ТЕСТ НА ВІРНІСТЬ

Того злощасного дня і наступні два тижні Андрій не залишав лікарні ні на мить. Радів, що саме незадовго до ворожого нападу в гості до них приїхали Тонині батьки. Отже, вона з Данилком не сама в цій страшній ситуації, і він може не думати щомиті про них, а зосередитися на роботі. А її вистачало! Коли після кількох операцій, які були одна за одною, сів на стілець, відчув, як тремтять від утоми руки і все тіло. Попросив у колеги цигарку, щоб заспокоїти себе.

– Ти ж не куриш! – здивувався той, однак, побачивши змучений погляд Андрія, все зрозумів.

Так, навіть їм, людям професії, де кров, жахливі травми – справа звична, було важко від побаченого в ці трагічні дні.

Андрій вийшов на терасу лікарні. Вчора він не зміг зателефонувати до Тоні через проблеми зі зв’язком. Як там вона, Данилко? Мабуть, дуже злякалися вибухів.

Нарешті почув голос дружини:

– Андрію, ми вже в батьків! Чи добре чуєш мене? Вчора ми змогли виїхати і, слава Богу, щасливо дісталися додому. Як ти там?

Чоловік полегшено зітхнув: «От і добре. Тепер можна буде спокійно працювати, не хвилюючись за рідних».

Згодом вони домовилися, що Тоня з Данилком поїдуть до його батьків, де їм буде безпечніше, адже те районне містечко було майже на заході України.

Однак за тиждень Тоня повідомила Андрієві:

– Мати наполягає на нашому від’їзді до Німеччини. Там уже декілька років живе із сім’єю наш далекий родич. Ми вишли на зв'язок із ним, і цей чоловік запропонував нам свою допомогу.

– Гаразд, їдьте, – погодився Андрій. – Перебудете це лихо в безпечному місці. Я спробую відпроситися з роботи хоча б на декілька днів, щоб провести вас.

– Розумієш… – у голосі Тоні почув нерішучість. – Ти, мабуть, не встигнеш. Ми виїжджаємо вранці. От щойно дізналися про таку нагоду…

Андрій пережив мить складних почуттів. Щемкий смуток... В уяві враз постало миле обличчя сина, яким запам’ятав його в день їхньої останньої зустрічі. Чоловік тоді йшов на нічне чергування і навіть не здогадувався, що розлука з Данилком розтягнеться на такий тривалий час. Тепер узагалі невідомо, коли Андрій побачить свою дитину, пригорне до себе.

Тоня… Ледь вловиме, поки що не зовсім усвідомлене розчарування торкнулося Андрієвої свідомості. Не дочекалася… Авжеж, вона хвилюється за сина… насамперед… Материнські почуття стоять над іншими, і в цьому немає нічого дивного. І все ж таки…

Мабуть, у глибині душі Андрій сподівався на інше. Він зовсім не хотів, аби дружина із сином залишалися у столиці, але там, де жили його батьки, наразі було безпечно, і Андрій мав би змогу хоча б зрідка бачити їх. Тепер зустріч з ними найближчими місяцями малоймовірна. Усвідомлення цього факту пригнічувало, хоча Андрій і намагався позбутися цього відчуття, переконуючи себе, що від’їзд рідних у чужу країну – то найкращий вихід у такій невизначеній ситуації.

Варто сказати, що й Тоні її рішення далося нелегко, але новини про ті жахіття, які вчиняли окупанти в захоплених містах і селах, перемогли її вагання. Мати також умовляла Тоню поквапитися:

– Андрій – дорослий чоловік, він подбає про себе, а ти маєш думати про порятунок дитини. І затримуватися не варто, бо невідомо, чи зможемо виїхати наступного разу. Раптом це останній потяг?

