ТЕСТ НА ВІРНІСТЬ

На їхньому шляху до щастя не було перешкод. Жодної! Не стояли на заваді ні матеріальні труднощі, ні якісь непорозуміння між батьками з обох боків, ні критична різниця у звичках і поглядах на життя самих закоханих. Ідеальна пара, яку створили ідеальні обставини.

Антоніна – єдина донька власників прибуткового бізнесу в одному з містечок Кіровоградщини. Сім’я Андрія також не бідувала, бо його батько вже тривалий час працював далекобійником за кордоном, мати завідувала пологовим відділенням у районній лікарні, а ця посада в нас завжди була прибутковою. До молодих людей претензій також не було. Дівчина напередодні одруження закінчила юридичний факультет вишу, а юнак, здобувши медичну освіту, другий рік практикував у хірургічному відділенні столичної лікарні. Обоє виросли не мажорами, як це часто трапляється в таких ситуаціях, а розумними, цілеспрямованими і вихованими людьми. Заслуга в цьому насамперед їхніх батьків, які і самі свої статки заробляли нелегкою працею, і дітей налаштовували на те, що успішними можуть бути тільки ті, хто докладає до цього зусиль.

Андрієва мати, якій, окрім зарплатні, перепадали недешеві подарунки від вдячних пацієнток та їхніх родичів, вважала, що то також справедлива винагорода за її надважкі старання.

– Чому маю відмовлятися? – ніби виправдовувалася перед сином, коли він, подорослішавши, скептично сприйняв той факт. – Це плата за мої недоспані ночі, за постійний неспокій, переживання за новонароджених малят та за їхніх матерів, життя яких перебуває в зоні моєї відповідальності. Думаєш, легко витримувати таке напруження? А держава за все це платить мені мізер, який дає змогу виживати, а не жити.

Порушували питання про вступ Анд­рія до вишу і про те, що без чималих грошей тут ніяк не обійтися.

– А за два роки вступатиме Яночка, тож лише моєї та батькової зарплатні не вистачить, аби вас обох вивчити, – наводила незаперечні, на її погляд, аргументи.

Юнацький максималізм змушував свідомість Андрія протестувати проти материної позиції, і він затято штурмував шкільну науку, аби довести неньці, що зможе вступити до вишу без її хабаря. На подив матері, йому це вдалося. Так, довелося відмовитися від багатьох розваг, жертвував інколи спілкуванням із друзями, не звертав уваги на дівчат – усе, що могло завадити досягненню його мети, потрапило до списку заборон. Уроки, додаткові заняття з хімії, біології, мови і спорт – це був звичний розпорядок дня хлопця. Останнє Андрій вважав обов’язковою умовою успішної кар’єри хірурга, про яку мріяв. Авжеж, він має мати сильні руки і бути витривалим, адже операції нерідко тривають годинами.

З Тонею Андрій познайо­мився, вже працюючи в лікарні. Вона прийшла провідати свою подругу, яка потрапила туди з банальним апендицитом.

– Тут такий красунчик працює! До такого не страшно і під ніж лягти, – пожартувала Леся. – Тільки занадто серйозний, а ще сором’язливий. Здавалося б, я маю почуватися перед лікарем незручно, адже бачив мене не в кращому вигляді, натомість під час обстежень ніяковіє він.

Тоня усміхнулася:

– Та ти будь-кого змусиш червоніти!

Вона знала і про гострий язичок подруги, і про її вміння загравати з чоловіками, які впадали їй в око, і про Лесину наполегливість, коли вже чогось захоче.

Обговоривши останні новини, Тоня зібралася додому. Вийшла в коридор і мало не зіткнулася з високим симпатичним юнаком у білому халаті. «Він!» – промайнуло в голові, а серце пройняла така теплінь, така бентега…

Йшла додому, а з уяви не зникав його уважний погляд, темно-карі очі, якими Андрій ніби зазирнув у її душу.

Не залишила байдужим його й сама Тоня. Вже наступного дня почула Лесине щебетання у слухавці:

– Уявляєш, сьогодні мій сором’язливий хірург заходив провідувати мене аж двічі!

