ПАПЕРОВІ ЛІТАЧКИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

06 серпня 21:08

Джерело: Газета «Життєві історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Травневої днини мешканці київського двору були заклопотані своїми справами. Одинадцятирічна Софійка сиділа на лавці й ніжно виспівувала: «Поцілуй мене ніжно, сонечко, доторкнися до щічок моїх…».

Вона була найвродливішою у дворі, у класі та на паралелі. Її блакитні оченята випромінювали особливе сяйво, ніжні щічки завжди були зі здоровим рум’янцем. А довге волосся пшеничного кольору мало якийсь магічний блиск. І дівчинка так звикла до свого беззаперечного статусу красуні, що їй навіть вибачали дивну манеру поведінки. Вона прохала називати її ніжно Сонею і дуже любила слухати компліменти. Надто прискіпливо стежила за зовнішністю, завжди мастила пухкенькі губки блиском, щоб вони здавалися ще більшими. І надто вразливо реагувала на чиїсь стосунки. Сама не контактувала з хлопцями, хіба що суто зі шкільних питань. За нею впадали ледь не всі однокласники, та й зі старших класів хлопці заглядалися, але щось змушувало дівчинку сторонитися всіх.

Зненацька з-за рогу вибігла її однокласниця Катруся:

– Ледь втекла від того задираки. Це ж треба так нахабніти!? «Дай списати домашку! Та дай списати!» – учепився, наче кліщ!

Соня заходилася від сміху:

– То Вітько домагається твоєї уваги. Ти б домашку віддала і раділа життю. Хай би справді хоч щось почитав у тому зошиті.

Катруся витягнула люстерко із сумочки, уважно себе оглянула. Ще зранку карі очі старанно підвела олівцем, вії акуратно увиразнила чорним кольором. Тепер задоволено провела рукою по довгому волоссю, яке охайно зібрала у хвіст, проте зніяковіло відповіла:

– Не помічала, що подобаюся йому. Та й ти ж у нас перша красуня і в класі, і у дворі. Знову сьогодні робила масочку для волосся?

– Так, я ж сонячна лялечка, мушу дбати про свою красу, – Софійка знову наспівувала пісеньку.

До них прямувала їхня однолітка Оля. Вона завзято критикувала всіх, хто користувався косметикою. Тож подруги не раз чули від неї гостре слівце. Її кучеряве волосся неслухняно стирчало врізнобіч, а зелені очі завше допитливо роззиралися довкола. Проте сьогодні дівчина була напрочуд зосередженою, сіла на лавку й розгорнула підручник з історії.

– Досі байдикуєте? – запитала зверхньо, з інтонацією їхньої класної керівниці Валентини Петрівни. – Мені-он ще два параграфи читати до завтра. І допомогти мамі прибрати у квартирі, ненька надто втомлена після шпиталю. Каже, що знову привезли поранених, – Оля стиха зітхнула.

Дівчинка була найсерйознішою серед подруг, як казала про неї мама, «не за віком розумницею». Оля навчалася на відмінно, відвідувала секцію плавання, інколи допомагала вчителям початкової школи проводити уроки математики.

– Я ледь встигла перепочити після уроків та домашки, як мама покликала допомогти готувати вечерю. Вона теж зазвичай виснажена. Відколи почалася війна, то я її майже не бачу через волонтерство, – зітхнула Катруся.

– Слухаю оце вас і дивуюся: чого так переймаєтеся? Навчання незабаром закінчиться, попереду канікули, – позіхнула Соня. – Треба частіше бувати на свіжому повітрі та їсти щось смачненьке, – вона витягнула з кишені яблуко й надкусила з насолодою.

– Ти така безтурботна, наче живеш поза реальністю. Тут же щомиті може щось летіти: як не шахед, то ракета! – докірливо відповіла Оля.

Цієї миті над дівчатами пролетів паперовий літачок і впав неподалік.

– Це від Вітька! Вже й тут мене вистежив! – скрикнула роздратовано Катруся.

– Слухай, у тебе параноя. Нема тут ніякого Вітька, – спокійно зазираючи в книжку, промовила Оля.

– А ти звідки знаєш? – засмутилася Катруся.

