НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. НІКОЛИ!

У Лариси виступили сльози від болю:

– Пусти, чуєш?!

Чоловік шарпонув її так, що аж ґудзики на халаті повідлітали:

– От гадина! Неси вже свої вареники!

І дістав з кишені пляшку.

Жінка швиденько накрила на стіл, похапцем сказала:

– Я до сусідки, на хвилинку! – і вискочила з хати. Схопила дітей та й побігла до подруги. Вона знала: зараз вдома залишатися небезпечно. Востаннє, коли Сергій був у такому стані, все закінчилося викликом швидкої – у Лариси була розсічена губа, розбита голова та тріщина руки.

Валя, тільки-но поглянувши на подругу, все зрозуміла, зітхнула:

– Доки ти будеш це терпіти? – і забрала Софійку та Максима до вітальні, щоб увімкнути їм мультики.

Лариса не знала, що робити далі. Йти нікуди, вона була круглою сиротою.

– Підібрав оце на свою голову, – часто повторював їй чоловік. Сергій, старший за неї майже на сімнадцять років, став її єдиною родиною. Познайомилися вони, коли Ларисі було вісімнадцять. Вона навчалася в училищі, жила в гуртожитку. Вродлива, струнка дівчина впала йому в око. Добра й невибаглива, раділа будь-якому знаку уваги. Всміхнувся, обійняв, сказав тепле слово – вже й дивиться на нього захоп­леними, величезними карими очима. «Як теля оте», – подумки всміхався собі чоловік. Коли вони одружилися, ще на початку їхнього спільного життя чоловік, незважаючи на його доволі жорсткий характер, жалів Ларису. Щось було в ній таке, що не давало ходу брудній лайці та стусанам. Якась крихкість, незахищеність. І оці її очі…

Сергій, мабуть, по-своєму любив цю дівчину, жалів навіть. Він розумів, як це, коли бракує батьківської любові. Його батько загинув, ще коли йому не було й чотирьох років. Мама, не знайшовши роботи в рідному селищі, поїхала на заробітки. Він жив із бабусею, якій ледь вистачало сил на хлопця. Тож ріс сам собою, як бур’ян при дорозі. Заздрив чорною заздрістю дітям, до яких на свята приходили батьки, яких забирали зі школи, обіймали, тримали за руку… І бачив такий самий прихований біль у своїй жінці. Коли вона завагітніла вперше, зрадів надзвичайно. Та коли народився син, щось пішло не так. Сергія дратувало все, особливо те, що Лариса більше повністю не належала йому. Чи ніхто не навчив Сергія батьківської любові, чи й не було в нього її ніколи – хтозна. Народження маленької Софійки, як дві краплі води схожої на дружину, теж не розтопило його серця. А ще чоловік почав ревнувати. Лариса була гарною, і материнство якимось дивом не зіпсувало її ідеальної фігури. Він відчував себе поряд із нею старим. Бачив, як на неї дивляться чоловіки, та потроху втрачав здоровий глузд. Свою злість і підозри топив у горілці. А потім почав підіймати руку, не зважав навіть на плач дітей. Лариса терпіла, бо не вміла себе боронити. У сиротинці завжди була правда того, хто сильніший. А ще жінка пам’ятала іншого Сергія – коханого, надійного, який міцно обіймав її і казав: «Ти моя, Ларисо! Любитиму тебе завжди. І ніхто тепер тебе не образить, запам’ятай це!». Ніхто й не ображав, крім нього…

Лариса з Валею сиділи в кухні. Подруга запитала:

– Що думаєш робити? Ти ж бачиш, так далі не можна. Дітей пожалій. Максимкові до школи незабаром іти, а він майже не розмовляє. Софійка он нервова яка росте. Плаче, бідна, весь час.

– Так, Валю, я розумію. Але куди йти? Роботи немає. Ти ж знаєш, Сергій мене не пускав і за поріг останнім часом. І тут спокою не дасть.