Тоні чомусь стало тіснувато у грудях, неприємно замлоїло.

Слухавка озвалася сміхом:

– От тільки мій апендикс найменше його цікавив. Відгадай, що Андрія змусило бути таким уважним до моєї персони?

Зажеврів ледь помітний маячок надії на денці Тониної душі, але вона не дала йому волі, погасила, щоб потім не розчаруватися гірко.

– Ти мене чуєш? – знову завібрувала слухавка. – Здогадалася? Тобою цікавився! Зайшов так здалеку, про моє самопочуття запитав, про післяопераційну дієту розповів, ніби я сама не можу про це прочитати, а я так дивлюся на нього…

Тоня уявила той вивчально-пронизливий погляд подруги, яким вона змушувала чоловіків червоніти.

–…І розумію, що він хоче про щось дізнатися. Нарешті наважився запитати, ким ти мені доводишся, – повела далі Леся. – То що, давати твій номер телефону?

Тоня задля годиться повагалася:

– Я й не знаю…

Леся жартівливо обурилася:

– Дівчино, чи я даремно позбулася частини своїх органів? Мабуть, невипадково ж потрапила сюди? Все йшло до того, що ви мали тут зустрітися. Хоча, звісно, це несправедливо: життям ризикувала я, а щастя дістається тобі.

Леся не припиняла іронізувати з примх долі, а Тонине серце вібрувало хвилями радості в передчутті чогось напрочуд гарного, що мало кардинально змінити її життя.

Знайомство не розчарувало ні Тоню, ні Андрія. Він уявляв свою майбутню дружину саме такою – красунею, розумницею, гарною господинею і скромницею. Не бачив у своєму оточенні таких, у яких був би весь набір цих якостей. Особливо щодо скромності. Чомусь останнім часом це почали вважати майже атавізмом, який потрібно хоча б приховати, якщо не позбутися зовсім. Деякі незаміжні медсестрички майже відверто залицялися не лише до нього, а й до його старших колег, які були одружені та мали дітей. Андрій знав, що залицянням ці панянки не обмежувалися, і це породжувало в нього несприйняття.

Кохання Андрія і Тоні було лагідно-спокійним та теплим, як безвітряний літній день. Не збурювали його ні ревниві цунамі, ні дошкульні образи, ні холодні буревії. Тоня дарувала Андрієві радість, він їй – тиху пристрасть і піклування.

Восени закохані одружилися. Батьки молодят раділи вдалому шлюбу своїх дітей. Незабаром скинулися коштами і придбали їм двокімнатну квартиру у столиці.

Народження дитини не відкладали, хоча й не планували навмисно. Лелека приніс у їхнє помешкання Данилка вже за рік.

Усе складалося якнайкраще. Андрія цінували на роботі, пророкували йому успіх у хірургії. Завідувач відділення доручав Андрієві асистування в найскладніших операціях, а простіші молодий хірург уже почав робити самостійно. Йому радили збирати матеріал для наукової роботи. Тоня з розумінням ставилася до того, що чоловікові доводилося багато часу присвячувати своїй роботі, до того ж поза нею він проводив його із сім’єю. Не ходив із друзями на пиво, не відпрошувався на риболовлю чи ще кудись. Єдине, від чого Андрій не відмовлявся, – це заняття спортом. Благо, що неподалік їхнього будинку був спортивний майданчик, на який Андрій згодом брав зі собою Данилка, коли той трохи підріс.

Ідилія? А що? Хіба її не буває в нашому житті? Буває, та, на жаль, цю ідилію нерідко руйнують заздрісники.

Щастя Андрія і Тоні зруйнували не лихі очі, а війна, яку розв’язав сусід-загарбник. Не лише їхнє, звичайно. Мільйонам людей скалічила долі, а в сотень тисяч узагалі забрала життя.

