ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
370Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
(Продовження)
* * *
Лілія Олексіївна, безперечно, була на боці Ігорівни, адже та потребувала підтримки більш досвідченої жінки. Олексіївна поважала довіру й ніколи нікому не обмовилась про сімейні таємниці Алли, а їх назбиралося вже немало. Приятельки добре розуміли одна одну.
Траплялись і в Аллиної свекрухи витівки, які часом доходили до абсурду.
– Дмитрівна вимагає від мене зарплатню, бо, мовляв, ми з Жорою молоді й не зуміємо правильно розпорядитися грішми, особливо я. Ось цього місяця хоче купити по цілому мішку цукру, борошна, пшона. Свекруха каже, що запас біди не чинить, – підтисла губки ображена Алла.
– Ну знаєш, вона, певно, звикла до такого. Чи, може, в неї такі жарти? – і собі здивувалась Олексіївна.
– Ні, зовсім серйозно. А я хочу костюмчик теплий замовити у кравчині, та й чобіт нема. Можна ж і менше продуктів узяти, а за потреби докупити. Навіщо відразу так багато? Я ж правду кажу? – мовила Алла, виглядаючи розраду на свої жалі.
– Цілком, якщо підійти до всього розумно, щоби всі були задоволені, – розсудила Лілія. – Я бачу, у вас напружені стосунки, але треба знайти компроміс.
– І я ж про те, однак вона не хоче чути. Або ось іще. Зварю суп на сніданок, то сама і їм, бо матір чекає, доки я піду на роботу, а тоді рибку смажить і синів підгодовує, тож виходить, що від мене криється. Ревнує мене до Жорки, підслуховує під дверима, поза очі танцюристкою називає, ні до чого незугарною в господі. От як вам таке? Жорка зайняв нейтральну позицію: мовчить!
Лілія зітхнула, стенувши плечима.
– Думаю, ти ухвалиш правильне рішення. – І, повагавшись, додала: якби я була твоєю матір’ю, то відмовляла б від крутелика Жорки, хоч хто би слухав. Але що вже тепер – руки твої зв’язані. Розрулювати проблеми доведеться самій, голубонько. Утім, я впевнена: ти – сильна, усе вдасться, – змовницьки усміхнулася старша жінка, погладивши похнюплену співрозмовницю по руці, а молодша ствердно кивнула головою, мовляв, згодна...
Зрозуміло, що керівниця співчувала дівчині. Ніби й добре знала Жорика та його сім’ю, однак багато що так і залишилось для Лілії за сімома замками.
Словом, оселилися непереборні негаразди в родині. Після роздумів Алла почала вмовляти чоловіка придивитися недорогу хату ближче до центру. Оформивши кредит, молодята перебралися в нове помешкання, що розгнівило Дмитрівну, адже вона думала, що невістка втече сама.
Алла, якби й знала, що її чекає попереду, по-іншому, однак, не чинила б. Недарма кажуть: усе, що робиться... Проте й не вгадаєш, адже доленька – пані норовлива та мінлива? Тож чи варто покладатися лише на неї?
Сподівання дива ніколи не гасне в жіночій душі.
Свекрушенька відхід сина сприйняла, мабуть, за образу: що то люди скажуть про неї? До того ж вона виглядала не таку невістку. «Привів якесь курча! Оно Ліда Гоцакова, бухгалтерка, хоч дівка! Велика, фігурова. Є на що дивитись, є за що і взятись!» – злостилася на сина і за будь-якої нагоди поливала брудом Аллу. І надалі матір не полишатиме свого лихого наміру. Гризтиме голову Жорикові: «Не пара! Покинь її!». Після відвідин дому той повертався розлючений, наче сірий вовчисько.
Дмитрівна, одержима ідеєю позбутися нелюбої Алки, мучитиме свою дитину, бо не зможе вгамуватись, аби стати нарешті щасливою. Ні, вона ганятиме до ворожок, знахарок, щоб досягти поставленої мети. Як усе те зло працювало? Коли приходили онуки, баба допитувалась: «Чи лаються батьки? А мамка не хворіє?». Почувши від дітей «так», зловтішно посміхалась і мало не танцювала: яке щастя! (Не дай, Боже, нікому таких токсичних свекрух.) Замість того щоби тішитись онуками, Маруся спалювала себе в багатті дурної ненависті. Й у що все виливалося?
* * *
Житло, звичайно, дісталося парі давньої забудови 60-х, а в 70-х обкладене цеглою. «Зате вже своє, дарма що доведеться робити чималий ремонт», – ділилася жінка враженнями з чоловіком, а той тільки понуро кивав головою – радощів він не поділяв.
