ХАЗАРКА

– Ганно, – злякано промовила Марта, – не проклинайте свого внучати. То великий гріх.

Та Ганну вже ніщо не могло спинити. Вона кляла Хазарку на чім світ стоїть, допоки не захрипла. Перехожі докоряли Ганні, плювали їй під ноги, заступалися за Хазарку, але та не зважала. Марта народжувала важко. Її донечка народилася хворою на ДЦП. Маленька не могла розмовляти, рухалися в неї лише рученята. Але для матері те хворе дитя було найдорожчим скарбом. Із гордим виглядом котила вона візочок з маленькою Марійкою. Селяни ставилися до Хазарки зі співчуттям. Ніби нарешті зрозуміли, що вона – звичайна жінка, якій дуже не поталанило в житті. Лише Ганна далі проклинала Марту та маленьку Марійку. Заспокоїлась тільки після того, як чоловік добряче нагримав на неї. Олесь уникав Марти, у село майже не приїжджав, час проводив весело, зустрічався з друзями, часто з ними випивав.

***

Повернувшись після навчання в рідне село, Олесь улаштувався працювати механіком у колгоспі. Одружився з Валею, у них народився син. Та що то за родина, коли немає кохання? Не міг Олесь відповіс­ти на палкі почуття дружини. Лише тепер зрозумів, якої страшної помилки припустився, зрадивши ту, яку кохав усім серцем. Почав пиячити, а напившись до нестями, відчував полегшення. Іноді мимохідь бачив Марту. Вона стала поважнішою, але її краса не зів’яла. Не псували тієї краси ні ледь помітні зморщечки, ні перші сріблясті ниточки сивини в чорному волоссі.

Спитий, змучений хворим сумлінням Олексій мав значно старший від неї вигляд. Якось, добряче захмелілий, він проходив повз Мартину хату. Біля воріт у візку сиділа Марійка. Олесь підійшов до неї, впав біля неї на коліна:

– Донечко, я – твій тато. Тато-зрадник. Пробач мені, донечко, – говорив, умиваючись слізьми. Дівчатко дивилося на нього синіми очима й усміхалося.

– Моя красунечко, – шепотів Олесь, пестячи руде доньчине волоссячко. – Набий тата, ось так, ось так, – узявши маленьку ручку, почав бити нею себе по неголеному обличчі. – Бий, бо він негідник.

Невідомо, скільки б це тривало, якби не наспіла Марта.

– Не зачіпай дитини, ти лякаєш її, – промовила суворо і покотила візок у двір.

– Марто, пробач мені! – кричав услід, не підіймаючись з колін, не втираючи сліз.

– Давно вже пробачила, – кинула Марта, зупинившись на мить. – А тепер іди звідси. Ти нам не потрібен.

***

Марійці виповнилося десять років, коли сталося непоправне. Розтопивши у грубці, Марта пішла до крамниці. Марійку залишила у кріслі колісному, як завжди. Дитина під’їхала до грубки, взяла віника, відчинила дверцята й засунула його в полум’я. Віник спалахнув, злякана дів­чинка смикнула його на себе – і на ній загорівся одяг, а Марійка навіть кричати не могла.

Коли Марта повернулась, її донечка вже була мертвою. На жінку страшно було дивитися. Вона не плакала, не кидалася грудьми на домовину, ніби скам’яніла. Мов померла заживо, наче разом із донечкою згоріла її душа. Жінки голосили на все село, а Марта мовчала.

– Поплач, Мартусю, – припрошували жіночки, – поплач, голубко, то попустить.

Марта мовчала. Плакав до схлипу Олесь. Плакав над донею, від якої колись відмовився, якої ніколи не тримав на руках, яку бачив раз у житті. Плакав, падав на свіжу могилу і прохав у донечки пробачення. А вдома дорікав матері:

– Це ви винні, ви! Проклинали свою онучку на чім світ стоїть. Ви спаскудили моє життя! Ви мене прокляли, мамо!

Після похорону впився так, що мало не помер. Ледь оклигав, як нова звістка пронеслась селом. Зникла Марта! Хата відчинена, у ній непалено. Усі речі й документи на місці, а Марти немає. Викликали міліціянтів, шукали всім селом, не знайшли й сліду. Хворий Олексій теж шукав, брів високим снігом, гукаючи своє кохання. Раптом згадав про свій давній сон. Побрів до урвища над річкою. Стояв на краю безодні, дивлячись на чорну швидку воду. Вона забрала Мартиного чоловіка і її теж. Олексій був упевнений у цьому.

***

Перед Великоднем постарілий, сивий, слабкий Олесь разом із дорослим сином упорядковують могили близьких та рідних.

– Синку, коли мене не стане, не забувай наглядати за цією могилкою. Тут лежить твоя старша сестричка, Марійка, – уже вкотре нагадує синові.

– Знаю, тату, знаю, – заспокоює його син.

Олесь голубить рукою хрест на могилці та знову просить у доні пробачення.

***

Мартине обійстя потроху руйнується. Завалився дах старенької хати, зігнила огорожа, кущі бузку розрослися на весь двір, проросли між напівзруйнованих стін. Щороку бузок цвіте пишно-пишно. Та ніхто не ламає того цвіту. Про занедбане обійстя розповідають страшні історії, ніби там живе вогняний когут, який охороняє майно своєї господині – незвичайної вроди знахарки на ймення Хазарка.