ВІНОК ДОЛІ

«Дивно улаштоване життя. Недосконало... Непередбачувано. Але, певно, в цьому й криється його закономірність... Алла Ігорівна пішла, ставши байдужою до всього й усіх, усе лишивши на цій грішній землі, нічогісінько із собою не взявши, тільки себе колись іншим подарувавши. Вона пішла дев’ять днів тому, вразивши багатьох. Рідня, звісно, на краще надіялась, хоч усе добре знала. Це я – ні! Несподіванки підстерігать нас усюди», – думалося жінці...

Останніми днями чомусь наснилася їй Алла аж тричі. Вони з Лілією Олексіївною не зустрічалися, не телефонували одна одній. Лілія про неї не згадувала, ні з ким не говорила. І ось тобі маєш: сьогодні на ранок – новий сон. Якесь безглуздя, адже стосунки їхні завершились років 14 чи й 16 тому, а Ігорівна про себе нагадала у такий спосіб (раніше, щоправда, і такого не траплялось).

Лілія якось чула, що Алла «зависає» в соцмережах, а останнім часом зникла. Олексіївна ж там не бувала, тож і не бачила.

Проте цілі стоси спогадів, розбурхані снами, не полишали Олексіївну, й вона роздала сусідам поминальні гостинці, вирішивши «відкупитися» таким способом, хоча свічки в церкві й не поставила, бо відверто не любила сама туди заходити. Господи, якась хурделиця думок, без відповіді запитань кілкий клубок! Хух! І, як блискавиця, осяяння – голос внутрішній прорізавсь і на відповідь спромігся. «І тобі ж давала її творчість крила! Мов дитину чи сестру молодшу, ти її любила!» Нарешті Олексіївна зрозуміла, звідкіля у неї біль і гіркота на серці. Ясно стало, що її гнітило.

Вона анітрохи не фальшувала, їй було шкода колишню колежанку. Суто по-людськи: якось рано ще! Для Лілії – несподівано, тому жінка довго не могла змиритися, що Алла пішла...

Чи то були якісь докори сумління? Але чому? Хто вона їй? Дітей нічиїх вони не хрестили і нічим особливим пов’язані не були... І все ж...

Можливо, якби не ця драма, і життя ріка пливла звичним руслом, то Лілія Олексіївна й не згадала б Аллу. Жила ж, вельми рідко думаючи про неї. А ця сумна подія (для людства – занадто вже й банальна!) чомусь вразила Олексіївну до глибини душі, й епізоди з життя колишньої колежанки накочуються один за одним. «І образ нема ніяких. Спогади, просто спогади... А ще деякі припущення», – намагалася дати раду емоціям.

Змінивши місце роботи, а з плином років і проживання, Алла Ігорівна, як думала Лілія, викреслила її зі «списку» подруг. Це було очевидним, адже ні разочку не зателефонувала. На прощання Лілія сказала, що шкодуватиме, адже їй бракуватиме Ігорівни. У відповідь отримала мовчання у супроводі здивованої посмішки (?!). Згодом ще й чоловік долив оливи у вогонь: «Оце справжня ціна вашої дружби і проявилася! Тож нема чого страждати, адже і ти не спробувала якось відновити стосунки, бо вони тепер не потрібні – дороги розійшлися. Усе! Алла, мабуть, і не вважала тебе своєю подругою. У неї нове оточення, а тоді вона прагнула слави, тому намагалася бути якомога ближче до начальства й усе. Забудь і ти».

Лілія Олексіївна все чудово розуміла, але єство противилось. Можливо, правда саме на боці чоловіка, а може, й він помилявся. Тепер уже не дізнаєшся, та й навіщо... Однак... чомусь щеміло. Ох уже ці нерви, а чи надмірна емпатія?