Дивлячись на старий продавлений диван, круглий стіл та шафу, яку вже побив шашіль, залізне ліжко, що залишились від попередніх господарів, Алла, безумовно, мріяла про хоча б простенькі корпусні меблі. Чи вийде купити? Хтозна.
Однак Жорка не поспішав змінювати щось, байдуже походжаючи кімнатами. Його влаштовувало все, як було і вдома. А тут – чи є хоча б газ? Є! Поряд! Не в цій хаті, а через... дорогу.
Ледащо від природи, недалекий і за освітою (працював у пожежній частині, за плечима маючи лише ПТУ, куди батько з потугами запхав свого бунтаря-підлітка після восьмого класу, адже не було із синком ніякого зладу. Уроки халамидник прогулює, вештається деінде, б’ється, з дому тікає, грубить усім. Як не одна халепа з ним, то інша трапиться), і за життєвою філософією, – він і за холодну воду не брався. На все дивився крізь пальці: якщо надірвалось – хай висить, відпало – хай лежить, а коли десь протікає – дощ скоро закінчиться. І взагалі, навіщо чимось перейматися? Живи собі та радій життю – воно одне! Якісь там докори сумління Жорку ніколи не навідували.
Удома й так усе збреде! А от друзів підтримати, допомогти, коли їхні дружини щось надумали зробити – то будь ласка! Біг чоловіченько наввипередки! Цього Алла ніяк не могла збагнути. У ній усе кипіло й протестувало, але отой вулкан праведного невдоволення помалу й затихав без виверження. Мовчи та диш, бо такий словесний тайфун супротиву обіллє тебе помиями, що не рада будеш. І взагалі, хазяїн стомився, тож не діставай своїми дурними теревенями.
«Переб’єшся, невелика пані. До того ж за десять років я ще не чув від тебе чогось розумного. Іди геть!» – ледве ворочаючи язиком, белькотів її «чужинець», повернувшись «під шафе», а тепер вкладаючись відпочивати. Алла болісно зітхає, та нехай уже як є...
З роками вона навчиться спускати на гальма негаразди й не брати до серця всі п’яні патяки Жорки. Допомагатиме! А часом і матусина засторога, що мовчання – то є золото, пригодиться. Найважливіше – бути на позитиві.
«У мого батька вибриків не було, й мені вони не потрібні. Може, я помру через рік чи два-три, а ти змушуєш мене витрачати сили й гроші на казнащо», – резюмував вгодований молодик, лежачи на чужому дивані та «плюючи на стелю». Алла була шокована! Наразі син повторив слова, які колись його батько сказав матері.
Перфекціоністка із синдромом відмінниці, яка любить усе красиве й у всьому прагне досконалості, отримала фіаско в обидві руки! Алла воліла ідеальних стосунків, сім’ї, дітей щоби виховати у любові, очікувала взаємного розуміння й підтримки. А що має? Вона була в розпачі, проте скандали не для неї. «Перемелеться! Охолонеш, чоловіче, а по-твоєму не буде. І сама впораюсь. Якщо тобі не до снаги та вподоби таке, то люди зроблять. Нехай, трохи потерплю. Не побіжу розлучатися. А там, дивись, хто-небудь розумний і тобі, Жорику, в голову клепку вставити зуміє», – вирішила жіночка, пам’ятаючи про те, що й сама була трохи «з перцем».
* * *
Ох, і клопотів звалилося на її тендітні плечі! Майстрів шукала сама, матеріали – сама, намагаючись привести до ладу господу. Хазяїна те не обходило, бо звик усе брати «на роги».
Чолов’яга мовчки переступав усе, що робилося в хаті, доки дядьки не присоромили. «Молодий золотий бичок, а на бабі дрібній отак безбожно їздиш!? І як вона ще терпить тебе? Ганьба й мужиком називатись! Зате оно животика молодичці прилаштувати сил вистачило, – вкололи хамовитого господаря. Крива посмішка перекосила Жорчин фейс. От не сподівався! Але й не повівся. Малодушно помстився дружині: «Не хочу, щоб ти танцювала. Шукатимеш тиху роботу. Не треба мені, щоб мужики на тебе витріщались, ясно?!». Ось така була правда, яку довелося приховати через сором, коли після декрету писала заяву на звільнення, бо йде у дитсадок вихователькою. Мовляв, діти малі, чоловік працює позмінно, тож покладатись нема на кого.