Того злощасного дня і наступні два тижні Андрій не залишав лікарні ні на мить. Радів, що саме незадовго до ворожого нападу в гості до них приїхали Тонині батьки. Отже, вона з Данилком не сама в цій страшній ситуації, і він може не думати щомиті про них, а зосередитися на роботі. А її вистачало! Коли після кількох операцій, які були одна за одною, сів на стілець, відчув, як тремтять від утоми руки і все тіло. Попросив у колеги цигарку, щоб заспокоїти себе.

– Ти ж не куриш! – здивувався той, однак, побачивши змучений погляд Андрія, все зрозумів.

Так, навіть їм, людям професії, де кров, жахливі травми – справа звична, було важко від побаченого в ці трагічні дні.

Андрій вийшов на терасу лікарні. Вчора він не зміг зателефонувати до Тоні через проблеми зі зв’язком. Як там вона, Данилко? Мабуть, дуже злякалися вибухів.

Нарешті почув голос дружини:

– Андрію, ми вже в батьків! Чи добре чуєш мене? Вчора ми змогли виїхати і, слава Богу, щасливо дісталися додому. Як ти там?

Чоловік полегшено зітхнув: «От і добре. Тепер можна буде спокійно працювати, не хвилюючись за рідних».

Згодом вони домовилися, що Тоня з Данилком поїдуть до його батьків, де їм буде безпечніше, адже те районне містечко було майже на заході України.

Однак за тиждень Тоня повідомила Андрієві:

– Мати наполягає на нашому від’їзді до Німеччини. Там уже декілька років живе із сім’єю наш далекий родич. Ми вишли на зв'язок із ним, і цей чоловік запропонував нам свою допомогу.

– Гаразд, їдьте, – погодився Андрій. – Перебудете це лихо в безпечному місці. Я спробую відпроситися з роботи хоча б на декілька днів, щоб провести вас.

– Розумієш… – у голосі Тоні почув нерішучість. – Ти, мабуть, не встигнеш. Ми виїжджаємо вранці. От щойно дізналися про таку нагоду…

Андрій пережив мить складних почуттів. Щемкий смуток... В уяві враз постало миле обличчя сина, яким запам’ятав його в день їхньої останньої зустрічі. Чоловік тоді йшов на нічне чергування і навіть не здогадувався, що розлука з Данилком розтягнеться на такий тривалий час. Тепер узагалі невідомо, коли Андрій побачить свою дитину, пригорне до себе.

Тоня… Ледь вловиме, поки що не зовсім усвідомлене розчарування торкнулося Андрієвої свідомості. Не дочекалася… Авжеж, вона хвилюється за сина… насамперед… Материнські почуття стоять над іншими, і в цьому немає нічого дивного. І все ж таки…

Мабуть, у глибині душі Андрій сподівався на інше. Він зовсім не хотів, аби дружина із сином залишалися у столиці, але там, де жили його батьки, наразі було безпечно, і Андрій мав би змогу хоча б зрідка бачити їх. Тепер зустріч з ними найближчими місяцями малоймовірна. Усвідомлення цього факту пригнічувало, хоча Андрій і намагався позбутися цього відчуття, переконуючи себе, що від’їзд рідних у чужу країну – то найкращий вихід у такій невизначеній ситуації.

Варто сказати, що й Тоні її рішення далося нелегко, але новини про ті жахіття, які вчиняли окупанти в захоплених містах і селах, перемогли її вагання. Мати також умовляла Тоню поквапитися:

– Андрій – дорослий чоловік, він подбає про себе, а ти маєш думати про порятунок дитини. І затримуватися не варто, бо невідомо, чи зможемо виїхати наступного разу. Раптом це останній потяг?