* * *

Алла Ігорівна з’явилася у невеличкому райцентрі (став ним років двадцять тому) у 80-х – вона приїхала шукати роботу. Це була її третя вже спроба, аби на новому місці влаштуватися на посаду хореографині. На щастя, саме тут і здійснився її задум. Ба більше, окрім того, що її взяли, вона познайомилася з миловидною дів­чиною Іриною Володимирівною, яка прибула до Будинку дитячої творчості за скеруванням після закінчення музучилища як викладач із класу скрипки. Панянки відразу ж заприятелювали, й Іра (жила неподалік від закладу) запропонувала Аллі квартирувати в неї. Усе складалося якнайкраще! Алла, окрилена успіхом справ, помчала розраховуватись із попереднього місця праці. Що змусило?! Не так уже легко це далося, адже п’ять кращих років там провела.

...І місцевість, а головне – робота в Будинку культури їй подобались, вона навіть мріяла там лишитися назавжди. Але!.. Але не так трапляється, як гадається.

Кляте кохання стало всьому виною. Дівчина знайшла в собі сили вирвати його з корінням! Топтала, трощила, била на друзки, у сльозах топила, на ватрі палила – знесиленою впала. Думала, помре!.. Однак жила! Аж дивно самій було, як серце все витримало. Чи, може, воно вирвалося із грудей і полетіло пташкою, а вона живе без нього? Як?!

Вона так палко його кохала, що й не передати! Дружиною вір­ною мріяла йому стати! А чи він умів кохати?! Аж так?! Так, вона ладна була за нього й душу віддати...

Їй казали: не ведись на гарні слова! Баламут! Вітрогон! Не дасть тобі щастя! Обійди його десятою дорогою... Гай-гай! Хіба ж дівка вірить чужим словам? Вона йому лише вірить! Сліпо любить...

Він був залізничником, начальником потяга далекого напрямку. Їздив тижнями у рейси, затим бував удома. Про свої пригоди мовчав, але шила в мішку не втримаєш: чутка за чуткою, байка за байкою ходили поміж людей.

Скількох звів з розуму – не злічити! Алла ж затято вірила, що саме вона є і буде його останнім коханням! І заяву ж на шлюб подали! А вона із сесії повернулася (навчалася у виші заочно), про зраду з колишньою пасією дізналася, забрала папірець-перепустку на омріяне «щастя» і... порвала.

Подейкували, що Ігорівна й дитинки позбулася таємно, але достеменно ніхто підтвердити цього так і не зміг.

Вона втікала від нього, від людей, від очей, від жалю й болю! Не бачити більше! Не чути про нього! Не знати! Себе аби здолати... Однак довго той біль у собі тримала й уже заміжньою поділилася з Олексіївною.

* * *

Без проблем улившись у колектив, Алла Ігорівна швидко завоювала авторитет і дітей, і батьків. Показала себе старанною, відповідальною, активною, пірнувши з головою в роботу. Її вихованці брали участь (під орудою наставниці) в різних заходах і конкурсах. Та й сама вона нерідко бувала учасницею власної хореографічної постановки на сцені, креатив і талант якої просто зашкалювали, а присутні не скупилися на оплески. Тож небавом Алла стала отримувати заслужені подяки й грамоти. Проте нагороди були в «совку» лише моральним заохоченням, без грошей, зарплатню ж мала Ігорівна надто малу. Що вдієш – таке життя!

Очільниця позашкільного закладу Лілія Олексіївна вміла цінувати таких самовідданих працівників, якою була Алла Ігорівна. Тут не водилося ніякого підлабузництва – все справедливо! А якщо хтось і позирав скоса, то позиція директорки була незмінна: оцінка людини в кожного своя, та нехай і невдоволені проявляють наполегливість, тоді матимуть і шану, і дяку.

Утім, такої «дзиґи», як Ігорівна, вдень з вогнем непросто знайти.

