ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
215Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
…Сонечко сьогодні розщедрилося. Вперше за зиму Ярослава зняла довгий вовняний светр і теплі вовняні шкарпетки. Нарешті можна порадіти першому теплу. «Боже, уже й не вірила, що весна колись настане, – Ярослава не стрималась і зробила кілька записів у своєму блокнотику. – Але навіть ця зима тривожна, безкінечна, теж виявилася минущою. Як і все минуще в нашому світі…»1
…У пам’яті спливли теплі дні торішньої осені. Ярослава сиділа на березі Дніпра з книжкою, хоча на землю спадали сутінки. Ніби відчувала, що того теплого осіннього тепла треба набратися якомога більше. Всотувала кожну краплину, милувалася заходом сонця над рікою. Так, розуміла, що попереду зима, ще одна воєнна зима, але… нікому тоді й на гадку не спадало, якою насправді важкою вона виявиться. Усі сподівались, що зима буде безсніжною, м’якою та теплою, до чого вже звикли впродовж останніх років. І лише сусідка, пані Катерина, яка розміняла дев’ятий десяток, коли всі, хто не встиг добігти до укриття, скупчились у невеличкому коридорі за правилом двох стін, казала: «А зима ще себе покаже. Вовк зиму не з’їсть!». Всі тоді лише посміялись, але з’ясувалось, що пані Катерина мала рацію. Надворі холоднеча, опалення нема, світла нема. Отак і жили… Від обстрілу до обстрілу, від тривоги до тривоги, навчились цінувати кожну хвилиночку тепла та світла.
Того зимового і страшенно холодного вечора Ярослава мріяла лише про одне – нехай в холоді, але мати бодай спокійну ніч. Від постійних вибухів та обстрілів уже губився лік дням. Сидіти без світла було важко саме довгими зимовими вечорами, бо вдень хоча б можна було рухатися, завантажувати себе роботою. І думки про Стаса не були такими важкими й тривожними. Інколи вона думала, що, мабуть, якби вона одержала звістку про його загибель, їй було б не так важко. Ця думка лякала її і вона почувалася винною та спустошеною, картала себе за неї. Але отримане сухе й від того ще страшніше повідомлення про те, що твій чоловік безвісти зниклий, перетворює життя на пекло. Ти звертаєшся до всіх, до кого тільки можна. Робиш запити до командирів та побратимів, але у відповідь лише німота.
…Ярослава розмовляла з чоловіком за кілька днів до зникнення. Стас попередив, що їде на позицію, тож через відсутність зв’язку вони кілька днів не зможуть говорити. «Але я все одно думатиму про тебе, – Стас усміхався, – а потім ти розповіси мені всі новини». Він ще хотів щось сказати, та несподівано зв’язок перервався.
Телефон мовчав, Ярослава вперто набирала його номер. Потім потелефонувала до побратимів Стаса, хтось не відповідав, а ті, що відповідали, не могли сказати нічого певного.
Вдалося лише з’ясувати, що на позиції Стас був за старшого, прикривав побратимів під час обстрілу. Та все ж не вдалося вберегти хлопців. В одного контузія, у другого – поранення в руку. Стас рацією повідомив командира та одержав наказ про евакуацію. Потім супроводжував (прикривав) хлопців туди, де мала бути евакуаційна машина. Хлопці повернулись до своїх, а Стас – ні. Одна з версій була така, що дорогою не помітив розтяжки й підірвався. Або розірвало на шматки, або відкинуло кудись, де його не знайшли, наші тоді залишали позиції, то міг потрапити в полон.
«Хіба може людина, наче голка в копиці сіна, отак просто зникнути?» – розмірковувала Ярослава й не припиняла надсилати скрізь запити. Але про Стаса не було жодної звістки, ніби й на землі він не жив. «Ну де ж він, де? – запитувала Ярослава темними ночами чи то в себе, чи то в Бога. Їй здавалось, що всім, окрім неї, байдуже до долі Стаса. Писала куди тільки можна – від військової частини до Червоного Хреста. Лише потім зрозуміла, що даремно всіх вважала байдужими.
Інколи згадувала слова Стаса: «Що ж, то війна, можуть вбити, можуть закатувати в неволі чужинсько-москальській, але ж хтось мусить боронити тебе й Україну. То чому той хтось має бути не я?»
Стасе, Стасе, рідний… Засинаючи, просила в долі підказку, бодай натяку, де шукати чоловіка. Але сни були похмурими, страшними: то снився якийсь старий сад і вітер-буревій безжально нищив дерева. Покидалася нажахана: «Буревій знищив дерева. Поганий знак. Це означає, що…» Обривала себе на півслові, на півдумці. Боялась навіть уявити, що Стаса вона більше ніколи не побачить і навіть не знатиме, що достеменно сталося того фатального дня, коли він зник.
…А тут ще ця зима, з її мороком та холодом. Колись, в іншому житті, Ярослава страшенно любила зими, і сніг, і кришталеве сяйво льоду, по якому так легко вона каталася на ковзанах. Якось, лежачи в ліжку, вкрившись усім, чим лиш можна було, раптом пригадала кумедні епізоди з дитинства. І на мить відчула себе малим дівчиськом, якому все було цікаво. І хоч скільки би вдома мама попереджала, що бурульки не можна їсти, бо від них можна навіть ангіну підхопити, вони з дівчатами хрумтіли тими бурульками, наче морквинами, і не хворіли, і горло не боліло. Цілими днями могли кататися на санчатах, а потім стадіоном намотувати кола на лижах… Що згадуватимуть теперішні дітлахи про свої зими? Холод та обстріли.
…І ось нарешті потеплішало, заплакали бурульки… Ярослава вийшла на вулицю – і погрітись, і погодувати безпритульних котів, яких тепер чимало жило у дворі. Дзвінок пролунав так несподівано, що Ярослава здригнулася й телефон мало не випав їй з рук. Невідомий номер. Серце закалатало так шалено, що аж стало боляче дихати. Стас, такий рідний і такий далекий, такий втомлений голос.
– Я в полоні, живий, чуєш?
Він говорив дуже тихо, але вона розібрала. Стас потрапив у полон. Ярослава чула, як гучно стукотить її серце. Від хвилювання не могла й слова сказати. Лише спромоглася запитати: «Як ти зміг подзвонити?» У відповідь почула стишене: «Не зараз. Потім розповім, коли повернуся. Чекай і вір».
А за кілька днів ще один дзвінок, одразу після обміну. Вадим, побратим Стаса:
– Ярославо, чекайте і вірте. Стас живий. Ми разом були в полоні. Він не потрапив на обмін. Але тримається. Він вірить, що його і всіх нас чекають тут на рідній землі. Вірить, що ви чекаєте. Просив передати, що найтемніша ніч буває перед світанком, але треба її пережити, перетерпіти.
Стас і справді любив повторювати ці слова, які тепер проростали в серці Ярослави пагінцем надії та віри. Адже недаремно вона пережила таку довгу, темну й холодну зиму, щоб сьогодні радіти весні. Ні, та не увірвалася в її домівку теплим вітром, тим безтурботним весняним вітром, що віщує таке жадане літо. Ця весна була неспішною, боязкою, ніби випробовувала на міцність. Мовляв, ще почекаєте трошки, не злякаєтеся? Але Ярослава вже знала: треба чекати. Нехай не так швидко, але все буде – і теплий вітер, і ніжні проліски, і неймовірний захід сонця над рікою… І настане день, коли скінчиться ця темна ніч. Треба лише вистояти. І вірити. І нехай ця віра підтримує наших полонених, нехай вони знають, шо ніхто про них не забув.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
54
Життєві історії
