«Я ПРОСИЛА ЙОГО: НЕ ЇДЬ!»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 січня 21:05

468

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Жіночі історії

Її я побачила посеред базарної площі. Маленька, худенька, ще зовсім не стара, але на вигляд дуже змордована жінка йшла мені назустріч. На голові в неї була чорна тоненька хустинка, зав’язана по-молодицьки. Спідниця та кофтина також були чорними.

Жінка йшла, дивлячись під ноги, начеб розглядала бруківку на дорозі. Очей молодиця не підіймала, але з її обличчя було видно, що вона слов’янка. У нашому невеликому районі Магдії я знала всіх не лише з вигляду, а й поіменно. Тут проживало три росіянки і п’ять українок. Ще, щоправда, було декілька жінок різних європейських національностей, але й із ними ми були знайомі візуально.

Нова людина швидко впала мені в очі, бо була середина зими, а в цю пору й туристів у нашому містечку майже не було.

Жінка, оминаючи продавців, які голосно запрошували до себе потенційних покупців, вимахуючи руками навсібіч, зайшла в темну арку своєрідного тунелю, де продавали національний одяг і різні традиційні сувеніри. Я стояла з протилежного боку арки, і між нами було лише декілька метрів. Дивлячись жінці просто в очі, я очікувала, що, можливо, наші погляди перетнуться, що вона помітить і мене так само, як я зауважила її. Кучеряві пасма мого рудого волосся розгойдував вітер, щоки палали рум’янцем, тому помітити мене між чорноволосими і темношкірими було нескладно.

Але незнайомка не піднімала погляду. Вона йшла мені назустріч, повільно пробираючись поміж розкладеного краму, наче боялася зачепити та перекинути якусь із коробок. Я навмисне зупинилась. Зараз ця жінка підійде, і я придивлюся до неї. А що, як вона й не слов’янка зовсім, а француженка, наприклад, чи німкеня?

Жінка порівнялася зі мною, випірнувши з чорного тунелю і вдихнувши на повні груди свіже морське повітря, підняла очі в небо. Стояла якусь мить і дивилась на хмари, наче когось там вишукувала.

– Я ж тобі казала: не їдь! – прошепотіла незнайомка, не зважаючи ні на мене, ні на інших перехожих, які випадково могли її почути.

Я таки почула ті слова і вже остаточно впевнилася, що вона, як і я, українка. В душі я раділа, що зустріла землячку, тому без роздумів зробила крок назустріч жінці та привіталася з нею.

– Добрий день, землячко! – усміхнулася я їй.

– Добри-и-й д-е-е-нь! – протягнула вона мені у відповідь з дивним виразом обличчя, можливо, не втямивши одразу, що вітання було рідною мовою. – Ви з України?

– Так. Я тернополянка. А ви звідки?

– Чернівчанка я! Тобто навіть не із самого міста. Село є таке в нашій області – Цурень. Чи не чули часом?

– Ні. На жаль, не знаю. Але яка різниця? Мені так приємно зустріти тут землячку. Це не щодня стається. Ви часом не поспішаєте? – я попросила вибачення за свою словесну тираду. – Можливо, я вас затримую.

– Ні! Ні! – заперечила вона. – Я не поспішаю. Я тут на відпочинку.

– То, може, по каві? Тут за рогом є чудова кав’ярня, і солодощі там неймовірні, – запропонувала я.

– Можна, – несміливо знизала плечима жінка.

– Нам сюди.

Я пропустила нову знайому поперед себе. Ми йшли вузькою доріжкою, вимощеною морським камінцем, у напрямку кав’ярні «Сіді Салах». Там, під затишною парасолею на самому березі моря, нам ніхто не перешкодить порозмовляти рідною мовою, бо мені такого спілкування вже багато часу бракувало.

Ми всілися у зручні бамбукові крісла на широкій терасі, з якої відкривався чудовий морський пейзаж з великою кількістю менших і більших кораблів та човнів. Така атмосфера сприяла дружній бесіді.

– Мене звуть Олександра, але можете називати мене Сашею.

– Дуже приємно. Я Наталя. А можна, для мене ви будете Лесею?

Тим часом офіціант уже ставив каву, хрумкі кубики пахлави* та макруду*, старанно все розкладаючи їх на столику.

– Лесею? – перепитала мене жінка з помітною ноткою суму в очах. – Лесею я була лиш для нього. Всі інші називали мене Сашею. Мама – Сашунькою.

– Він – то ваш чоловік?

– Так. Він був моїм чоловіком. Але тепер про нього залишився тільки спогад, – сумно усміхнувшись, мабуть, щоб не розплакатись, відповіла Леся. – А ви? Як ви опинилися в Тунісі? Ви також туристка?

– О, ні! Вибрики долі, Лесю. Хіба ж я могла знати, що, народившись у Тернополі, знайду свою долю в цій країні? Якби хтось мені колись і сказав, мабуть, я б висміяла ті слова. Але від долі не втечеш. Як кажуть місцеві жителі, мактуб!

– Так, від долі справді не втечеш. Я тільки тепер це зрозуміла, – почала свою розповідь Леся. – Але ж вибір є завжди, варто лиш трохи задуматись над рішенням.

– Звісно, це так… – погодилась я, але вона вже продовжувала свою бесіду, перервавши мене на півслові.