Доля поєднала Андрія і Тоню, незважаючи на те, що народилися вони і жили спочатку за сотні кілометрів одне від одного. Війна ж збільшила між ними відстань у рази, розділила тривожною невідомістю. Коли вони знову зустрінуться? І чи зустрінуться взагалі? Вже багато хто втратив таку нагоду назавжди…

Тоня з матір’ю і сином опинилися в Ерфурті. Спершу новизна трохи відволікла жінку від невеселих роздумів. Потрібно було розв’язувати безліч бюрократичних проб­лем, облаштовуватися в незнайомому місці. Тоня не могла натішитися тишею. Кінець лютого і перша половина березня, коли перебували ще вдома, запам’яталися зловісним завиванням сирен, похмурим вологим погребом, а ще непривітним холодним небом, звідки постійно загрожувала небезпека. Здається, впродовж усіх тих днів на ньому жодного разу не з’явилося сонце, а якщо й траплялося таке, то воно, нажахане побаченим, одразу ховалося в потаємне місце, десь за купчастими хмарами, аби не бачити того людського божевілля.

Тоня познайомилася з іншими земляками, які втекли від війни. Були тут не лише жінки з дітьми, а й чоловіки. Не завж­ди немічні чи татусі з багатодітних родин. Суперечливі думки з’являлися в Тоні через це. «Хіба моєму Данилкові не потрібен батько? Чи Яринці з Ромчиком, бо їх лише двоє у нього? Ну, нехай, коли всі малята маленькі, безпорадні, але ж у Кривчуків хлопцям по чотирнадцять, а доньці – дванадцять. Та й приїхали вони з Тернопільщини, а не звідти, де щодня обстріли. Житло в них ціле, господарство мали». «Ти також могла б залишитися вдома, – одразу заперечувало Тонине сумління, – однак чомусь утекла аж сюди, на чужину, залишивши коханого в місті з постійними загрозами». Жінка уявила, як Андрій після роботи повертається до їхньої квартири, в якій його ніхто не чекає, вечеряє… Чим він, до речі, вечеряє? Чи готує щось собі, чи обходиться напівфабрикатами? Жалість до покинутого чоловіка, відчуття провини перед ним непокоїли її. Коли наприкінці першого місяця їхнього перебування на чужині Данилко важко захворів, Тоня дуже гостро відчула відсутність Андрієвої підтримки. Безсонні ночі, нервове і фізичне напруження не минули безслідно: у жінки почалися проблеми зі шлунком, підвищився тиск. Дедалі частіше Тоня задумувалася над тим, чи варто було так далеко їхати. Короткі побачення через відеозв’язок з чоловіком (він майже цілодобово працював) дали відчути, що в нього все ж таки залишалася якась образа на її поспішний від’їзд. Андрій розпитував про сина, але дуже мало цікавився її життям на чужині.

– Ми сьогодні ходили на екскурсію до Егапарку. Напрочуд гарне місце, – Тоня хотіла поділитися з ним враженнями.

Чоловік одразу перемкнув увагу на сина:

– А тобі, Данилку, що там сподобалося найбільше?

Син почав розповідати про різних звіряток, яких побачив у контактному зоопарку. Потім вони з батьком згадували про іграшки,які залишилися в київській квартирі та за якими він дуже засумував, а Тоня мовчки слухала той діалог, почуваючись чомусь зайвою. Може, тому, що так і не дочекалася від Андрія запитання, чим же її вразив той чужоземний парк.

Дні після трьох місяців перебування в Ерфурті губилися в одноманітності. Незважаючи на те, що Тоня почала відвідувати курси з вивчення німецької мови, допомагала родичам у їхній невеличкій піцерії, ходила на прогулянки з Данилком та матір’ю, вона нудьгувала. Здавалося, що та сіра нудьга міцним павутинням заснувала її мозок і серце, не залишивши в них місця для радості. «Тільки депресії мені тут бракує!» – гнівалася Тоня сама на себе, але побороти той стан не могла.

– Опануй себе! – радила мати, яка бачила її пригнічений стан. –Ти в безпеці, дитина також, та й Андрій не на фронті, отже, і йому ніщо страшне не загрожує. Проженуть ту рашистську мерзоту, і ми повернемося додому.

– Коли ж це станеться?

Ненька зітхала, безпорадно розводячи руками:

– Чекатимемо…

Новини з Батьківщини були то обнадійливими, то надто сумними, і Тоня розуміла, що конкретної дати, коли їхня сім’я знову об’єднається, їй ніхто не назве. В Україн...