Чимало людей (особливо, звісно, чоловіки) бачили в Аллі ще ту красуню. Невисока і струнка, дівчина була ніби майстерно вирізана зі слонової кістки, але жива «статуетка» з правильними рисами обличчя. Світлоока, з гарненьким носиком та звабливими устами, до яких кортіло припасти, приковувала до себе погляди багатьох. Важке русяве волосся вибілювала у «блонд» – справж­ня лялечка! Втім, одна вада не давала спокою панянці: чорних брів вона не має, тож доводилось щоранку оті «шовкові шнурочки» малювати.

Яскрава дівонька, хоча й одягалася скромно, як і більшість тогочасного жіноцтва, адже у промтоварних магазинах – хоч блоху пусти...

Бувало, приїздила так звана «автолавка» з крамом, але модельні туфлі та чобітки везла на ферму. Іншим до того завидного товару – зась!

* * *

Залицяльників з’явилося, хоч греблю гати! Проте, навчена гірким досвідом, Алла не поспішала з вибором, та й особливо гідної партії серед парубків не бачила. Отак (відшила кількох) і промайнуло близько року. Поступово й запал у молодиків стих! Аж раптом напасть нова «вилупилася»: накинув оком високої ланки посадовець – «біс у ребро» йому, на біду дівчині, саме вселився. Звичайно, що немолодий, звісно, що одружений! І зухвало «папік» лисий пропонує їй коханкою стати, сам же козарлюга обіцяє «золоті гори»: допоможу, мовляв, квартиру отримати. Кралечка дає рішучого відкоша – ще цього їй бракувало! І для більшої упевненості, щоб відхреститися від домагань дідиська, несподівано виходить заміж за неймовірного красеня, який щойно повернувся з армії. Місяць лише зустріча­лася наша лялечка з головишиним синком. Той назвав їй себе Жоржем. Хм!..

* * *

І розпочалася доволі банальна життєва історія.

Прийшла новоспечена невісточка жити до свекрухи у не таку вже й просту хату на чотири кімнати, із заскленою верандою, дерев’яною мансардою та балконом, але без газу та зручностей. (Була в домі піч та грубка.) Неподалік ставка, серед мальовничої природи поставив собі високу «доміну» голова колгоспу на заздрість людям!

Тепер до місця роботи Аллі далеко, зате свекрусі до своєї – рукою подати. Колгоспні ферми на горі стоять, де вона зоотехніком працює. Вдома у довгому сараї колись були корови і свині, а тепер лише гусей та качок повно, бо ставок же поряд із садибою, тож птаство до зими там і товчеться, м’ясце нагулюючи. Садок і город теж є, як у всіх.

А краса ж яка довкола! Будь-кого все тут зачаровує. Це околиця селища. Добра хата, що стоїть віддалено від інших обійсть: вранці ясне сонечко стрічає, а надвечір на спочинок проводжає. Довкруж ставу верби довгі коси миють, а на пагорбі берізки молоденькі свої ніжки білокорі проти сонця гріють. Ярки та ярочки з глодом і шипшиною трохи далі розбрелися. А повітря духмяне, настояне на травах, мов кришталь, аж дзвенить! Живи та щастя пий!

Так то воно так. Початок завше манить, але далі...

Затісно невістці стало у хоромах свекрухи: і роботи повно, і волі нема.

Пожалілася якось Аллочка Лілії Олексіївні на те, що хотілося би самій уже господинею бути, а не виконувати свекрушині накази, адже владна й гонорова Дмитровна (так люди називали головиху) намагається всіма керувати одноосібно. Тепер вона вдова, котра нарешті все тримає у своїх руках. У родині є ще один син, дев’ятикласник, та нема вже батька – помер у свої сорок три. Казали: допився!

