Було колись
Зустрічі й розлуки. Так завжди у житті. Зустрічі часто й не повернути, а от розлук не оминути…
Іван знову й знову згадував Євпраксію, оте миле дівоче личко, що заполонило його назавжди. Дві тоненькі кіски. Такою і запам’ятав на все життя. Дорослу жінку, а то й бабусю якось важко пригадати, тільки й світлини допомагають. А отой світлий, зовсім юний образ ніяк не йде з-перед очей.
Зрозуміло, то була перша зустріч. А, як відомо, перше назавжди залишається в пам’яті, не стирається й не забувається. Перше кохання спалахнуло між юними так швидко. Якими довгими видавалися уроки, якими короткими – перерви. Іван очей не зводив з дівчини, тож чимало уроків просто прослуховував, а вчитися залишалося тільки рік. Обраниця, зрозуміло, шарілася від його поглядів, бо розуміла, що хлопець постійно на неї дивиться. Та й однокласники давно помітили, хоча вони й не крилися. І в школі разом, і додому, і на танцях, і на прогулянках. Дехто ставився з розумінням. Були такі, що й насміхалися. І мрії в закоханих були спільними. Навіть навчатися вирішили в одному інституті. Юні погляди, юні мрії… Але не судилося їм здійснитися, бо їх, шістнадцятирічних, застала зненацька війна. Світ, здається, вкрила чорна хмара – не так від вибухів, як від несподіваної розлуки, першої в їхньому юному житті. Втікали родинами. Оскільки діти були ще неповнолітніми, то евакуювалися разом із батьками…
Їм, молодим, судилася нова зустріч за декілька тижнів. На вокзалі. Але це була зустріч віддалена, без слів, обіймів, поцілунків. Точніше, Іван та Євпраксія побачивши одне одного на відстані, через багато голів людей, почали вигукувати імена, махати руками, але їхні голоси й рухи так і згубилися поміж людьми, не давши із-за натовпу наблизитись. Іван лише бачив, як дівчина разом із батьками та молодшими братиком і сестричкою сідали у вагон поїзда, що тільки-но прибув. Його родина теж побігла, але, на жаль, не змогли втовпитися в і так переповнений вагон. Іван їхав з батьками іншим поїздом, не знаючи куди. Як і не знав, куди поїхало його перше кохання. Але так сподівався, що вони зустрінуться. На прикрість, тієї зустрічі тоді так і не сталося. Тож Іван чітко усвідомив, що це була не лише друга зустріч у його і Євпраксії житті, а й друга розлука. Потяглися дні, такі схожі, у тривозі, поневіряннях, чеканні перемоги. Іванові та Євпраксії так треба було вижити, щоб своє оте юне несміле кохання пронести через усе життя, хоча б у мріях і сподіваннях на таку жадану зустріч. На жаль, не змогли ні хлопець, ні дівчина уникнути вивезення на примусові роботи. Їх і вдома знайшли. Точніше, Івана, який і не знав, що кохана повернулася з рідними додому, в селище, де раніше проживали. Тож її звідти й забрали до одного з німецьких міст.
Отак почалися дні примусової каторги. Але раптом – проблиск в очах Івана. Здається, він не помилився, тож вдивлявся і вдивлявся, аж поки гурт дівчат не провели повз нього. Блискавична думка не могла бути зрадливою: та це ж Євпраксія, мила його дівчинка. Тільки й подумав, що вона його, певно, й не впізнала або виду не подала. Цілу ніч Іван не спав. Розумів, що треба діяти обережно, щоб не наражати на небезпеку ні себе, ні кохану. Що то дійсно вона, не сумнівався. Не одну ніч продумував можливу зустріч і не один день пильно вдивлявся в обличчя дівчат. І ось одного дня пощастило – їхні погляди зустрілися. Змогли навіть обмовитися декількома словами, від яких аж жаром обпекло обличчя. Так два роки і жили отією третьою жаданою зустріччю у своєму житті. Інколи були й побачення та розмови, але такі нечасті. Здебільшого бачились лише здаля, і тільки одні погляди багато чого говорили за них. Не раз думали і про втечу, але Іван неабияк переживав за кохану. Та й говорили, що перемога зовсім близько. То вирішили потерпіти. Так, дійсно, дочекалися жаданої перемоги. Але не стали вільними Євпраксія та Іван. Швидкий поїзд віз їх на інші примусові роботи. Добре, що хлопці й дівчата їхали в одному вагоні, то молоді вже й не сумнівалися, що можлива й тепер розлука. На щастя, вони не розлучилися. Навіть одружилися. Так і жили, і працювали в надії, що все-таки повернуться на Батьківщину в рідне селище…
Треба сказати, що подружжя не раз часто згадувало про те, як працювали не покладаючи рук. Дітей навіть боялися народжувати, все остерігалися. Хвилювалися, що їх чекає у вічній холоднечі. Лише за сім років жінка несподівано завагітніла. Довго крилися. Лише кронам розкішних дерев могли повідати свою неспокійну радість. Але де було подітися? На превелику радість, дозволили подружжю полишити працю у вічно непрохідних хащах. Дозволили їхати. Так, змахуючи сльози радості з вологих очей, повернулися до рідного краю. Уже, можна сказати, і віру втратили на чекання. Через місяць з’явився довгоочікуваний синочок. За рік – і донечка.
Так і прожили довге-предовге життя. Обоє виявилися довгожителями. І онуків діждали, і правнуків. Не раз думали, що вони одне одному – доля, адже третьої зустрічі, відстанню на все життя, могло й не бути. Можна сказати, за трагічних обставин зустрілися – і навіки. Євпраксія перша покинула світ, майже не хворівши. От лише чомусь йому ввижалася ота юна, зовсім юна, дівчинка з двома заплетеними кісками, яка бігла і гукала за собою. Іван так побивався за нею, що не жив, а існував. Так бажав бути зі своєю Євпраксією. Тож, пом’янувши на роковини дружину – своє вічне кохання, надвечір присів край столу, де біля світлини жінки майже тліла свічка, задумався, вдивляючись в її вічний образ, згадуючи риси такого жаданого обличчя. Іван розумів, що це була третя розлука його з Євпраксією, але цього разу невідворотна – назавжди. І полинув дідусь до своєї коханої, за якою так засумував. Полинув, щоб знову бути навіки удвох.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