– Чомусь люди вважають, що можна списати все на долю. А я так не думаю. Часто ми опиняємося в тій чи іншій ситуації тільки через власні примхи. Бо так нам забаглося. А потім нарікаємо: доля... доля... А в чому та доля винна? Доля ж вас туди не штовхала…

Жінка надпила кави, поставила філіжанку на стіл і, знявши з голови хустинку, повела далі:

– Ось мій чоловік. Що йому бракувало? Жили, як усі: не гірше і не краще. Він був ветеринаром у селі, я вчителювала. Діти вже повиростали. Вивчилися в університетах. Так, нам було важко, але не неможливо. Ми завжди жили на зароблене. А водночас не сиділи склавши руки: город садили, худобу годували, щось продавали…

– А що сталося з чоловіком, Лесю? Я помітила, що ти в чорному. Не кажи, що він... – я не змогла озвучити до кінця своїх догадів.

– Так. Мій чоловік помер. І ти знаєш, замість того, щоб тепер його оплакувати, я злюся на нього. Та так злюся, що якби мій чоловік був переді мною, то я б його сама своїми руками задушила за те, що він так зі мною вчинив. З усіма нами…

– А що? Що він зробив? – не второпала я. – Твій чоловік піднімав на тебе руку? Я щось не зрозуміла…

– Ні. Руку він за все життя на мене не підняв. Чоловік навіть не крикнув на мене ні разу. Але своїм рішенням поїхати на заробітки мій чоловік мене вбив. Він не тільки мене вбив, він вбив своїм рішенням наших синів.

– Тепер усі кудись їдуть, – не знаючи, що ще сказати, витиснула із себе я. – Час якийсь такий…

– Їдуть! – її погляд ураз змінився і став таким холодним та різким, що від нього мороз пробіг моєю шкірою. – Але не в росію!

– І туди, на жаль, їдуть, Лесю. Наче не розуміють, що коїться в Україні. Автобуси курсують туди-сюди навіть тепер, під час війни.

– Я це знаю. Але мій чоловік не мав їхати! Він мав разом із синами плече до плеча, штик у штик стояти і захищати Батьківщину! – крикнула Леся так голосно, що відвідувачі кав’ярні звернули на нас увагу.

Від слів цієї жінки мені самій стало страшно.

– Він вперся тоді: «До москви поїду. Хлопцям на квартири зароблю». А які квартири? Хто в тій москві до великих грошей доробився? Діти на війні, й не знати, повернуться живими чи ні. А він немов збожеволів. Вперся та поїхав, бо хлопці із села їдуть і його кличуть. А за місяць привезли мого чоловіка додому хоронити. Зарізали його там у якійсь розбірці. Можливо, навіть хтось зі своїх, але правди ми не дізнаємось – кінці у воду…

– Яке жахіття! – це все, що я спромоглася вимовити після почутого.

– «Жахіття» – не те слово, – відмахнулася Леся від думки, наче від набридливої мухи. – А сором? Це ж який сором: батько двох вояків на агресора поїхав працювати.

Жінка вже не соромилась ані говорити, ані плакати. Розповідала багато чого з їхнього з чоловіком минулого. І було помітно з розмови, що в тім минулім, де ще не було ані заробітків, ані війни, було велике кохання. Очі Лесі світилися від тих розповідей, але, щойно заходило про сьогодення, її обличчя знову ставало сірим, як береговий пісок.

– А тут ти яким світом? Я розумію, що відпочити. Але чому саме Туніс? – запитала я.

– Я й не знаю… То хлопці мої мене сюди спровадили, бо я б
там сама здуріла. Сусіди засуджують мене, колеги сміються з мене, відверто кажучи мені в очі: «Чого ти можеш дітей навчити? На себе подивись та на чоловіка свого – зрадника!» – не підвівши погляду, говорила вона, наче в цей момент соромилася й мене. – А воно, якщо подумати, й насправді так. Невже після всього того, що вчинив мій чоловік, я ще маю право когось навчати жити? З яким обличчям мені до школи повертатись?

– Я гадаю, що ти помиляєшся. За вчинки чоловіка тобі відповідальності не нести... – розраджувала я жінку. – Ти ж його не посилала туди, навпаки…

– Ага! – гірко усміхнулася Леся. – Але й не стримала. А потрібно було хоч перед потягом лягти, а не пустити. Тут, наодинці із собою, є час подумати. Але, знаєш, від каяття не лікують ні час, ні море.

Ми ще впродовж години посиділи за розмовою, доки не настав час Лесі повертатися до готелю, а мені – додому. Обмінявшись номерами телефонів, ми попрощались біля Ратуші в центрі міста. Леся пішла повільно в напрямку туристичної зони «Магдія», а я попростувала до автостанції, раз у раз озираючись на неї. Жінка, як і під час зустрічі зі мною, йшла, опустивши голову, наче соромлячись подивитись людям у вічі.

Щойно я зайняла місце в маршрутці, на моєму телефоні залунала мелодія.

– Алло!

– То я, Леся. Ти знаєш, що я зроблю? – продовжуючи розпочату в кав’ярні розмову, говорила вона. – Хлопці мої зараз удома, на ротації. Тож я вирішила: як повернуся, поїду з ними на війну. Можливо, там стану у пригоді? Я багато чого вмію: шити, прати, пекти, варити… – і труднощів не боюся. Може, зумію згодом вимолити в Бога прощення за чоловіків гріх...

Магдія. Туніс

*Пахлава – східні ласощі.

*Макруд – традиційне печиво.