На перших порах жінці здалося, що Жорж ніжний і в неї закоханий, веселий та добрий. Ба більше, Алла не уявляла, що ховалося за тією ширмою. Жорка, молодший за неї на шість років, виявився геть іншим: запальним та непіддатливим, із твердим норовом! Дракон за східним гороскопом сипав жаром, пурхав межи очі димом, до того ж Лев – стояв уперто на своєму. Ніяких тобі компромісів чи логіки! А ще повадився милий ходити у спортзал на волейбол, полюбляв і риболовлю. І добре, й зле, бо була чудова нагода «злиняти» з дому, щоправда, інколи брав із собою дітей на батьківський ставок.
* * *
Уже й на п’ятий десяток звернуло, а Жорка курить, як і раніше, горілочку й пиво ще краще попиває. Хоча й здоров’я підводити почало, чоловічина на те руками махає. Дружина напучувати пробує, адже синочків двоє підростає, на ноги ставити треба буде ось-ось, та й приклад такий для дітей не дуже...
– Пожалій себе, Жоро! І я тебе пожалію. Немолоді ми вже, – почала якось Алла.
Як розкрив на ці слова розумник рота, то спекотно й небу стало:
– Гм! Он як ти заговорила. Та я живу один раз і так, як хочу! Один раз – і здихати буду! І порад твоїх мені не треба. Повчання твої вже поперек горла стоять. Ясно тобі!? – мовби злими словами до стіни її придавив, хижо зиркнувши. – Тож нема чого мене жаліть! Ти ж істеричка! Ще колись і до сліду мого припадати будеш, а тепер лаєш. Ніколи мене не цінувала – на свій лад усе робила! Танцюльки твої в голові тільки й були. Де ти на мою голову взялася, гуляла б краще ото з дідом. Якби знав, що така будеш, то й не глянув би у твій бік, – базікав захмелілий суджений, усе більше входячи в роль ображеного бідолахи. – У людей жінки як жінки, а тобі без кінця чогось треба, все не так. Та тобі всі заздрять, що я такий у тебе чоловік! Хіба що хвороби тобі бракує, – пирскав отрутою, ніби лукавий його штовхав на зле. В Алли й очі полізли на лоба від почутого, хоча вона давно вже спустилася з небес на землю. – Ти ж обіцяла, що все робитимеш, аби я був щасливий, тож роби! – вищирившись єхидно, вколов у саме серце зухвалий хамисько, задоволений власними дотепами.
Дружина й справді докладала чималих зусиль, аби догодити чваньковитому милому. Пекла, смажила, варила, прала, прибирала, про всіх піклувалася, чоловікові не відмовляла (голова їй ніколи не боліла!)
Жорку шанувала, а яку ж то дяку за все те добре мала?
«Не виглядай золотого унітазу в курені. По-твоєму, однак, не буде. Світ не навколо тебе крутиться. І зарубай собі на носі: я – не твоя власність, щоби мною командувать!» – прорік самодур, гигикнувши зловтішно на Аллине несміле: «Може, і ми газ провели б...» Отакої...
– Господи! І чим я завинила? Намагалася все життя як краще щоб було. Не знаю... – дивувалася жінка. – А хто до чийого сліду припадати буде, невідомо нікому, мій дорогий. Тож не бажай лиха, прошу тебе... – промовила тихо розчарована Алла, подумки клянучи себе за те, що зачепила Жорку. Знала ж, що він усе бере «на роги», та забула.
– Дістало мене твоє безкінечне «як краще»! Подякуй, що я з тобою. Не втік... – городив свій город дурисвіт, а з його очей так і цибеніла зневага.
Якщо, до прикладу, Алла просила якоїсь допомоги чи про якесь поліпшення побуту натякала (звісно, не бозна-що дороге, а щось незначне навіть!), то Жорка «заводив» одну й ту саму «пісню»: «Сходи-он до Бабенкових, сама подивися, як живуть! І нічого! А ти все вигадуєш, вимагаєш із мене», – товк воду в ступі сердега нещасний.
І справді, людиська там існували жахливо, а не жили. І ні-чо-го!
А чого треба їй!?
Посеред усього іншого ображати дружину (як не томився це робити його батько-тиран) було майже правилом і в Георгія-синка. Його дурнувате «на мій вік вистачить» просто вбивало жінку, однак вона мусила бути вищою і мудрішою, аби не зламатись і не впасти, хай би як били її громовиці та шалені буревії, хоч би які чорні хмариська заступали ясне сонце.
До болю було очевидним, що вони геть різні люди, проте жінка з усіх сил намагалася зберегти сім’ю, хоча весна на серці відцвіла без тепла. Усе робила матір заради дітей. Якими виростуть вони?
