Я ЛЮБИЛА І ЛЮБЛЮ

Закінчується липень.

Природа завмерла в очікуванні дива.

Тихий дощик опустив тонкі срібні ніжки. Вони теплі та ласкаві, від яких буяє і радіє все зело. Та й серце моє втіху має!

Невеликий дощик сіє крізь дрібне ситечко. Розмитий сонячний диск пла-виться в біло-сіруватій каламуті полуденної чаші: небо супиться від самого ранечку.

Дерева ані шелесть! Довкола тиша і спокій, бо засмаглий за куце літечко вітер-гульвіса притих, зачаївшись десь у хащах плакучих верб коло ставу. Не спекотно. Гарно…

Ледь дощить, та дарма, бо мені спало на гадку: хочу ожини! Отож виходжу в садок і рву чорні, немов полаковані, велетенські ягоди сорту «Гай». Вони здаються мені шапочками казкових гномиків. Хм!

Липневий лагідний дощик, дивовижні ягідки. Я поринаю спогадами в далеке дитинство, яке й досі люблю. Думкою лечу в далекі 60-ті…

Ми, дітлахи з кутка, любили...