ТИХІ КРОКИ Й МІЦНІ ОБІЙМИ

– Трохи похазяйную з вашого дозволу, – озирнулася через плече.

– Будь ласочка!

Хотів іще додати, що в цих стінах давно не було вправної господині, як і в його житті загалом. Відтоді, коли дружина пішла, не витримавши тягаря його інвалідності, Ярослав сам навчився давати раду побутовим справам. Щовихідних батьки із села навідуються. Мама досі не полишає спроб познайомити його з якоюсь самотньою панянкою. І це вже навіть не веселить, а радше дратує. Він – реаліст. І чудово розуміє, що хлоп без ноги не потрібен здоровій молодій жінці. Навіть шлюбна обітниця не зупинила Валю від утечі. У реабілітаційний центр, де відновлював сили після поранення в АТО, документи на розлучення приніс її знайомий адвокат. Востаннє бачив дружину в судовій залі. І все… Уже десятий рік затято холостякує.

– Смачан у вас кава, – мелодійний голос змусив випірнути з виру спогадів.

– Беріть цукерки, – підсунув ближче коробку.

– Хоч і не фанатію від солодкого, але скуштую, – занурила руку в кишеню й дістала паперовий згорток. – Прошу й вас поласувати медівниками.

Розговорилися. Дарина сипала жартами, а він ловив себе на думці, що сто років так щиро не реготав. Скрижаніла від болю й самотності душа жадібно всотувала тепло, неначе весняне сонечко після затяжної зими.

– Дякую за каву! Мушу бігти, – торкнулася пальцями його руки й поквапилась до дверей. – До вечора!

– Бувайте!

Ярослав провів очима її струнку постать, що за мить зникла з поля зору. Зітхнув і похитав головою. Несподіваний початок робочого дня. Забув, коли востаннє почувався таким схвильованим і щасливим водночас.

* * *

Телефон розривався. Дарина сердито тицьнула пальцем в екран. Що їй знову треба?

– Агов, Тайко! Якого біса? Ти хіба не знаєш, що я на роботі?

– Знаю, – голос сестри тремтів обуренням. – Та це не може чекати. Твоя дурнувата кішка… Я її точно придушу! Нагидила мені в туфлі. Оті, італійські… Знаєш, скільки вони коштують?!

– Точно дорожче, ніж мої берці, – хрипко засміялася.

На іншому кінці застигла пауза, а тоді раптом у вусі вибухнуло вереском:

– Я більше не терпітиму цього бридкого хвостатого створіння! Приїдь і забери, інакше віддам у притулок.

– Гаразд! – різко урвала.

– Що «гаразд»?

– Заберу. Сьогодні.

Дарина скинула дзвінок. Потерла скроні холодними пальцями. Що робити з Ясею? Куди прилаштувати? З ким пухнасте сонечко житиме до її повернення? А якщо взагалі не повернеться? То ж не на курорт їде. Війна нікого не ділить ні за віком, ні за статтю, ні за соціальним становищем…

Важко зітхнула. Але ж і стерво її молодша сестра! Змалку росла розпещеною егоїсткою. Ні в чому батьки їй не відмовляли. А тепер скаржаться, мовляв, Таєчка груба, невихована й жадібна, та звідки ж у неї ці риси, вони ж ростили добру дитину… Ну, що хотіли, те й мають. Змінює роботу й кавалерів ледь не щомісяця. І жодної мети в житті! Як трава при дорозі: куди вітер віє, туди й хилиться…

Тепер батьки, розчаровані поведінкою своєї улюблениці, взялися її повчати.

– Дарино, тобі вже тридцять шість! Коли плануєш заміж виходити? – допитувалася мама, коли забігла привітати їх із Різдвом.

– Не знала, що це треба планувати!

– Зовсім не смішно! – батько й собі втрутився. – Репродуктивний вік має межі.

– Дякую, тату! – криво посміхнулась. – Інформативно й повчально.

– От тільки обійдімося без цього недоречного сарказму!

Дарина тоді недовго сиділа за святковим столом. Зібралася й пішла додому, аби не псувати собі настрою. Бо як пояснити батькам, що після загибелі Михайла їй ніхто не потрібен! Майже два роки минуло, а їй досі болить. Хто зможе заповнити ту порожнечу, коли коханий був її світом і цілим життям? Вони навіть обручки купили… Із датою весілля визначились… Але війна проковт­нула Михайла, перемелюючи землю, небо і людську плоть. Навіть тіла не залишила. Тільки окремі фрагменти…

Горло звело судомою болю. Глибоко вдихнула. «Так, жінко! До роботи! Годі вже киснути…» – підбадьорила себе.

* * *

Пильно оглянув підшите, добре підрихтоване й вичищене тактичне взуття. Хотілося не просто догодити Дарині, а зробити так, щоб воно було надійним і довго слугувало. У надважких умовах війни, де бруд, вода, титанічні навантаження, виходять із ладу не лише речі, а й люди. А це значно страшніше, ніж порвані
берці.

Ретельно вимив руки. Хлюпнув крижаною водою в обличчя. Стрілки великого настінного годинника показували шосту вечора. Вона обіцяла прийти, тож треба чекати. Та й куди поспішати? У свої холостяцькі стіни? Встигне ще наговоритися сам із собою та із власними думками.

Дарина прибігла задихана й розпашіла. Поставила біля входу переносну клітку й вибачливо усміхнулася:

– Перепрошую, що затримала вас! Їздила забирати свою кішку в сестри. Бачте, її дратують тварини. Певно, доведеться просити сусідів, аби хтось погодився
потримати Ясю в себе до мого повернення.

