ВАЛЕНТИНА

Вечір проминув. Гості вітали іменинницю, вручали подарунки. Всі були задоволені, й ніхто не здогадувався, що цей букет квітів із запискою вона замовила собі сама.

Розпач. Але й після дощу в житті засяяло сонце. Наро­дився хлопчик, здоровий, красивий.

Серце матері. Скільки йому довелося зазнати прикрощів і болю! Та, здається, немає мук, що їх не витерпіла б мати заради щастя своєї дитини. Життя в однокімнатній квартирі у сестри з малим дитям було не медом. Сестра своїх дітей не мала, Романа любила як рідного. Допомагала в усьому. Для Роми місце знайшлося в кімнаті, а сама спала в кухні на розкладачці. Цілий день клопоталася біля дитини, на кухні. Вечорами навчання в інституті. Так склалося, що дитину відвезла у село до батьків. Тато хворий на цукровий діабет, а мама – бджілка: і на городі, і біля внука.

Чи є у світі серце більш чутливе і вірне, ніж материнське? У ньому ніколи не гасне любов, воно ніколи не буває байдужим.

Ромчик підростав, розправляв крильця. Бабусенька і нагодує, і пожаліє. Валентина перевелась на заочне навчання, пішла працювати в школу піонервожатою. Робота подобалась, хоч і важкувато було працювати з міськими старшокласниками. Коли довелося оформляти Рому в дитячий садочок, сама попросилась на роботу вихователькою. Заві­дувачка не відмовила. Колектив прийняв молоду колегу добре.

Та прийшла страшна біда. Лікарі поставили діагноз «гангрена». Санаторії, лікарні. Сестра Ліда сиділа біля неї день і ніч – готова була позбирати на небі всі зірочки, якби вони могли хоч трішки продовжити вік сестри. Але із життєвого календаря Валі вже злітали листочки, і зарадити тут ніхто й нічим не міг. Щодня із села телефонувала згорьована матуся, цікавилась самопочуттям кровинки. Друзі пересилали гроші. Безсонні дні та ночі для Валентини стали вічністю. Дуже скоро постаріли батьки, і не так від праці, як від сердечних переживань, прикростей.

Не судилось померти. Викарабкалась. Духом не падала. Молода, потрібно жити, дитину ставити на ноги. Зустрівся гарний чоловік. Забирає їх із сином до себе. Всиновлює Романа. Живуть на квартирі в його сестри. Але щасливе життя тривало недовго. Чоловікові потрібна здорова жінка. Клопоти, проблеми. Дитина йде до школи. Здоров’я ще погіршало. Чоловік бере чарку до рук. І тоді все в «рожевих» тонах.

Сестра забирає до себе. Відкриваються рани на ногах. Операція. Спочатку ампутація великого пальця, за пів року – ноги до коліна. Протез, вчилася ходити заново. Навчилась їздити на велосипеді. Так їй легше було пересуватися в селі, коли приїздила до батьків.

Не замкнулася в собі. Пішла знову працювати в дитсадок. Утіху знаходила серед маленьких своїх вихованців, які щоранку зустрічали дзвінкими голосами, навперебій розповідаючи про свої радості, свої досягнення. На роботі тільки й жила. Відпустки проводила в рідному селі, серед пишної природи. Любила приходити до своєї берізки, яку посадила ще школяркою. А вона струнка така. Вітер грається з її листочками. Яка вона гарна! Нижні гілочки схилились, наче берізка взялася в боки і виходить у танок. Деревце убралось у святкову сукню, і йому до лиця оте вбрання. Обійнявши своє деревце, можна і поплакати, розкрити йому свою душу.

– Як же мені хотілося взути туфлі модельні, але я не можу. Для мене це вже табу.