Доля поєднала Андрія і Тоню, незважаючи на те, що народилися вони і жили спочатку за сотні кілометрів одне від одного. Війна ж збільшила між ними відстань у рази, розділила тривожною невідомістю. Коли вони знову зустрінуться? І чи зустрінуться взагалі? Вже багато хто втратив таку нагоду назавжди…

Тоня з матір’ю і сином опинилися в Ерфурті. Спершу новизна трохи відволікла жінку від невеселих роздумів. Потрібно було розв’язувати безліч бюрократичних проб­лем, облаштовуватися в незнайомому місці. Тоня не могла натішитися тишею. Кінець лютого і перша половина березня, коли перебували ще вдома, запам’яталися зловісним завиванням сирен, похмурим вологим погребом, а ще непривітним холодним небом, звідки постійно загрожувала небезпека. Здається, впродовж усіх тих днів на ньому жодного разу не з’явилося сонце, а якщо й траплялося таке, то воно, нажахане побаченим, одразу ховалося в потаємне місце, десь за купчастими хмарами, аби не бачити того людського божевілля.

Тоня познайомилася з іншими земляками, які втекли від війни. Були тут не лише жінки з дітьми, а й чоловіки. Не завж­ди немічні чи татусі з багатодітних родин. Суперечливі думки з’являлися в Тоні через це. «Хіба моєму Данилкові не потрібен батько? Чи Яринці з Ромчиком, бо їх лише двоє у нього? Ну, нехай, коли всі малята маленькі, безпорадні, але ж у Кривчуків хлопцям по чотирнадцять, а доньці – дванадцять. Та й приїхали вони з Тернопільщини, а не звідти, де щодня обстріли. Житло в них ціле, господарство мали». «Ти також могла б залишитися вдома, – одразу заперечувало Тонине сумління, – однак чомусь утекла аж сюди, на чужину, залишивши коханого в місті з постійними загрозами». Жінка уявила, як Андрій після роботи повертається до їхньої квартири, в якій його ніхто не чекає, вечеряє… Чим він, до речі, вечеряє? Чи готує щось собі, чи обходиться напівфабрикатами? Жалість до покинутого чоловіка, відчуття провини перед ним непокоїли її. Коли наприкінці першого місяця їхнього перебування на чужині Данилко важко захворів, Тоня дуже гостро відчула відсутність Андрієвої підтримки. Безсонні ночі, нервове і фізичне напруження не минули безслідно: у жінки почалися проблеми зі шлунком, підвищився тиск. Дедалі частіше Тоня задумувалася над тим, чи варто було так далеко їхати. Короткі побачення через відеозв’язок з чоловіком (він майже цілодобово працював) дали відчути, що в нього все ж таки залишалася якась образа на її поспішний від’їзд. Андрій розпитував про сина, але дуже мало цікавився її життям на чужині.

– Ми сьогодні ходили на екскурсію до Егапарку. Напрочуд гарне місце, – Тоня хотіла поділитися з ним враженнями.

Чоловік одразу перемкнув увагу на сина:

– А тобі, Данилку, що там сподобалося найбільше?

Син почав розповідати про різних звіряток, яких побачив у контактному зоопарку. Потім вони з батьком згадували про іграшки,які залишилися в київській квартирі та за якими він дуже засумував, а Тоня мовчки слухала той діалог, почуваючись чомусь зайвою. Може, тому, що так і не дочекалася від Андрія запитання, чим же її вразив той чужоземний парк.

Дні після трьох місяців перебування в Ерфурті губилися в одноманітності. Незважаючи на те, що Тоня почала відвідувати курси з вивчення німецької мови, допомагала родичам у їхній невеличкій піцерії, ходила на прогулянки з Данилком та матір’ю, вона нудьгувала. Здавалося, що та сіра нудьга міцним павутинням заснувала її мозок і серце, не залишивши в них місця для радості. «Тільки депресії мені тут бракує!» – гнівалася Тоня сама на себе, але побороти той стан не могла.

– Опануй себе! – радила мати, яка бачила її пригнічений стан. –Ти в безпеці, дитина також, та й Андрій не на фронті, отже, і йому ніщо страшне не загрожує. Проженуть ту рашистську мерзоту, і ми повернемося додому.

