Я ЛЮБИЛА І ЛЮБЛЮ

Закінчується липень.

Природа завмерла в очікуванні дива.

Тихий дощик опустив тонкі срібні ніжки. Вони теплі та ласкаві, від яких буяє і радіє все зело. Та й серце моє втіху має!

Невеликий дощик сіє крізь дрібне ситечко. Розмитий сонячний диск пла-виться в біло-сіруватій каламуті полуденної чаші: небо супиться від самого ранечку.

Дерева ані шелесть! Довкола тиша і спокій, бо засмаглий за куце літечко вітер-гульвіса притих, зачаївшись десь у хащах плакучих верб коло ставу. Не спекотно. Гарно…

Ледь дощить, та дарма, бо мені спало на гадку: хочу ожини! Отож виходжу в садок і рву чорні, немов полаковані, велетенські ягоди сорту «Гай». Вони здаються мені шапочками казкових гномиків. Хм!

Липневий лагідний дощик, дивовижні ягідки. Я поринаю спогадами в далеке дитинство, яке й досі люблю. Думкою лечу в далекі 60-ті…

Ми, дітлахи з кутка, любили бігати в колгоспний сад по Білий налив, тому що вдома яблуньки тільки-но посадили. А яблучок так кортіло!

Сиділи ми в малиннику (а малина там і не родила), чатуючи, коли піде на обід сторож, дід Грицько. У нас аж руки свербіли від нетерплячки: ну коли вже?!

– Налітай! – чулося неподалік від вартового, що засів на орішині, а ми чимдуж мчали до яблунь скубти духмяні плоди. Кидаємо за пазуху, щоб у кущах калини смакувати, хизуючись, у кого яблуко смачніше. Кожному хотілося переконатись у тому, і майже всі канючили: дай відкусити шматочок. Додому поцупленого не несли, бо почастують різкою або кропиви схопиш. Отакої!

Зате в ожиннику сміло рвали дику синю ожину, дрібненьку, ягідки якої були ніби вмочені в туман. Ота дрібнота здавалася неймовірно солодкою і поступалася хіба що меду. А цукеркам? Та де на них грошей узяти…

У тому ж таки саду, бо починався він за городами, а бігали туди обніжками поміж соняхів, ми плели вінки з різнотрав’я: материнки, звіробою, петрового батога, рум’яного горошку. Дівчата нанизували голкою на нитку ягоди твердої ще, але вже брунатної калини і повертались додому заквітчані, немов наречені. За це не сварили рідні, бо у вінках були лікарські рослини, які потім сушили в хаті на сволоку. Ми так любили літечко красне, адже було воно таке прекрасне! Хоча й ділечка того сільського мала дітвора удосталь…

Та найбільше я любила і люблю сонячний дощик із веселкою. А як не любити цього дива?! Такого яскравого.

Ми босоніж ходили теплими пінистими калюжами, уявляючи, що то моря! На ґрунтовій дорозі, у видолинках, на вигоні стояли повні калабані. Дівчатка, статечно підібравши поділ сарафанчиків, заходили у воду помалу, зате хлопчаки залітали з розгону і гасали наввипередки, оббризкуючи один одного, роблячи болото і заміс, вимазуючи тією квашею і голови, геть не зважаючи на те, що майки та чорні сатинові труси ставали насамкінець зліплені із грязюки. Хоча вдома й перепаде, але як відмовитись від такої чудової втіхи…

Із подружкою Любою, найближчою та наймилішою сусідочкою, ми любили ловити невеликих піскариків, з мізинчик (їх називали бубирцями, з яких виходила надзвичайно смачна юшка), тюлем, неначе неводом у каламутній ковбані зі слизьким дном, що утворилася на місці видобутку глини на території колишнього заводу цегли-сирцю для кладки печей. І оту чудну водойму чомусь прозивали Конотопом.

З тією ж Любою бігали до Рудки ловити друшляком ряску для каченят або спостерігали з цікавістю за тим, як бабуся Дося в пасічницькому брилі з чорною сіточкою (такою собі вуаллю) чаклує біля бджіл. Як її не жалять, дивувались ми, бо дуже боялися тих завжди розлючених комах. А медок любили ще й як!

Так, любили ми літо, любили й зиму з її неповторними розвагами...

Мої діти ще також росли на волі – на природі! Зате, на жаль, онуки – раби ґаджетів. Не відчувають такого єднання з матінкою-природою.

Я люблю знайомитися з людьми (з творчими особливо), торкатися їхніх світів, тим самим збагачуючи свій, заново осмислюючи себе в ньому: хто я, задля чого прийшла у світ, яке моє призначення...

Душа моя і донині не томиться вражатися красою рідного Приудайського краю. Я не припиняю дивуватися малиновими ватрами заходу чи світанковими рум’янцями. Зачаровуюся блідою вродою султана ночі Місяченька і таємничим сяйвом його незліченного гарему. Я не втомлююся радіти сонцю, кожному дню і життю, які дарують н...