Знову складна операція, невизначеність, інвалідність. Рома розумів, що тепер він, як ніколи, потрібен матері. Було важко, ой як важко. Але нікому й ніколи не жалівся – покірно ніс свій хрест і дякував Богові, що поряд є мама, яка любить його, розуміє. Сам носив маму на руках, поки робили вже два протези. Не стало двох ніг.

Збігав час. Роман навчається в «мореходці». Пригорнувшись до мами, тихо прошептав: «Мамо, я зароблю багато грошей. Ми обов’язково купимо житло. У нас буде свій куток, вір мені, мамо».

Наше життя – це те, що ми думаємо про нього, і щоб воно було щасливим, не потрібно опускати руки. «Добра справа, – казав один мудрець, – це те, що породжу усмішку радості на обличчі іншої людини». Тому потрібно забувати про свої неприємності, намагатись подарувати хоч крихітку щастя іншим. Роблячи добро людям, ми перш за все допомагаємо собі. Є ще люди, які дарують іншим світло, радість життя, позитивну хвилю настрою. Вони завжди відгукнуться першими. Якщо комусь потрібна допомога, слушна порада або моральна підтримка. Серед них і Валентина. Вона завжди виступає ініціатором добрих справ, бо не може залишатись осторонь проблем.

Реабілітаційний центр став небайдужим для Валентини. Він познайомив її із Сергієм. Він теж інвалід. Зовсім не хотів жити. Дружина залишила його, а син зрідка провідував. Валентина наполягала на лікуванні. Сама з палицями, а Сергій у колісному кріслі – так вони гуляють біля центру.

Вечоріло. Поряд ішли люди, заклопотані буднями. Щасливі, сумні… Різні. А вони вдвох обмірковували, що життя дане людині лише одне. І за цей короткий відрізок часу як багато потрібно встигнути зробити, зрозуміти, дізнатися, відкрити. І все це з любов’ю в серці.

Ось уже рік, як вони разом. Живуть у його квартирі. Їм допомагає батько Сергія, приносить продукти, вивозить інвалідний візок на вулицю. Вона вірить, що Сергій ходитиме. А він часто говорить їй: «Ти ясний промінчик у темноті ночі й ніжний теплий вогник у морозну ніч. Усе на світі було б іншим без твоїх очей, чудової посмішки, наспівування улюблених мелодій з пісень. Твої бездонні очі такі пронизливі й холодні, і водночас у них стільки тепла, світла, ніжності, доброти. Ти оживила в мені прекрасні почуття. Я довго чекав, що відчиняться двері – і побачу на порозі тебе».

Було все: і радісні хвилини, і розпач, і сміх, і сльози. Та квітам потрібне сонце й тепло, а людині – душевне тепло, розуміння.

Тепер Валентина і мама, і жінка, і свекруха. Роман одру­жився, купив квартиру в Одесі. Але Валентина відмовилася жити з молодими. Їй із Сергієм добре. Невістка Галина не забуває провідувати маму Валю, вона дуже її любить.

– Оце тільки і є справжнє життя, – згадуючи пережите, каже Валентина.

А любов? Яка вже там любов у такі роки?! З чоловіком переглядають фотографії із сімейних альбомів: та чи без любові було б стільки поваги одне до одного, уваги, турботи? Душа залиша­ється вічно молодою.

Ви, напевне, помітили, що останнім часом усі ми дуже змінились. А світ захлинувся у потоці бездушності. Але все ж таки більшість людей зберегли в собі почуття співпереживання до тих, хто потребує допомоги. Хай же їм щастить на добрих людей, а Бог наділить їх здоров’ям.

Сільська берізка розпустила свої листочки. Кажуть, що соловейко почне співати, коли нап’ється роси з березового листочка. І тоді його мелодійним урочистим тьохканням наповниться все довкола. Від того співу добрішають люди, усміхаються, привіт­ніше ставляться одне до одного, легше стає на душі, навіть у великій скруті.

Люди, дорожіть часом, коли живете сімейним життям! То щастя ні з чим незрівнянне, йому не скласти ціни.