– Коли ж це станеться?

Ненька зітхала, безпорадно розводячи руками:

– Чекатимемо…

Новини з Батьківщини були то обнадійливими, то надто сумними, і Тоня розуміла, що конкретної дати, коли їхня сім’я знову об’єднається, їй ніхто не назве. В Україні залишався не тільки Андрій, а й батько, який не захотів покинути свій бізнес – хлібопекарню і декілька магазинів, які торгували випічкою. Мати також хвилювалася за батька, але не хотіла, аби Тоня з дитиною були самі на чужині.

«Нічого, впорається й без мене, до того ж має надійних помічників, – заспокоювала себе. – У крайньому разі законсервує виробництво».

Зрідка Тоня телефонувала до Лесі, яка залишалася в Києві. Подруга завжди кудись поспішала. Після роботи (працювала адміністраторкою в кав’ярні) йшла плести маскувальні сітки, збирати продуктові набори для переселенців чи готувати їжу для хлопців на фронт.

– Вибач, уже прийшла, – ніби виправдовувалася, обриваючи розмову. – Нам сьогодні потрібно встигнути спакувати речі, бо вранці вирушає бус до Херсонщини.

Тоня бачила перед собою людей, які прямували вулицями спокійного Ерфурта, а уявляла свій київський будинок, дитячий майданчик перед ним, доріжку, що вела до під’їзду, маленькі зелені туї, які вони з Андрієм та з іншими мешканцями будинку посадили торік навесні неподалік від нього. На очах у Тоні виступали сльози, туга ставала такою нестерпною, що спричиняла фізичний біль. Незважаючи на те, що поруч були найрідніші люди, жінка відчувала себе самотньою і ніби відірваною від чогось напрочуд близького, що раніше наповнювало її життєдайною силою. Вдома Тоня доглядала дитину, наводила лад, готувала їжу, читала, навіть почала в’язати – і на все це в неї вистачало енергії, а ще й отримувала від цього неабияке задоволення. Тепер Тоня почувалася рибиною, викинутою на берег, яка от-от помре від спраги. Так, вона сумувала за Андрієм, за батьком, але було ще щось більше, вагоміше, що наполегливо вабило Тоню до рідних місць. Їй стало зрозуміло, чому багато відомих людей, які емігрували після того, як владу захопили більшовики, знову повернулося додому, незважаючи на небезпеку.

Час, якого так бракувало Тоні вдома, тут уповільнився в рази. Вона встигала приготувати їжу, відвідати заняття, прогулятися з Данилком, прочитати йому казку, попрацювати в піцерії, а день однаково не закінчувався, і попереду на неї чекала безсонна ніч з безрадісними роздумами, де головним було риторичне запитання: «Коли ж закінчиться ця клята війна?». Тоня намагалася уявити свою зустріч з Андрієм, однак чомусь та картина була невиразною. На тьмяному екрані її уяви вони перебували дуже далеко одне від одного і здавалися зовсім чужими, ніби незнайомими людьми. Мабуть, ця чужість якось трансформувалася в реальність, бо часом Тоня припиняла вірити в те, що можуть повернутися ті почуття, які пов’язували їх до миті розлуки. «Не варто було мені залишати Андрія і їхати в іншу країну, – починала себе картати. – Він мав рацію: ми могли б з Данилком перечекати цю біду в батьків. Слава Богу, ворога зупинили далеко від тих місць».

Тоня завела з матір’ю мову про повернення.

– Почекаймо ще декілька місяців, – вмовляла ненька. – Ти читала новини? Вони не дуже втішні. Хто знає, чи не доведеться ще батькові до нас їхати?

– А Андрій? – подивилася на неї з докором Тоня. – Що буде з ним?

Мати знову нагадувала їй про Данилка, про обов’язок перед ним, переконувала, що треба потерпіти ще трохи.

