ВЕСНИ ДАЛЕКОГО ДИТИНСТВА…

Допоки приїжджали на місце призначення, дівчинка і хлопчик прокидались остаточно. Бадьорі, сплигували з воза і гайда бавитись: о, скільки ж тих ігор у них було, де тільки бралася фантазія?!

Коли ж сонце піднімалось усе вище й вище, а дорослі все далі й далі просувались у роботі, бабуся Уляна кликала діток:

– Софцю! Сергійку! Допоможете обід для батьків приготувати?

І розчервонілі від біганини та сонця діти приєднувались до Софійчиної бабусі в затінку самотньої берези. На широкому коцику були розкладені дерев’яні дощечки, варена в мундирі картопля, овочі та зелень, у літрових слоїках – сало, смалець та сметана, полуничне варення до чаю, що у трьох термосах, у великій мисці – сир, а в червоному рушнику великий і запашний домашній хліб.

Маленькі пальчики Софійки вміло тримали ножа – дівчинка так вправно намащувала смалець на великі шматочки хліба, нарізала на салати редиску й огірки (які вирощували в теплиці), що бабуся натішитись не могла:

– Бачиш, Сергійку, яка у мене внучка?! Буде справжньою господинею. Візьмеш за дружину? Станеш нашим зятем…

А хлопчикові що ті розмови?! Хіба розуміє, усміхається так сонячно, як оце нині, й відповідає:

– Не хочу бути зятем! Я – Софійчин вірний друг! – і відразу ж забуває про цю розмову, вся його увага зосереджується на великих окрайцях хліба в Софійчиних руках. Краями скибочок стікає таке смачне, солодке полуничне варення…

– Смакуй, – простягає Софійка, а бабуся жартівливо свариться:

– А хто їстиме варену картоплю зі смачним салатом? – якраз поливає сир сметаною, додає зелену цибульку. Діти ж регочуть і водночас старанно напихають за обидві щоки смачні солодощі… Таких тепер не купиш у жодній цукерні!

***

Ось зараз він зовсім поруч – лише ступи декілька кроків, перейди дорогу. Проте Софія враз змінюється в обличчі, й він, бачачи ту зміну, насторожується, перепитує, майже кричить:

– Пробачте, ви випадково не Софця – внучка баби Уляни зі села… – назва села звучить якось по-чужому. Як давно вона не була там…

Бабуся Уляна померла, коли внучці виповнилось вісім років. Поховали бабусю в місті – так вирішили Софійчині батьки. Хату в селі продали. Відтоді дівчина жодного разу там не була. Важко далась розлука з вірним другом, і ніколи рана не загоювалась…

Але спогади про ті весни… Ой, як часто вона живе ними! І згадує його – свого друга дитинства, вірного Сергійка. Багато чого в житті забулося; безповоротно стерлись із пам’яті якісь події-люди-миті, проте сонячні весни, зорані поля-городи, тепла земля під босими ногами, бабусин «фірмовий» салатик: сир, зелень, сметана, – звук ложок, які стукотять об стінки старомодних алюмінієвих тарілок, і ті найсмачніші скибочки хліба з варенням – усе з нею, невід’ємна її частина.

Чому ж ніколи не шукала його? Адже знала, що залишився жити в селі з батьками, пам’ятала і його хату, і вулицю… Чи, може, чекала, що він розшукає її?

Вона робить крок. Потім іще один і зупиняється, бо Сергій уже не чекає на відповідь, перебігає дорогу (от безпечний, навіть не дивиться!) і міцно-міцно обіймає. А тоді відхиляється і дивиться на неї, розглядає захоп­лено – очі світяться, приговорює:

– Яка ж ти красуня, Софцю!

А вона мовчить. Так боїться оголити перед ним свою душу, відкрити серце й найбільшу таємницю… про те, що з далеких дитячих літ ідеалізувала його, що в юності роками вимріювала, як одного разу вони зустрінуться і закохаються одне в одного, а тоді одружаться й народять багато дітей…

Дивина – та дитяча пам’ять… Дивні ті дорослі, які не сприймають її серйозно…

І ховає правицю в кишеню штанів, стискає руку в кулачок, ніби боїться, що її вірний друг Сергійко побачить на безіменному пальці обручку. Думає, що та обручка – то зрада… Хоча це смішно й зовсім не по-дорослому! Ніхто й нікому нічого ніколи не обіцяв.

А тоді зауважує, як на сонці зблискує золотий перстеник на правій руці в Сергія. Навіть зітхає з полегкістю – це ж треба так піддаватись фантазіям?! Мить ніяковості лускає, як мильна бульбашка. І Софія запитує його:

– Ну як живеш, друже?

…І ось уже за столиком у кафе, за горнятком кави вони згадують весни свого дитинства. Яскраві весни, яких ніколи не повернути. І чи на щастя, чи на жаль – їм уже не з’ясувати…

– Ми вже давно не садимо картоплі. Навіщо? Усі городи-поля здали фермерам в оренду, – сміється Сергій. – Тепер усе можна купити!

«Справді, – думає Софія. – Купити можна все! Окрім спогадів і минулого, які творять-формують і роблять із тебе людину…»

***

У місті господарює цьогорічна весна. Вона не пахне землею після дощу, і зірваними кульбабками, і вітром – із далеких лісів та близьких садів. У неї зовсім інший аромат – свіжої випічки з пекарні за рогом, кави, що парує в горнятках, шоколаду та заморської полуниці під вершками, які щойно підніс офіціант, дорогими парфумами Софії та вишуканим одеколоном Сергія… А замість співу соловейка – шум автомобілів, стук підборів, гучна музика з колонок на терасі…

І на доторк ця весна зовсім інша! Софія мимоволі стискає в руці серветку, хоча думає про те, що зовсім не проти відчути під пальцями ніжні пелюстки вишневого чи яблуневого цвіту, скошеної трави або ж пір’ячка невідомої пташки…