажі, натюрморти, та найбільше мені сподобалася серія картин зі старими дерев’яними церквами. Вони нагадували мені дитинство, коли ми всією родиною влітку їздили відпочивати в село до прабабусі Ганни – татової бабусі. Вона завжди брала мене із собою до церкви, садовила в кутку на лаві, «бо мале ще не вистоїть», – пояснювала таким же засушеним стареньким бабцям і одному дідові із суворим виразом обличчя, якого я дуже боялась. А тому сиділа під час відправи тихо-тихо. Пахло старим деревом і чомусь яблуками, а в моїй дитячій голові все плуталось. Я дивилася то на образи, то на старого, який зосереджено молився. І мені здавалося, що саме такий вигляд має Бог, коли сердиться. Потім, коли ми (я і всі шестеро бабусь) уже шкандибали додому, дідусь наздогнав нас і простягнув мені два величезні рум’яні яблука. Смачні-пресмачні. А вдома бабця Ганна розповіла мені, що його доньку та внучку живцем спалили під час війни, і я проплакала всю ніч.
– Вам подобається? – чийсь голос повернув мене до дійсності. – Вибачте, але ви так довго роздивлялися картину, що я наважився… перепрошую, – молодий чоловік ніяково усміхнувся і вже збирався відійти.
– Ні, нічого. Просто згадала дитинство.
– Ага, то от де ви, – немов з-під землі вигулькнула Лізка. – А я тебе шукаю, шукаю, – звернулась вона до незнайомця, – хотіла подякувати, дуже мені сподобалось. Твої картини неперевершені, – торохтіла вона, немов горохом стріляла в порожній горщик. – А ви, виявляється, знайомі, я й не знала.
– Та ні, ми ще не знайомі, але сподіваюся, що ти це виправиш, – звернувся хлопець до Лізки.
– Еге ж. Наталко, це Ігор. Ігорю, це Наталка.
І не встигли ми ще навіть усміхнутись одне одному чи бодай сказати банальне «Дуже приємно», як Лізка кліщем уп’ялася Ігореві в руку й кудись потягла.
* * *
За три дні ми випадково зустрілися на вулиці, падав теплий літній «сліпий» дощ, і я, вимахуючи складеною парасолькою «безвідповідально», як сказала потім бабуся, йшла собі вулицею, підставивши обличчя теплим струменям.
– Наталко, застудитися не боїтесь? – Ігор приязно усміхнувся і накрив мене своєю парасолькою.
А потім ми допізна гуляли містом, і я таки застудилась. Ігор телефонував, приходив, і коли я врешті видужала, то зрозуміла, що «захворіла» на Ігоря всерйоз і, мабуть, назавжди. Це було справжнє велике, щире почуття, ніколи й ні з ким я не почувалася такою захищеною, ніколи й ніхто не розумів мене так добре, навіть моя бабусенька. Ми зустрічалася щодня, і щасливішої за мене людини, здається, не було в усьому світі. От тільки Лізка… Тепер вона вирішила, що повинна неодмінно порятувати мене від Ігоря, бо знайомі розповідали їй, що той ловелас не одній дівчині закрутив голову. Що він багацький синочок, який знає: хай би там що, татусик порятує, а тому й розважається, живе заради власного задоволення і полює на таких романтичних дуреп, як я. Та я лише сміялась, а бабуся вже навіть сердилась і казала, що перестане впускати Лізку до хати.
* * *
На місто впав перший білий сніг, ми збиралися з Ігорем у театр, але він зателефонував і сказав, що не зможе прийти. А тому я зателефонувала Лізці й запросила її.
– А Ігор буде?
– Ні, ми, власне, мали йти удвох, утім, він не зміг.
– А що я тобі казала, вже починається. Чекай-чекай, ти ще не раз пожалкуєш, що не слухала мене. Ні, подруго, вибачай, я сьогодні пас, йду до Тараса в гості.
І так не надто гарний настрій зіпсовано остаточно. Тож замість театру я попленталась додому. Ледь переступила поріг, як задзвонив телефон.
– Тебе, – гукнула з кухні бабуся.
– Слухаю.
