«Я ПРОСИЛА ЙОГО: НЕ ЇДЬ!»

Її я побачила посеред базарної площі. Маленька, худенька, ще зовсім не стара, але на вигляд дуже змордована жінка йшла мені назустріч. На голові в неї була чорна тоненька хустинка, зав’язана по-молодицьки. Спідниця та кофтина також були чорними.

Жінка йшла, дивлячись під ноги, начеб розглядала бруківку на дорозі. Очей молодиця не підіймала, але з її обличчя було видно, що вона слов’янка. У нашому невеликому районі Магдії я знала всіх не лише з вигляду, а й поіменно. Тут проживало три росіянки і п’ять українок. Ще, щоправда, було декілька жінок різних європейських національностей, але й із ними ми були знайомі візуально.

Нова людина швидко впала мені в очі, бо була середина зими, а в цю пору й туристів у нашому містечку майже не було.

Жінка, оминаючи продавців, які голосно запрошували до себе потенційних покупців, вимахуючи руками навсібіч, зайшла в темну арку своєрідного тунелю, де продавали національний одяг...