Часто-густо привозив «бобик» ледь живого додому або й вище керівництво на гостинах у Михайла Сергійовича бувало не раз. Підпухлий після вчорашнього «бодуна», зі смердючим шлейфом «амбре» (а голова йому просто репалася!), батько родини роздавав накази дружині. Рубаючи рукою повітря, сьогодні зранку велів так: «Накривай стіл пирогами, котлетами, холодцями, жінко! Й ще там вари-печи, щоб не зганьбила мене, дивися! І сама ж гарненько приберися. А де це твоя завивка? Щось ти не того, якась не дуже... На обід будуть у мене поважні гості. Із області самої приїжджають на мої досягнення дивитись, може, й нагородять знову. Цінуй! Шануй такого чоловіка! Дивися ж, щоби все було на високому рівні й на широку ногу!» – пінився благовірний.

Дмитрівна кивала та зітхала: знов усе те саме на її бідолашну голову. Коли вона все встигала? Крутилася як муха в окропі, чи й спала. Бувало, куму свою кликала на поміч, бо від хлопчаків яка допомога. Вони з Михайлом приїжджі, тож родичів не мали тут. А після гулянки чоловік розперізувався ще краще. Гатив кулаком по столу, бо не так подивилась чи повернулась, однак руки не смів підіймати: якось і сам у відповідь отримав по писку. Хм! Хлопців з хати виганяв, бо він тут ха-зя-їн! І ніхто інший!

За синами «пробкою» вилітала з хати і Маруся, бо хазяїн буде гу-лять! Це означало, що Михайло увімкне програвач на всю гучність і танцюватиме, доки не впаде. Згодом він і засинав на підлозі...

Якось на одному з таких бенкетів у голови колгоспу брати по партії та класу мало настрій не зіпсували Сергійовичу, коли вже перехилили по п’ятій чарці.

– Зізнавайся, брате, маєш любку на стороні? – примружив очі один із гостей, оглядаючись на Дмитрівну, коли вона внесла смажених карасиків (чоловік любив рибу зі сковороди, гарячу). – І, перечекавши, доки жінка вийде, просторікує далі: – Ну така в тебе Маруся некрасива: мужикувата якась, худа, зростом виперло її, ніби верхи їде, а не по землі йде. Готує, щоправда, знатно, на всі сто, – наголосив обласний чинуша.

Решта чоловіків зашикали на оратора, мовляв, ну ти й видав, отаке бовкнути! Сергійович ледь зі стільця не гепнувся на ті слова, але махнув рукою: нехай!

– А що, Мишко в нас іще той чорнобривець, а Марусина... геть не смачна, – протяг той самий брат. – Як ти витримуєш? – не вгавав промовець.

Довелося Михайлові викручуватись, аби ж і поважних приятелів не образити, і відповідь гідну дати.

– Ми в інституті разом навчалися. Вона толкова, не балувана, на червоний тягла, а я, хе-хе-хе, на «державних» їхав. Не хвилюйтеся, у мене вдома порядок, усе на п’ятірку завдяки Марусі. І «але» не сміє проти сказати, бо я тут хазяїн, – жартома тріснув по плечах цікавих, що сиділи по обидва боки. – А краса, хлопці, скажу вам, – то як картина. А мистецтво, – підняв пальця догори, – належить народу. Уловили суть? – хмикнув голова. – Моя Маруська – лише моя. І крапка! – спантеличив слухачів Сергійович. – Міняти не збираюся, і на стороні нема нікого.

Браття-комуністи тільки ніяково закліпали: оце поворот! І, вхопивши до рук повні гранчаки з домашнім самогоном («Три бурячки» наклеєно на бутилі), під вигук «За любов!» перекинули у горла...

– Хазяїн-барин! Сам ліпше знає, що до чого! – зауважив котрийсь із однопартійців, закусуючи Марусиною ковбаскою. – М-м-м, смакота!

І справді, нащо воно їм здалося?!

Сергійович ніяк не пікся про дім і родину, всім опікувалась його Дмитрівна. Він переймався тільки високими показниками у ввіреному йому господарстві, яке було одним із кращих навіть в області.

Життя вдалося!..

(Далі буде)