Оля з докором підвела погляд на однокласницю:

– Бо зустріла його пів години тому біля музичної школи. Він поспішав на урок.

Соня на те вдавано засміялася:

– Пішов розучувати серенаду під гітару, щоб освідчитися тобі в коханні.

Оля натомість зосереджено дивилася в книжку:

– А що поганого в коханні? Ти ж з’явилася на світ, певно, завдяки коханню батьків?

– Не знаю. Мама уникає розмов про батька. У нього давно інша сім’я, – відповіла понуро Соня.

– Не слухай цієї всезнайки! Олю, припини ці розмови! – Катруся навіть підвелася з лавки на знак протесту. – Вітько – класний хлопець, не юзер, але я не можу визнати це, бо його критикує моя мама.

– Певно, це суто через її трабли, – промовила повчально Оля.

Соня натомість зітхнула у відповідь:

– Я б хотіла мати класного друга. Але не вірю жодному хлопчиськові. Бо тато надто рідко цікавиться мною.

– Чого тобі нарікати на нього? Он яку круту одежу тобі дарує. Та й мобілка в тебе останньої моделі. Дай поюзати! – вигукнула Катруся.

Соня схопилася за телефон:

– Не дам! Там багато таємної інформації!

– Ти шпигуєш за кимось? – спитала насмішкувато Оля.

– Ні, вона веде самозакоханий нотатник про своє безтурботне щодення, – цього разу щиро засміялася Катруся.

Соня підвелася з лавки і трохи відійшла в напрямку дошки оголошень, що стояла тут ще з часів, коли дівчата були малючками.

– Що ти про мене насправді знаєш?

Тут згори прилетів ще один паперовий літачок і знову впав неподалік.

– Тут що, смітник для паперу? – Катруся з роздратуванням підхопила обидва літачки й понесла до урни, але раптом зупинилася. – О! Дівчата! На них щось написано!

– I love you, Katarina! It’s me – Victor! – виголосила з іронією Соня.

– Та годі тобі комизитися й кепкувати! Тут написано: «Це для Соні», – сказала Катруся.

– Що-о? – скрикнула здивовано та. – Твій Вітько відтепер любить мене? Оце несподіваний поворот дворової мелодрами!

– Чоловіки в усі часи були полігамні, – спокійно виголосила Оля, дивлячись у книжку.

Катруся і Софійка здивовано вигукнули водночас:

– Полі… як ти кажеш?

– Та не переймайтеся. То я не подумала, що кажу, – всміхнулася Оля.

– То тепер твоя черга нервуватися. На другому літачку написано: «Це для Олі», – засміялася Катруся.

Оля здивовано витріщилася на подругу:

– Що ти верзеш?!

Соня радісно всілася знову на лавку:

– Обожнюю ребуси і загадки! Тож, Олюню, у тебе теж є залицяльник?

І цієї миті згори прилетів третій паперовий літачок та приземлився неподалік.

– Чиї це дурнуваті жарти? – роззирнулася довкола Катруся. – На жодному балконі нікого нема.

* * *

Соня з острахом озирнулася й задерла голову, розглядаючи багатоповерхівки.

– Може, хтось на даху сидить?

– Ага! Із пневматикою стежить за нами. У тебе від повітряних тривог геть дах поїхав!? – Оля підійшла до Катрусі. – Дівчата, досить! Дай мені літачка, де написано моє ім’я.

Катруся віддала їй папірця, і обидві дівчинки сіли на лавку. Соня теж підсіла ближче, сумно наспівуючи: «Поцілуй мене, ніжний промінчик…».

Оля розгорнула літачок ширше:

– Овва! Тут наче цілий лист!

Катруся нетерпляче завовтузилася:

– То читай хутчіш!

– Спокійно, дівчата. Інші два літачки з вашими іменами, тож не заважайте читати мій, – зосереджено відповіла Оля.

– А реально, Катрін, дай мого літачка! – попрохала Соня.

Катруся розізлилася:

– Годі мене так називати! Ти ж знаєш, що мене це дратує.

– Пардон, Кет, давай уже того папірця! – не поступалася Софійка.

– Дівчата, цить! Дайте зосередитися! – цього разу вже вибухнула Оля.

