Я ЛЮБИЛА І ЛЮБЛЮ

Сиділи ми в малиннику (а малина там і не родила), чатуючи, коли піде на обід сторож, дід Грицько. У нас аж руки свербіли від нетерплячки: ну коли вже?!

– Налітай! – чулося неподалік від вартового, що засів на орішині, а ми чимдуж мчали до яблунь скубти духмяні плоди. Кидаємо за пазуху, щоб у кущах калини смакувати, хизуючись, у кого яблуко смачніше. Кожному хотілося переконатись у тому, і майже всі канючили: дай відкусити шматочок. Додому поцупленого не несли, бо почастують різкою або кропиви схопиш. Отакої!

Зате в ожиннику сміло рвали дику синю ожину, дрібненьку, ягідки якої були ніби вмочені в туман. Ота дрібнота здавалася неймовірно солодкою і поступалася хіба що меду. А цукеркам? Та де на них грошей узяти…

У тому ж таки саду, бо починався він за городами, а бігали туди обніжками поміж соняхів, ми плели вінки з різнотрав’я: материнки, звіробою, петрового батога, рум’яного горошку. Дівчата нанизували голкою на нитку ягоди твердої ще, але вже брунатної калини і повертались додому заквітчані, немов наречені. За це не сварили рідні, бо у вінках були лікарські рослини, які потім сушили в хаті на сволоку. Ми так любили літечко красне, адже було воно таке прекрасне! Хоча й ділечка того сільського мала дітвора удосталь…

Та найбільше я любила і люблю сонячний дощик із веселкою. А як не любити цього дива?! Такого яскравого.

Ми босоніж ходили теплими пінистими калюжами, уявляючи, що то моря! На ґрунтовій дорозі, у видолинках, на вигоні стояли повні калабані. Дівчатка, статечно підібравши поділ сарафанчиків, заходили у воду помалу, зате хлопчаки залітали з розгону і гасали наввипередки, оббризкуючи один одного, роблячи болото і заміс, вимазуючи тією квашею і голови, геть не зважаючи на те, що майки та чорні сатинові труси ставали насамкінець зліплені із грязюки. Хоча вдома й перепаде, але як відмовитись від такої чудової втіхи…

Із подружкою Любою, найближчою та наймилішою сусідочкою, ми любили ловити невеликих піскариків, з мізинчик (їх називали бубирцями, з яких виходила надзвичайно смачна юшка), тюлем, неначе неводом у каламутній ковбані зі слизьким дном, що утворилася на місці видобутку глини на території колишнього заводу цегли-сирцю для кладки печей. І оту чудну водойму чомусь прозивали Конотопом.

З тією ж Любою бігали до Рудки ловити друшляком ряску для каченят або спостерігали з цікавістю за тим, як бабуся Дося в пасічницькому брилі з чорною сіточкою (такою собі вуаллю) чаклує біля бджіл. Як її не жалять, дивувались ми, бо дуже боялися тих завжди розлючених комах. А медок любили ще й як!

Так, любили ми літо, любили й зиму з її неповторними розвагами...

Мої діти ще також росли на волі – на природі! Зате, на жаль, онуки – раби ґаджетів. Не відчувають такого єднання з матінкою-природою.

Я люблю знайомитися з людьми (з творчими особливо), торкатися їхніх світів, тим самим збагачуючи свій, заново осмислюючи себе в ньому: хто я, задля чого прийшла у світ, яке моє призначення...

Душа моя і донині не томиться вражатися красою рідного Приудайського краю. Я не припиняю дивуватися малиновими ватрами заходу чи світанковими рум’янцями. Зачаровуюся блідою вродою султана ночі Місяченька і таємничим сяйвом його незліченного гарему. Я не втомлююся радіти сонцю, кожному дню і життю, які дарують наші Воїни світла і добра, часто ціною власного. Доземно вклоняюся їм за це!

Я дуже любила і сьогодні люблю читати, бо надто високо ціную талановитих людей, шаную книгу – як найцінніший скарб людської думки, закладений навіки саме у книгу. Було і є, чи роблю що, а в голові: «Ой, скоріш би до читання бігти!».

Сумно, що не люблять сучасні діти читати паперових книжок, та дарма. Кожне покоління має свої пріоритети. Чи читатимуть колись і мої рядки – малоймовірно.

Перестали дивуватися люди небу і землі, не бачать квітування дерев та квітів, не чують (через заткнуті навушниками вуха) солов’їного щебету, журавлиного «курли». Не заворожує їхніх сердець золота осінь, не зворушує казка зими, бо застрягли ви у всесвітньому павутинні. А шкода!..