– Скажи, Ларисо, а де живе Сергієва мати? Ти казала, ви колись їздили до неї, начебто вона рада була онукам.

– Так. Були єдиний раз. Вона в місті живе, там у неї невеличка квартира. У Сергія з матір’ю погані стосунки, так і не пробачив їй свого самотнього дитинства. Казав, удруге поїде, лише як та помре, щоб квартиру отримати. Але вона наче добра жінка. Мене донечкою називала, не знала, куди малих посадити, така щаслива була.

– Зателефонуй їй, поговори. А що, як допоможе?

– Певно, спробую. Гірше вже не буде.

Людмила не вірила своєму щастю – невістка разом з онуками хоче приїхати до неї! Вона ж думала, що так самотня й доживатиме віку. А Лариса після розмови зі свекрухою більше не сумнівалася. Поки Сергій був на роботі, зібрала, які могла, речі, документи, залишила на столі листа чоловікові. Так, це була втеча, Лариса боялася сказати, що йде від нього. Страх, певно, тепер навіки поселився в ній, холодною гадюкою лежав на серці, але вона мала спробувати разом із дітьми вирватися з цього пекла.

Коли Сергій повернувся додому і не знайшов ніде дружини, знавіснів. «Знайду – уб’ю!» – подумав, схопив зі стола склянку та пожбурив її у стіну, а тоді раптом побачив листа. Прочитавши, Сергій мовчки сів на підлогу й заплакав. Ридання виривалося з нього, наче звірячий стогін, чоловік не міг зупинитися. У голові були лишень рядки з листа: «Якщо я залишуся, колись ти вб’єш мене. І потрапиш до в’язниці, а діти – до сиротинця. Вони стануть такими, як ми. Прошу тебе, дай нам шанс! Щоб я змогла тримати їх за руку, коли поведу до школи. Дай їм шанс на нормальне життя. Ми у твоєї матері. Але прохаю, молю тебе: не приїжджай! Ніколи!».

Сергій не приїхав і сам подав на розлучення. Лариса знайшла роботу, Софійка й Максим потроху відтавали в бабусиних обіймах, а ще вони, за порадою свекрухи, відвідували психоаналітика. Потрібно було вчитися жити й долати свій страх. Діти перестали бути схожими на маленьких переляканих звіряток. Вони все частіше й частіше всміхалися, в їхніх очах нарешті почала з’являтися звичайна дитяча безтурботність.

Одного разу на шкільному святі Максимко декламував вірша. Лариса із Софійкою сиділи в залі. Раптом син зблід, запнувся. Хлопчик із жахом поглядав кудись назад. Жінка обернулася й побачила Сергія. Чоловік не відводив очей від сцени. Лариса спіймала погляд колиш­нього чоловіка і з благанням дивилася на нього. «Не треба… Будь ласка…» – самими губами шепотіла вона. Сергій скривився, ніби від болю, змінився в обличчі, різко піднявся і вийшов… Це був останній раз, коли вони його бачили. Валя розповідала, що Сергій почав пити ще дужче, влазив у всі бійки. Як говорила подруга, наче навмисно шукав собі неприємностей. Його знайшли мертвим у нього вдома. Ходили різні чутки: що він отруївся горілкою, чи його дружки прибили, чи самогубство…

Лариса зі свекрухою ховали Сергія. Вони були єдині, хто прийшов провести його в останню дорогу. Не плакали, стояли бліді, у чорних хустках, аж наче схожі. Людмила тужила подумки, просила й просила вибачення в сина. У Лариси почуття переплуталися. Вона відчувала провину і, хоч як страшно їй було це визнати, полегшення. Більше Лариса не буде з жахом здригатися від кожного дзвінка у двері й від мигцем побаченого схожого чоловічого силуету, їй припинять снитися жахіття. «Тепер ти виконав свою обіцянку, – прошепотіла вона, – Більше мене ніхто не образить…»