Тож усі троє мовчки вивчали папірці, які ще кілька хвилин тому були літачками. У цій гнітючій тиші було чутно голосне калатання годинника тітки Наталі з першого поверху, чергову радіопередачу в побутівці двірника, каркання ворон у дворі, цвірчання горобців та чиюсь сварку через вікно на останніх поверхах. Зрештою Соня сіла на гойдалку, витираючи сльози. Катруся натомість підняла руки й виголосила:

– Не вірю жодному слову! Я не робитиму цього!

Тієї миті згори залунав жіночий голос: «Катрусю, ходи-но сюди, потрібна допомога». Дівчинка стиха здригнулася і крадькома поклала до кишені свого паперового літачка.

Оля, і собі зосереджено ховаючи папірця до кишені, пробурмотіла:

– Якась маячня… Що за дурнуваті жарти? Хто це написав? Так, я йду додому.

Соня досі схлипувала:

– Та йдіть уже… Я хочу побути сама…

Катруся й Оля пішли, а Софійка певний час задумливо дивилася собі під ноги. Потім підвелася і затанцювала, притискаючи до себе мобілку та віддаляючи її, наче кружляла з лялькою. Згодом сіла на лавку й ще раз перечитала листа зі свого паперового літачка: «Привіт, дівчинко! Хочу тобі розповісти про те, що тато дуже любить тебе. Він часто переглядає твої фотографії на мобільному телефоні та гладить твоє зображення. Дорослі не завжди можуть порозумітися між собою. Тож будь розважливою і не сердься на батьків. А ще перепроси в мами за те, що взяла без дозволу її косметику та була з нею неприязною позавчора…»

Дівчинка стурбовано озирнулася довкола, підвелася та почала ходити туди-сюди. «Хтось стежить за мною. Але хто? Бабуся поїхала минулого тижня. Тітка Наталя не заходить до нас уже місяць. Сусідка Аліна цілими днями грає на фортепіано свої нудні гами й етюди. Кому є діло до мене? Стоп! Але ж
Оля і Катруся теж отримали літачки. Тож треба розпитати в них, про що їм написав незнайомець. Чи незнайомка? Мама забороняє спілкуватися з чужими людьми. Тож хоч хто б це був, я не сприйматиму цього листа серйозно».

Зненацька прибігла Катруся:

– Ти ще тут? Це добре! Тут таке написано… Мені треба з кимось поділитися!

– Цікава інфа про тебе? Якщо чесно, то я трохи налякана. Хоча знаєш, Катрін, мене налякати дуже важко. Ой, вибач, Катрусю, не хотіла тебе образити.

– Оце дива! – вигукнула Катруся. – Ти попросила вибачення в мене? Це ж треба таке! Із самого дитсадка мене зневажаєш.

Соня розгублено відповіла:

– Так, нелегко це визнати, але дуже соромно перед тобою. Ти завжди ділилася цукерками, завжди віддавала свою теплу кофтинку, коли я мерзла. А мій день народження минулої весни? Ти ж подарувала мені свою улюблену брошку…

Катруся понуро опустила голову:

– Так, мені нічого було тобі подарувати, бо мама була в лікарні, а тато затримувався в рейсі. Та я так хотіла зробити для тебе щось приємне.

– Я не знала, що тобі було самотньо, – Соня винувато засопіла. – Ти завжди весела й дотепна.

Вона обійняла Катрусю, певний час дівчата мовчки зніяковіло стояли. Катруся не витримала першою і усміхнулася:

– Треба радіти щодня щонайменшим дрібничкам. Так навчила мене бабуся. Але стривай! Я прочитала цього листа-літачка і не можу повірити… Ти комусь розповідала, як ми в сусідньому дворі рвали троянди на клумбі?

Софійка запротестувала:

– Ні! Звісно, ні! Це ж наша таємниця!

– І як рятували кошеня від вантажівки і мало не потрапили під колеса?

– Звісно, я не розповіла мамі! У неї слабке здоров’я. Їй не можна зайвий раз нервуватися, – Соня сіла на лавку та обійняла себе руками.

– Тож хто це так зухвало і щиро нам написав? А що у твоєму листі? – поцікавилася Катруся.

– Там про розлучення батьків і про те, як мене любить тато. А ще про мою поведінку вдома…

– Ого! Що ж відбувається? Хтось за нами стежить?