– Наталя? – якийсь неприємний голос.
– Так, це я. Слухаю.
– Слухай-слухай, тільки дуже уважно, і запам’ятовуй. Дай моєму Ігореві спокій. Щоб і духом твоїм біля нього не пахло. Бо я за себе та свого сина боротимусь до останнього. Я нікому, – чуєш, ти, паскудо?! – не дозволю зруйнувати свою сім’ю.
* * *
Я сиділа в темній кімнаті, й мені хотілося померти. Рипнули двері.
– Бабусю, я хочу побути сама.
– Це я, Лізка. А ти чого в темряві сидиш?
І тут я нарешті розплакалась і виклала подрузі, що сталося. Лізка аж підскочила.
– А що я тобі казала?!!
* * *
Ігор телефонував, я не відповідала, закидав мене есемесками, які я стерла, навіть не читаючи, зустрічав мене після роботи, але я, як школярка, вислизала через вікно і задвірками втікала від нього. Я навіть переїхала до батьків, які жили в іншому кінці міста. Але Ігорева дружина знайшла мене й там. Вона телефонувала щовечора на домашній телефон, принижувала, погрожувала, а мені доводилося вислуховувати все зі спокійною міною, щоб батьки ні про що не здогадалися.
І я, напевне, збожеволіла б, урешті-решт, коли б не моя чудова бабуся. Одного чудового дня вона приїхала до мене на роботу й сказала, що не знає, що там у нас сталось, але люди з такими очима, як в Ігоря, не обманюють.
– Ах, не обманюють. А ти знаєш, що він одружений? Твій Ігор з очима, які не оманюють.
– Як?
– А от так, мені телефонувала його дружина, та й Лізка мені стільки всього розповідала.
– Ах, Лізка, знову та Лізка! Ну знаєш, знайшла кому вірити. Збирайся негайно.
Через свою давню нелюбов до Лізки бабуся, здається, навіть і не зреагувала на повідомлення про дзвінки дружини. Але вона була така сердита, а я так не хотіла, щоб мама чула нашу розмову, що чемно зібралась і вийшла з бабусею на вулицю. Біля під’їзду на нас чекав Ігор.
* * *
Зачувши новину про дружину та сина, Ігор… розсміявся і полегшено зітхнув.
– І це все?!!
– А тобі цього мало?!!
– Я не знаю, в яких смертних гріхах, добровільних і недобровільних, я винен і перед Богом, і перед тобою, але те, що я неодружений, я знаю точно. А от яка божевільна тобі телефонує, я дізнаюся. Тільки наразі декілька днів нікому не розповідатимемо про те, що ми помирилися.
* * *
Наступного дня Ігор приніс стаціонарний телефон із визначником номера, й ми удвох чергували на кухні, очікуючи дзвінка. І таки дочекалися. Але… дзвонили з автомата. Ігор вмовив мене зачекати ще один день, і якщо телефонуватимуть знову з автомата, він сам поговорить зі своєю «дружиною».
Увесь день я була як на голках. В обід зателефонувала Лізка й повідомила, що Тарас запропонував їй вийти за нього заміж. Я була щиро рада за подругу, але, видно, заглиблена у свої переживання, зреагувала не так, як та розраховувала, бо вона лише зітхнула: «Бідолашка ти моя» – і поклала слухавку.
* * *
Ми сиділи на кухні (я, бабуся та Ігор), пили чай і розмовляли. Й мені раптом так захотілося, щоб сьогодні цей триклятий телефон не дзвонив. Але він усе ж таки задзеленчав, я піднесла слухавку, на визначнику засвітився домашній Лізки, і я полегшено зітхнула.
– Слухаю.
– Щось ти сьогодні дуже весела, – почувся зі слухавки гугнявий голос… «дружини» Ігоря.
– Лізко, як ти могла?!!
* * *
Чому вона так зробила? Не знаю і знати не хочу. Я більше не спілкувалася з Лізкою. Але, попри все, я таки бажаю їй щастя, адже того самого вечора Ігор запропонував мені стати його справжньою дружиною.
Ксенія ЗДАНЄВСЬКА
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