Ярослав підійшов і зазирнув у клітку. Звідти на нього блимнули зеленкуваті вогники очей сірої пухнастої кішки. Гарненька!

– І як така мила дівчинка може дратувати? – похитав головою. – Знаєте що? Лишайте свою Ясю в мене. Упевнений, ми знайдемо з нею спільну мову.

– Було б чудово! За корм не хвилюйтеся: привезу стільки, щоб вистачило на декілька місяців. І дайте номер своєї картки, скидатиму кошти на супутні витрати та за перетримку.

– От цього точно не треба! – Ярослав аж розсердився. – Якби ви знали, якими самотніми й нудними бувають мої вечори! Немає до кого словом озватися. Тепер матиму подружку. Це ж круто!

Хрипко засміявся. Збентежився від її пронизливого погляду. Чого так приглядається? Може, боїться, що він забере кішку назавжди?

– Привласнювати ваш пухнастий скарб не буду! Віддам, щойно приїдете. Навіть не сумнівайтеся, – він набрав у чайник воду. – Кави? Чаю?

Заперечливо крутнула головою.

– Може, я здалася вам надто нахабною, але хотілося б знати вашу адресу і хоч краєм ока побачити, де житиме моя дівчинка.

– Нема біди, – миттю зняв із вішака куртку, вимкнув світло і брязнув ключами. – Кілька хвилин – і ми на місці. Будинок навпроти бачите? Там я й живу. Другий під'їзд, другий поверх…

Вийшли з майстерні. Дарина мовчки чекала, доки Ярослав усе позачиняє й увімкне сигналізацію.

– Круто жити неподалік від роботи, – зробила висновок, переступивши поріг його невеличкого затишного помешкання. – Принаймні запізнитися майже неможливо.

– Готовий посперечатися, – весело підморгнув. – Коли сам собі господар, можливо все! Але я цим не зловживаю. Інакше організований робочий графік перетвориться на казна-що… Та ви не стійте на порозі! Проходьте далі. Доки кішка ознайомиться зі своїм тимчасовим помешканням, приготую вам трав'яний чай. Мама із села привезла. Суміш малини, суниці, липового цвіту, м'яти і трояндових пелюсток. Напій богів! Добре відновлює сили після
робочого дня.

– А ви вмієте зробити гарну рекламу, – відчинила дверцята переноски. – Виходь, маленька!

Насторожено роззираючись, кішка прошмигнула повз них прямісінько в кухню.

– От молодець! Знає, куди йти, – засміявся.

Час так непомітно тікав… За тихою бесідою та смакуванням запашного чаю Ярослав і Дарина не помітили, що він забіг за опівніч.

– Дякую вам за все! Але вже пізно. Зранку – на роботу… – підвелась, простягнула руку.

Злегка стиснув її тонкі пальці:

– Чекайте, викличу вам таксі. Буде швидше й безпечніше.

– Не варто. Тут іти якихось десять хвилин, якщо дворами.

Ярослав знизав плечима й рішуче накинув на себе куртку.

– Люблю нічні прогулянки. Звісно, якщо ви не проти моєї компанії.

В її осяйних очах розсипались відблиски світла чи тихої радості.

– Звісно, не проти.

Підійшла до великої коробки, застеленої м'якою вовняною ковдрочкою. Ніжно погладила Ясю, що згорнулася тепленьким клубочком і сопіла.

– Не сумуй тут без мене. Гаразд?

Кішка прокинулася, тихо муркнула, солодко потягнулась і перекинулася на інший бік.

– Бачу, їй у вас сподобалося, – усміхнулась Дарина.

Уже за декілька хвилин вони вийшли з парадного й загорнулись у темний коцик прохолодної та вогкої весняної ночі.

* * *

Ярослав не міг зосередитись на роботі й зібрати докупи думки. Усе падало в нього з рук. Востаннє Дарина була в мережі два тижні тому. Написала, що хоч і повільно, та рухаються вперед. А тоді зникла…

Вулиці міста вибухнули абрикосовим цвітом і пахощами, квітники засвітилися ліхтариками гіацинтів та промережилися первоцвітами. У скверах дружно пересвистувалися шпаки, радіючи поверненню додому. Та вперше в житті чоловіка не тішила вся та краса. Розпечені цвяхи страху вганялися болем
у груди.

Щойно віддав замовниці відремонтовану пару взуття і схилився над кросівком із тріснутою підошвою, як спиною війнуло прохолодою з відчинених дверей. І знайомий запах парфумів… Аж подих затамував, боячись помилитися.

Тихі кроки. Міцні й зовсім несподівані обійми. Лагідне шелестіння біля вуха:

– Ну, привіт! Надворі весна, все цвіте, а ти працюєш…

Рвучко повернувся. Обхопив її руками і притулив до грудей. Занурився обличчям у розпущене волосся, видихнув:

– Ти не була на зв'язку… Два тижні! Два… Я вже не знав, що думати…

Звела на нього осяйні очі:

– Ми виривалися з оточення. Речі залишилися в бліндажі. Десь там, мабуть, і телефон випав…

Не міг більше стримувати власних бажань. Притиснувся губами до її вуст. Здавалося, той цілунок тривав вічність, перш ніж Дарина перевела подих.

– Я теж дуже рада тебе бачити! До речі, як там моя пухнаста дівчинка?

– Трохи набрала ваги, але почувається чудово! Кілька днів тому подерла мені шпалери у вітальні, а вчора зробила дірку в кухонній фіранці.

– Ого! Доведеться компенсувати.

– Думаю, ми якось разом із цим упораємося. Еге ж? – хитро примружив очі.

– Навіть не сумнівайся! – тихенько засміялася, пірнаючи в затишок його теплих обіймів…