Незабаром після приїзду в Ерфурт Тоня познайоми­лася з приятелем свого родича. Фелікс працював у якійсь страховій компанії, жив у сусідньому будинку, тому не раз зустрічався з новими мешканцями. Підходив, коли бачив Тоню з Данилком на прогулянці біля їхніх будинків. Інколи бавився з хлопчиком м’ячем і навіть подарував дитині велосипед. Коли Тоня спробувала відмовитися, сказав, що йому приємно чимось потішити її малого.

– Крім того, це корисно для його здоров’я, – намагався пояснити свій учинок.

Однак Тоня розуміла, що то було не лише бажання зробити щось добре для її сина. Жінки майже завжди відчувають такі речі. Мимовільний погляд, випадковий доторк, навіть мовчання бувають для них більш промовистими за прямі, відверті слова. Тоня відчувала, що подобається Феліксові, бачила, що він навмисно шукає зустрічі з нею. Жінку злякало те, що це не породжує в ній супротиву, навпаки, їй хотілося його уваги, навіть більше – їй праглося тих не зовсім випадкових доторків! Тоня гнівалася на себе, відчуваючи докори сумління перед Андрієм, але… нічого не могла вдіяти зі своїм бажанням. Ні, ні, то не було кохання! Вона навіть у думках не допускала на місці Андрія іншого чоловіка, але це сьогодні, зараз, а от що станеться за пів року… Війна знищила впевненість навіть у завтрашньому дні, а планувати своє життя на декілька місяців чи років наперед узагалі немає сенсу. Це ж стосується і їхнього з Андрієм кохання. А раптом довга розлука для нього виявиться вбивчою?

Так міркувала Тоня, і не лише вона.

Відчуття короткочасності життя в повному обсязі відчув на собі й Андрій. Те, що бачив, що мусив робити як медик, ще й хірург, частіше навіювало песимізм, аніж оптимістичний настрій. Витягував себе з того стану, розуміючи, що не має ніякого права на слабкість. Спочатку рятувати життя цим хлопчикам (багато хто був молодшим за нього), сивочолим чоловікам, жінкам та дітям, які в жодному разі не мали б бути жертвами бойовиська, яке влаштували божевільні сусіди, а вже потім відпустити оту пружину, що годинами тримає його біля операційного столу. Трапля­лося, що впродовж тижня лише раз бував удома. Навідувався, аби дізнатися, чи цілі вікна, чи все гаразд зі світлом, водою. Відіспатися в тиші та самотності – то рай! Не йшов в укриття під час тривоги, хоча й розумів, що легковажить. Інколи піднімався східцями, сподіваючись: «А раптом?». Знав, що даремно тішить себе тією надією, але впускав її в серце: нехай воно порадіє хоча б мить! Відчиняв двері, клав ключі на шафку, опускав руку на іграшковий тракторець, який залишив Данилко на цій самій шафці. Андрієві здавалося, що він відчуває тепло синових рученят. Воно переливалося в його серце, зігрівало чоловіка в порожній квартирі. Так, порожній, хоча й обставленій гарними меблями.

– Андрію Юрійовичу, прокидайтеся! Там жінку привезли з важким пораненням, – повертає його зі сну-марення Кіра, їхня медсестра.

Лікар ліг відпочити лише на декілька хвилин, бо таки добряче втомився: від самого ранку стояв біля операційного столу.

Цього разу вони оперують разом із Вікторією Павлівною. Вона не набагато старша за Андрія, але вже встигла захистити кандидатську, і цю лікарку заслужено вважають одним із найкращих фахівців у їхньому відділенні. Андрій захоплюється Вікторією Павлівною як професіоналом і… трішки як жінкою. Вона справді гарна, чимось нагадує оту американську акторку, від якої втратив розум не один чоловік. Коли Андрій зустрічається з Вікторією поглядом, то йому здається, що то сама Анджеліна дивиться на нього так уважно, проникливо… Він навіть трохи ніяковіє від того погляду, хоча й намагається не показувати того. Здава­лося б, таку жінку чоловік мав би шанувати, а подейкують, що він у неї бабій і навіть не дуже приховує свої походеньки. Вікторія терпить зрадника заради сина-підлітка, аби не травмувати його психіку розлученням.