Цієї миті до дівчат підбігла Оля і знервовано засміялася. Софійка і Катруся зацікавлено стежили за нею. Соня не втрималася, щоб не покепкувати:

– Диви-но, наша інтелігенція теж уміє бігати. Що сталося, мала?

– Яка я тобі мала?! Ми з тобою однолітки! – дорікнула Оля подрузі.

– Так! Але я народилася на початку року, а ти – наприкінці, – відповіла поважно Софійка.

Катруся вирішила покласти край цій суперечці:

– Це не має жодного значення. Заспокойтеся!

– Окей, я добряче перенервувалася через ці літачки, – першою озвалася Соня.

– То ви теж приголомшені тим, про що там ідеться? – Олі дуже хотілося розповісти про своє.

– Ще б пак! Повний алес де капут! – виголосила Катруся.

Оля втомлено сіла на лавку:

– Я… не очікувала такого. Моя мама…

Катруся і Софійка нетерпляче крикнули водночас:

– Та кажи вже!

– Моя мама… вона при надії…

Софійка закотила очі:

– Отакої!

Катруся підхопилася і сплеснула в долоні:

– Це ж чудово! У тебе буде братик чи сестричка!

Оля приголомшено відвела погляд убік:

– Так. Хтось-таки буде, але я сподівалася на тишу вдома. А тут постійно то сирена волає, то бігти в укриття треба, то ще якийсь треш. Ви ж чули вночі ці жахливі вибухи? Я відчувала, як дрижить будинок! І цей сморід від пожеж… Досі голова болить. А мені треба готуватися до вступу.

Катруся і Соня здивовано вигукнули:

– Куди?

– Батьки планують переїхати в інший район і переводять мене наступного навчального року до гімназії, – повільно, наче на допиті, виголосила Оля.

– Певна річ, ти нас покинеш, –
зітхнула Катруся.

Соня обхопила себе руками:

– Неочікувано. І неприємно.

Оля здивовано подивилася на подруг:

– Ми ж зовсім мало спілкуємося останнім часом!

Катруся знизала плечима:

– Нині так, але ми ж дружимо з пісочниці.

Оля винувато закліпала очима:

– Дівчата, годі. Так склалося, я теж сумуватиму за вами. Але я тут з іншої причини. Саме з цього паперового літачка я дізналася про вагітність мами.

* * *

Подруги замовкли, у повітрі відчувалося напруження. Цієї миті до них підбігла п’ятирічна Ніна, яка жила на третьому поверсі в будинку навпроти.

– Ось де ви!? – радісно скрикнула дівчинка. – Хто мені сьогодні заплете коси?

Катруся знервовано, але стримано відповіла:

– Стривай, Нінко, не зараз.

Проте Ніна не здавалася:

– А ще ви обіцяли погратися зі мною в піжмурки.

Оля підхопила стриманість подруги і промовила лагідно:

– Ти ж чула: не зараз, мала.

Але Ніна мала намір отримати все.

– І шоколадку пообіцяли принести! Ну-у! Я ж так чекала вечора!

Софійка здивовано витріщилася на найменшу:

– Що-о! Я тобі цього не обіцяла.

Ніна переможно витягла з кишені паперового літачка і простягнула Катрусі:

– Тут так написано.

Та зачудовано глянула на дівчинку й розгублено промовила:

– То і в тебе є паперовий літачок?

– Витягла його з поштової скриньки! Мама завжди просить принести рахунки за комуналку, – доповіла Ніна.

Оля не втрималася, щоб не зробити їй зауваження:

– Ти ж іще не вмієш нормально читати!

Ніна спалахнула від обурення:

– Я не вмію? Ти сама мене навчила! Ось слухай! – і дівчинка прочитала по складах: – «Сьо-го-дні у-ве-че-рі Ка-тру-ся за-пле-те то-бі ко-су. О-ля при-не-се шо-ко-лад-ку. І ра-зом по-гра-є-те в пі-жмур-ки».

Катруся взяла в Ніни папірець:

– Слухайте, це неймовірно! Тут справді це все написано.

Соня потягнулася солодко:

– Який трешовий вечір… Я – додому. Надто втомилася сьогодні.