І чи були оці двоє тими протилежними знаками, котрі притягуються? Хто знає? Вони також не знали.
Пойнятий внутрішніми демонами, дбайливо виплеканими ще в дитинстві, зліплений із безлічі протиріч, цей пещений деспот і Аполлон в одному тілі, дикий звірисько вмів перекидатись і на ласкавого звірка (у моменти пристрасті). Саме тоді він ставав таким неперевершеним коханцем! Отоді Алла, злітаючи до небес, прощала йому все: ну такий він є, що вдієш. І найдивніше: Жорж не зраджував дружини, хоча спокусниці вперто полювали на нього. І мало аркан не накидали, проте писаний красень синьоокий дивився на інших жінок просто як на людей. Ой, дівчата, дзуськи! Нічого не вийде, і квит!
Ну скажіть на милість, хіба то не доказ любові та вірності? Але ж вони, як могло здатися, не підпадають під усталені шаблони! А хто знає, як слід правильно любити? Він – отак! Його не вчили як. Не навчили ні просити вибачення, ані дякувати: цього він не бачив удома. Та, мабуть, він, як і батько, який називав синів телепнями, вважав, що правді тільки його. А старший, Жорка, мріяв про небо, пілотом хотів би стати, але його бажання настільки було глибоко заховане в серці, що навіки лишилося нездійсненною таємницею. Вона, ота нереалізованість, напевне, й стала причиною багатьох вчинків та наслідком неусвідомлених страждань, вона ж роз’їдала його душу все життя.
І хто про це знав!?
* * *
Як колись несподівано Лілія Олексіївна почула про те, що як Алла Ігорівна розписалася тихо з Георгієм, так само раптово й тихо вона покинула містечко. Назавжди.
Казали, поїхала танцюристка доглядати матір після перенесеного інсульту. Та ніяк не погоджувалася на переїзд, коли дочка жила вже у своїй хаті. Аби не заважати... дониному щастю. Матінка зовсім не відала про те, що тягла подружнього «воза» її завзята мініатюрна Діва-«конячка» самотужки, а інфантильний зятьок безсоромно «відпочивав» у затінку, встромивши голову в пісок від усіх проблем.
Що вона не рідна, а прийомна дитина, Алла довідалась через роки, після смерті батька. Родина в них була дружною, люблячою, де панували мир, злагода й повага. Удома Аллочку, мов квіточку, плекали й берегли, але доля сплела красуні вінок, у якому серед рожевих троянд ховалися жалка кропива та чорні шпичаки терну.
Зізнання матері далося важко, як і дівчинці складно було прийняти гірку правду. Але разом вони впорались: любов допомогла!
І ось тепер дочка вважала обов’язком віддячити неньці за любов своєю любов’ю та увагою! А майже через три роки по тому, коли вже нікому було називати Аллу донечкою, пішла у засвіти й вона сама...
* * *
Жорж до сліду дружини таки припадав! Та так, що й чоловіки, присутні на похороні, сльозу скупу кулаками витирали.
І не думав, не гадав, що отак буде побиватись за Аллою та приказувати. Навіть плакальниць не треба! Що розтопило кригу? Чи, може, то була вистава? Щоби отой сухар та спромігся? Е ні! Справжня правдонька була.
Які тільки слова любові тепер аж знаходила прісна його душа, а серце черстве вимовляло!?
Та не чула його вірна «лялечка» отих зізнань і вибачень!
Одинока пливла човном смерті на плечах чужих чоловіків у вічність. Не встиг, бачте, нічого такого проказати її коханий за життя. Він не вмів?! Вона пробачила...
Прийшла вона у світ посеред золотої осені, а пішла ясного зимового дня, так і лишившись невтолимо спраглою щастя, бо не випила його чашу до дна.
А мала б! Але смаку раю лише при-гу-би-ла.
Утомилась...
Може, не встигла?
Якби ж було два життя.
Свічка її догоріла порівняно рано...
* * *
Самотня постать у чорній шубці вкотре обходить по колу парк.
Зимно деревам. Дрімотно землі. Місяцеві теж самотньо чатується вгорі. Аж ось і розвага! Жінка кружляє стежиною в якійсь задумі. Гм. Тож їх тепер двоє.
Князь ночі, загадково моргнувши, посилає Лілії холодний цілунок, а та, таємниче усміхнувшись, заходить у дім.
Світла ніч плине до апогею. Зима – також...
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
78
Життєві історії
Життєві історії