– Ігор дуже прив’язаний до батька. Боюся, щоб наше розлучення не закінчилося якимось бунтом проти мене, – виправдовувалась жінка.

Операцію закінчено. Ще одна людина отримала шанс на життя. Сьогодні Андрій їде додому. Потрібно навідатися у квартиру, бо днем раніше знову над їхнім районом збили ворожого крука. Чи вціліли шибки? Андрій затримався на якусь хвилину на лікарняному ґанку. Закурив, укотре докоряючи собі за цю шкідливу звичку. От закінчиться війна, і він одразу ж відмовиться від неї! Почув позаду себе легкі кроки.

– Тебе підвезти?

Таке траплялося, коли в них з Вікторією збігалися зміни. Як виявилося, живуть вони неподалік. Андрій зрадів: не доведеться чекати маршрутку (авто придбати не встиг).

Їхали мовчки. Обоє були стомлені. Обом хотілося тепла та підтримки, і, мабуть, це бажання стало об’єднувальним. Поклик… Він може бути неймовірно міцним, непереборним, всеохопним… Таким, що затьмарює розум… Може, тому, коли Вікторія зупинилася біля Андрієвого будинку, вони потягнулися одне до одного. Поцілунок був пристрасно-запаморочливим, вимагав продовження. Десь у закапелку Андрієвого сумління промайнуло: «Що ми втрачаємо?». І одразу ж: «Що я втрачаю?». Нещодавно на операційному столі помер хлопець. Після п’ятої операції. Здавалося, що все найважче позаду, однак чергове хірургічне втручання закінчилося поразкою. Мати юнака заламувала руки: «Синочку, забери мене із собою… Навіщо мені це життя?!». Єдина дитина, не був одружений, не подарував їй онуків… Жити потрібно сьогодні!!!

Андрій видихнув:

– Вікторіє… Ти чудова жінка! Якби ми зустрілися раніше…

Вона усміхнулася. Якось вимушено і розчаровано.

– До твого одруження? Знаю, знаю… Ти в нас зразковий сім’янин. А ти впевнений, що і твоя дружина залишається тобі вірною? Молода, здорова жінка, а поруч такі самі здорові, не виснажені цією безглуздою війною чоловіки. Хоча навіщо я це говорю? Ти й сам усе чудово розумієш. Але віра – то святе!..

У голосі Вікторії – чи то вбивчий сарказм, чи то слабка надія, що у світі ще існує така річ, як вірність.

– Вибач, що намагалася тебе спокусити, – нервово жартує вона. – Заздрю твоїй дружині. По-доброму!

Андрій почувається незручно.

– Боюся, що я не виправдав би твоїх сподівань, – намагається й собі перевести все в жарт.

Вони прощаються майже по-дружньому.

Андрій піднімається на шостий поверх східцями. Своєрідне тренування, яке ще й знімає нервове напруження. Відчиняє двері. Звично кладе ключі на тумбу, простягає руку до іграшки, яка береже тепло його сина. Цієї ж миті в кишені нагадує про себе телефон. Тоня… Дивно! Спершу вона надсилає повідомлення, аби дізнатися, чи зможе він розмовляти.

– Андрійку, за три дні ми приїжджаємо! Вже замовили квитки!

На екрані – два найрідніші, найбажаніші обличчя. Дві пари очей, які радісно дивляться на нього.

– Ми так засумували за тобою! Дуже, дуже! А ти за нами сумував?

Данилко намагається зайняти собою весь екранний простір, мабуть, думаючи, що в такий спосіб швидше опиниться біля татуся.

– Покажи мої іграшки, – просить син. – Я за ними також засумував.

Андрій демонструє полиці з дитячим автопарком, коробки з різними конструкторами, лего. На душі в чоловіка легко і світло, у думках – блаженний спокій…

– Здається, тест на вірність я пройшов успішно. Хоча чому «здається»? Я пройшов його насправді! І не лише я – ми обоє його пройшли!