Оля витягла з кишені шоколадку й простягнула Ніні:

– Я собі купила, але як тобі відмовиш?

– Нінко, у піжмурки пограємо іншим разом. Хтось з нами вже погрався сьогодні. Треба йти додому, – Катруся рішуче підвелася з лавки.

Усі дівчата попрямували повз дошку оголошень. Раптом Оля несподівано закричала:

– Стривайте! Тут написано, що незабаром День матері!

– Так! І що кожній мамі треба підготувати подарунок, – підхопила Софійка.

– Ну, Олю, подарунок ти вже від мами отримала. І ми з твоєю новиною про переїзд, – зауважила Катруся.

Проте Софійка виявила ініціативу першою:

– Спробуймо-таки створити свято для своїх мам!

Катруся обійняла подругу:

– А як ти потішала маму, коли була зовсім малою?

– Я лягала поруч, коли вона відпочивала вдень, і подумки кликала на подушку маленьких янголят, – Софійка розчулилася і замріяно глипнула на небо.

Оля зніяковіло перепитала подругу:

– Ти це серйозно?

– Так! А ще я вирізала янголят з рожевого паперу, – нітрохи не розгубилася Соня.

– То треба поміркувати, чим ми нині можемо покращити життя нашим мамам не лише на святковий день, а якнайдовше, – зосереджено мовила Катруся.

Софійка нетерпляче вигукнула:

– Спритна ти! А що ми можемо вигадати?

– Я збирала кишенькові гроші. І… – Катруся роззирнулася довкола, – і ми можемо купити насіння або саджанці й засадити ці занедбані клумби у дворі. Їх видно з наших вікон. Тож у дворі буде щоденне маленьке диво для наших матусь.

– А я вивчу колискові пісні для малюка, – підхопила Оля. – І співатиму, коли мама народить братика чи сестричку. Хай би до того часу закінчилася війна. Не хочу, щоб маля потерпало від цього жаху!

Ніна захоплено слухала дівчат і собі заходилася планувати:

– А я намалюю мамі янгола, який її захищатиме не лише уві сні.

Соня поміркувала й додала:

– А ще я більше не братиму маминої косметики, натомість користуватимуся своєю, яку подарував тато. І попрошу в мами пробачення за те, що була непривітною позавчора.

– А я не чекатиму, доки мама проситиме прибрати за собою. І охоче допомагатиму їй сама, – пообіцяла Катруся.

Оля обійняла по черзі подруг:

– А я попрохаю батьків не переводити мене до гімназії, щоб залишитися з вами в одному класі.

– Ти ж і так найрозумніша! – засміялася Софійка.

Ніна довірливо притулилася до Олі.

– Хм, певно, треба звикати до того, що вдома з’явиться маля і буде таким самим наполегливим, як Ніна! – вигукнула Оля.

Цього разу вже сміялися всі.

До дівчат підійшла шістнадцятирічна Галя, яка мешкала поряд з Ніною.

– Ось де ви!? А я до вас заходила. Бачили оголошення? Є вже думки, як привітати своїх мам?

– Привіт, Галюню! Так, ми вже готуємося до свята, – охоче відповіла Софійка.

– Ти так вчасно! Може, підкинеш якусь ідею? – пожвавішала Катруся.

– Ага! Ти ж найстарша серед нас! – підхопила Оля.

Галя хитро примружилася.

– Та, гадаю, всі потрібні ідеї вже до вас прилетіли. Ану гайда додому, мами вже зачекалися!

Дівчата, наче метелики, пурхнули навсібіч, а Галя сіла на лавку, де ще кілька хвилин тому панувало дівчаче царство. Витягла з кишені паперового літачка й запустила в повітря:

– Коли ці розумахи шепочуться попід вікнами, то гадають, що їх ніхто не чує. Хай нині в кожної мами буде свято. Свою я точно знаю, як вітатиму. Подарую їй картину за номерами. Треба йти закінчити її до маминого свята.

Галя підвелася з лавки й пішла до свого під’їзду, стиха наспівуючи: «Який чудовий день! Поцілуй мене ніжно, сонечко, доторкнися до щічок моїх…».

Дякуємо за вашу передплату онлайн!